Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 16)
– Не витримали, щоб не піддати жару. Роботу скінчено, – сказав Янек. – Біжи, Гесю, стягай сюди «Рудого», ваговоза й решту наших, а ми будемо гасити, щоб уся хата не згоріла.
І стали обережно підніматися сходами, підстраховуючи один одного.
Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ
Крізь прочинені двері до великої зали в палаці просунула голову ряба корова з обламаним рогом. Вирішила, видно, ходити за Черешником, котрий доїв її опівдні. Наставила темні мохнаті вуха, щоб краще чути мелодію, яку хлопець грав на гармошці, і, повільно ремиґаючи, дивилася вологими, застиглими очима на довгий, важкий стіл з рештками солдатської вечері.
На столі стояла чимала гасова лампа і полумисок, повний кісток, поряд біліло відро. Музикант-самоук покинув на мить грати, зачерпнув з відра кухлем і, усміхаючись, підсунув Густлікові.
– Шостий, – сказав сілезець. – Молока я можу багато.
Томаш знову взявся за гармошку, розтягнув чорні міхи, прикрашені білими ромбами, і, тихенько акомпануючи, заспівав своєї пісеньки:
Там стоїть валізка вже готова,
Там, на лаві…
– Звідки знаєш? – спитав сілезець. – У нас такої не співають.
Черешняк кивнув головою і доспівав:
Винеси мені валізку, мила,
Вийди до залізниці.
Тихо награючи, пояснив:
– Багато пісень знаю. Ми з батьком наймити. Пів-Польщі сходили, доки до Студзянок, до пані Замойської…
– А таку чув? – встряв до розмови Григорій і заспівав: – Картвело тхелі, хмальс ікар…
– Як це буде по-польськи? – зацікавився Густлік.
– Грузине, візьмись за меч! Старовинна бойова пісня.
– Берись за меч, але не співай, бо в тебе це не дуже виходить.
Томаш ніжно погладжував клавіші, прислухався до соковитих звуків і грав щораз голосніше.
– Цю пісню треба хором, щоб були різні голоси, – пояснив Саакашвілі.
– Ну, звичайно…
– Пане взводний, – Черешняк нахилився і, граючи, попросив: – Якби ви сказали, то капрал дав би.
– Що?
– Гармошку.
– Чому б мав дати?
– Адже ж сам не грає.
– То навчиться.
Мелодія обірвалась, почувся голос Янека, який провадив розпочату раніше розмову:
– Усе тому, що я поділив сили.
– Мав бути зв'язок, а не було, – докинув Віхура, зиркаючи на Лідку.
Дівчина, глянувши, чи ніхто не бачить, показала йому рожевого язичка.
– Та й у нашого коня був сьогодні кепський кучер, – додав Густлік.
– Не треба було міняти кучерів, – огризнувся водій.
Саакашвілі закінчив чистити пояс, який йому подарував Янеків батько, зняв з-над каміна шпагу й розпочав дуель з невидимим ворогом. Від блискавичних ударів свистіло повітря, тінь заледве встигала відскакувати перед блискучим клинком.
– Облиш, бо комусь око виколеш, – буркнув Густлік. Григорій слухняно заховав зброю до піхов, повісив на місце, усміхнувся, позіхнув і, знуджений балаканиною, вийшов до сусідньої кімнати, присвічуючи собі лампою, котру забрав з возовні.
– Проте з іншого боку, – вів далі Янек, – як утримати в колоні дві машини з різними швидкостями?… Та байдуже, завтра вже не буду ділити.
– Було б гірше, якби ми разом опинились у пастці, – сказав Віхура і, зморщивши лоба, гостро запитав Череш-няка: – А ти чому відразу не став на захист? Автомат у тебе був…
– Я був один, – відповів Томаш. – Чекав на допомогу.
– А чому не побіг назустріч нам?
– Стежив з горища хати, чи наших не заберуть. Щоб знати, де шукати. – Збентежений цим раптовим допитом, розчесав пальцями чуприну, поправив проділ.
– Небагато бракувало до того, щоб і ми попали в пастку, – хитав головою шофер.
– Для того є розвідка, щоб не попасти, – заперечив Янек. – Я повинен мати блокнот і записувати для досвіду всілякі події…
Усі замовкли, немов побачили тінь колишнього командира, немов почули його звичайні слова: «Екіпаж, увага».
– Він пам'ятав про все, – замислено промовив Кос. Раптом зачулася швидка хода, заскрипіли двері. Мов на команду всі повернули голови. В дверях стояв Григорій, підтримуючи підборіддям мереживну нічну сорочку.
– Гарно мені? – запитав сміючись. – Лідко, це тобі. Фріцівська графиня залишила. – Кинув сорочку дівчині на коліна. – А ліжко таке величезне…
– Як у вас в Грузії, еге ж? – пробурмотів Густлік,
– З шатром, мов у якогось короля або реакційного генерала, – розповідав Саакашвілі. – Або як у капіталістичному фільмі.
Томаш, який уже хвилину відгинав садівницьким ножем штифти, зняв врешті з обкладинки якоїсь книжечки свастику у вінку з дубового листя, кинув її в куток, а тоді дав командирові коричневий, гарно оправлений блокнот, надпалений з одного краю.
– Всередині добрий. Можна писати.
– Де взяв? – запитав Янек, гортаючи сторіночки. – Гарний…
– Нагорі знайшов. Радіостанція розбита, багато чого погоріло, а це залишилося.
– Батько казав тобі збирати, що німці порозкрадали, а ти віддаєш, – поглузував Віхура.
– Зошитів у нас не було, – серйозно відповів Томаш. – Кожному належить те, біля чого вміє працювати. Наприклад, гармоністові – гармошка.
– Дай йому цей інструмент, – устряв до розмови Густлік, провівши пальцями по фіолетових і червоних пластмасових клапанах, що блищали в світлі лампи, мов перламутрові.
– За що? – Шофер зморщив кирпатого носа.
– Так. За те, що грає. Навіщо тобі?
– Гаразд. Як кулі засвистять і побачу, що він солдат, то віддам…
Шарик, зацікавлений предметом, що його оглядав хазяїн, став на задні лапи, сперся об стіл і, понюхавши блокнота, загарчав.
– Лихою людиною пахне?
Пес ствердно загавкав. Янек заспокоїв його:
– Почекай, ми тут будемо всілякі речі записувати. Наприклад: Шарик – розумний собака.
Собака покрутив хвостом і опустив очі, бо то був на диво скромний пес. Може навіть зашарівся, але під шерстю не було видно.
– Ходімо, покажу, – підвищивши голос, сказав Григорій, який тихо говорив щось дівчині на вухо, вхопив її за руку і повів до сусідньої кімнати.
Це була спальня колишніх власників палацу. По стінах висіли картини: фавни наздоганяли німфу; кавалер, убраний в чорний оксамит і білі мережива, цілував придворну даму, повісивши капелюха із страусовим пір'ям на ефес оправленої в золото шпаги.