Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 7)

– Їсти так хочеться, що аж шкура болить.

– Купимо десь хліба. Сухарі на потім.

Хліба не було де купити, та старий не дозволяв зупинитись попоїсти, уперто чимчикував далі. Зупинилися тільки надвечір, коли побачили на піщаному шляху перехилений ваговоз: лопнули камери на задніх колесах. Водій сподівався на щасливий випадок, бо домкрата позичив товаришеві, а цим шляхом ніхто не проїздив. Черешники допомогли розвантажити, підняти і навантажити, за що одержали по дві скибки хліба з консервами і цілу ніч їхали, одсипаючись на мішках з крупою, а вранці, значно ближчі до мети, тепло попрощалися з водієм.

На невеличкому вогнищі з сухих шишок зварили кашу з пшона, що його батько набрав з надпоротого мішка, і попрямували далі.

Незабаром добулись якогось містечка понад Віслою. На околиці стояла крамниця, не треба було звертати з дороги. Пхнули двері – задзеленькотів дзвінок, і з кімнати вийшов продавець. Проте полиці були майже порожні: чорний крем для взуття, жовті шнурки, на прилавку велика банка квашених огірків.

– Добрий день. Буханець хліба у вас знайдеться? – сказав старий, знімаючи капелюха.

– Нема хліба.

Старий простяг руку до банки, порившися в огірках, вибрав найбільший, відкусив половину, а решту віддав синові. Витерши долоню об куртку, добув повішений на грудях мішечок, а з нього сувій банкнотів і один поклав на прилавок.

– Хліба.

– Вранці був, тепер нема. – Продавець ляснув долонею по прилавку.

Черешняк кинув ще одного банкнота, почекав трохи і поклав третього.

Продавець уважно дивився, присунув руку ближче до грошей.

– Можу дати половину, – не витримав спокуси.

– Цілий, – зажадав Черешняк і, поклавши четвертого банкнота, накрив усі долонею.

Продавець простягнув руку під прилавок, дістав круглий буханець. Томаш узяв хліб, поклав у мішок, а старий враз одсмикнув руку з грішми, залишаючи тільки один банкнот. Продавець узяв довгий ніж до різання хліба, вдарив лезом по прилавку.

– Решту грошей, – сказав з грізною вимогою в голосі.

– Стільки належить. Бувайте здорові.

Старий вклонився, нап'яв капелюха. Продавець зміряв молодого очима, ступив крок, щоб вийти з-за прилавка, але, подумавши, махнув рукою і залишився на місці. Томаш схилив голову і вийшов услід за батьком.

Довго дзенькотів дзвінок при виході. Продавець стояв біля вікна і дивився, в який бік пішли ті двоє. Потім плюнув на давно не метену підлогу, надів шапку і, замкнувши двері на ключ, швидко попрямував до міста.

Черешники, попоївши хліба з цибулею, простували далі широким битим шляхом – ліворуч тягся ліс, а праворуч унизу виднілася Вісла. Томаш час від часу озирався назад. І коли вони саме вийшли із затінку на сонце, син на ходу смикнув батька, що йшов Попереду, за рукав.

– Батьку…

– Що таке?

– Троє на велосипедах їдуть за нами. Сховаємося між деревами?

Черешник став, подивився, подумавши хвильку, й мовчки спокійно пішов далі. Томаш – за ним. Велосипедисти наближалися, вже майже наздоганяли, а старий буцімто їх не бачив. Один з переслідувачів – хазяїн крамниці – поїхав повільніше, а двоє інших, худий і огрядний, звернули лівобіч дороги. Міцніше натисли на педалі, випередили пішоходів і, зіскочивши з велосипедів, поставили їх під вербою.

– Розстебни куртку, – сказав батько, не повертаючи голови.

За десять метрів позаду причаївся продавець з важкою помпою у руці, а двоє його спільників заступили їм дорогу спереду – злегка розставивши й зігнувши ноги, чекали: коли Черешники підійшли ближче, вони, як по команді, добули складані ножі, розкрили їх.

– Усі гроші, або будемо пороти, – сказав худий.

– А може, я порону перший, – відповів Томаш і, відхиливши полу куртки, блиснув автоматом. – Ножики покладіте на стежку і три кроки назад… А тепер рилами вниз на землю і не ворухнись. Ти також! – крикнув на продавця, бо той позадкував.

Батько тим часом підняв ножі, помацав пальцем, чи гострі. Один закрив і сховав до кишені, а з другим в руці пильно оглянув велосипеди.

– Цей найгірший, – сказав, зітхнувши, й перерізав покришки дамського велосипеда, на якому їхав продавець. – Бог на поміч, – чемно додав, коли сідали з сином на велосипеди.

– Кепсько виховані, – сказав Томаш, бо жоден з трьох не підвів голови од землі.

Велосипедом їхати значно швидше, ніж іти пішки, навіть коли грунт піщаний, а стежина вузька й крута. Перегодом стежка, повернувши вбік, вивела на шосе. Старий поправив капелюха, схилився над кермом і міцніше натиснув на педалі. Томаш не відставав од батька.

Не збавляючи швидкості, переганяли підводи. Трапилося навіть, що, спускаючись з горба, перегнали вантажний автомобіль. Так домчали до дошки з написом: «Гданськ 172», з-під якого проступали свіжозафарбовані літери: Danzig.

За дошкою здіймалася гора, з неї вони знову побачили Віслу й місто, що лежало над самим берегом. Шосе йшло над рікою, не було жодного повору – то хоч-не-хоч поїхали між будинками.

Набережна Вісли тут була гранітна, вулиці вимощені квадратними плитками. Через кожних кілька метрів стирчали залізні тумби, до двох із них товстими линвами прив'язано баржу. На палубу й звідти на берег можна було зійти по кладці. Невисокий кремезний капрал у тиковій формі з плямами мастила на колінах керував вантаженням мішків з борошном. Черешники зупинились, прислухаючись, як капрал гримає на робітників і солдатів, що їм допомагали.

– Подержи, Томеку, – наказав батько і, злізши з велосипеда, підійшов ближче. – Пане капрал… – Але той навіть не озирнувся.

– Пане сержант… – покликав Черешняк голосніше, почекав трошечки, а тоді гукнув: – Пане поручику!

– Не знаєтесь на чинах, громадянине? – Капрал одвернувся. – Я не поручик, хай йому грець.

– Але певно будете. З такою зовнішністю.

– Чого вам, батьку?

– Заберіть.

– Не можу, військовий транспорт.

– Та ж не гармати, а тільки борошно.

– Звідки знаєте?

– Бачу.

– Це ще нічого не доводить. А може, в борошні – гранати?

– А я, може, сина в Гданськ везу до війська.

– Для цього є мобілізаційні пункти. – Капрал шморгнув кирпатим носом і спідлоба подивився на Черепгаяка.

– Хочу його до своєї танкової бригади.

– Відколи це наша бригада стала вашою?

– Бо я під Студзянками вів підмогу для батальйону Баранова, на танку з номером 102.

– «Рудий»!

– Не було рудого. Поручик, що командував, був чорнявий, той біля радіо – білявий, як льон.

– Тепер той білявий командир… Гей там, швидше з цими мішками! – поквапив вантажників і додав: – Тепер я в тому екіпажі буду. Капрал Віхура.

– Черешник, – старий торкнувся капелюха.

– Ну, що дивитесь, батьку? Як до нашої бригади, то сідайте. Де син?

– Томеку! Йди-бо сюди.

– Заждіть, – капрал зупинив хлопця, помацав м'язи. – Може б, допоміг?

– Можна. Допоможи їм, Томеку. – Черешняк узяв велосипеди, спритно перевів через кладку і поклав на палубі біля стернової будки.

Томаш, широко ступаючи, пішов до відчинених дверей складу. Піддали йому мішок на плечі, а він узяв ще одного під пахву й попрямував по кладці на баржу.

На цій баржі, завантаженій мішками з борошном, яку тягнув малий, закіптюжений, чорний як смола буксир, залишаючи за собою клуби густого диму, пливли вечір, ніч і ще півдня. Пливли б, може, до самого Гданська, якби Томаш надміру не постарався. А почалося з того, що солдати мали гармошку, один одному тицяли її в руки, пробували грати, але ніхто не вмів.

– Дайте-но сюди, – сказав Віхура. – Нових спитаю.

Він узяв гармошку й перейшов понад бортом на корму – там, під стерновою рубкою, сиділи на своїх куртках Черешняки.

– Вмієте грати, батьку?

– Син заграє.