Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 18)

– Боїшся! – проказала ще раз дівчина й замахнулася – дати йому сильнішого стусана.

Парашутисти атакували міст. Два кулемети по черзі блокували вогнем дзот, який запекло огризався, та залізничним насипом вже підповзала ударна група з фаустпатронами. На команду фельдфебеля Сірника враз вистрілили три фаустпатрони. Вибухи злилися в один, і дзот замовк.

Тепер вже ніхто не заважав напасникам. Німці перебігли на другий берег, зайняли позицію для оборони. Сапери, мов чорні павуки, снували по мосту, закладаючи заряди на стояках, з'єднували кабелі, обережно затискуючи підривні капсули.

Закумкали жаби – їх не лякало дзенькання металу. Єфрейтор біля кулемета почув гуркіт мотора, що наближався й наближався. Прислухався. Йому заважало ревіння винищувачів, які прикривали десант з повітря. Коли літаки зникли за обрієм, єфрейтор помітив: за живоплотам, яким обсаджене залізничне полотно, суне щось темне. Розпізнав Т-34 і загорлав:

– Увага! Танки!

Припавши до кулемета, ветустив чергу. З-за башти танка йому відповів Віхурин автомат. Гримнула танкова гармата. Снаряд розвалив окоп, знищивши вогневу точку.

Кос підняв ствол, аби мати міст на прицілі. Вдарив з кулемета, кілька саперів упали в річку.

– Не спи, Лідко, – попросив через внутрішній телефон і, почувши довгу чергу нижнього кулемета, додав: – Цілься спокійно, стріляй короткими чергами.

Помітив другу вогневу точку на березі й розбив її двома снарядами. Густлік блискавично заряджав, слинив палець, знімаючи запобіжника, й доповідав:

– Готово…

– Вперед, під'їжджай під дзот.

Григорій заїхав танком за бетонні руїни. Німці припинили вогонь. Янек, прочинивши люк, обережно розглянувся довкола.

– Падлюки вже позакладали заряди. Ось-ось підключать кабель.

– Перескочимо на той бік? – запитав Григорій.

– Ні. Вночі і без прикриття? Роздовбають нас фаустпатронами.

Слухаючи цю розмову, Томат одкрив рота, як би хотів щось сказати, але не встиг.

– Може, порвати дроти снарядами? – промовив Густлік.

– Спробуємо, – погодився Янек, – але мало шансів. Грюкнула ляда люка. Бахнула гармата. Віхура, під заслоною башти, виглядав ціль і час од часу натискував спуск.

– Рядовий Черешняк, як там…

Оглянувся, але на броні не було нікого. Лежав тільки автомат нового члена екіпажу.

Крізь прочинений люк Кос пустив на той берег фосфорну ракету. В її яскравому світлі побачили міст і кілька парашутистів, що перебігали поніж вільшиною, змінюючи позиції. На цьому березі дерев не росло, тільки понад водою був верболіз.

В заростях верболозу Томаш скинув сорочку, притис одяг каменем. На грудях поряд з святим медальйоном повісив садівницький ніж, знайдений сьогодні в покинутому німцями будинку. Зачерпнув долонею води, ковтнув пару разів, а потім перехрестився, зсунувся до річки і пірнув.

Крижана вода стиснула груди ніби залізним обручем, та це не злякало плавця. Виринув далеко від берега. Зробив кілька змахів руками і знову сховався під хвилями. І вчасно, бо німці вже помітили Томаша. Коротка черга рикошетувала від поверхні води.

Томаш не появлявся з води. Та німці передчасно раділи. Біля самого берега, під прикриттям чисто вимитого водою валуна виринула голова. Черешняк протер долонею очі й подивився угору, де на тлі неба, мов павутиння, висіли нитки кабеля. Над берегом вони спліталися в одну мотузку, яка тяглася до схилу й зникала в чорній траві. На березі весь час здіймалася вгору земля од вибухів снарядів. Над самим валуном рясно свистіли німецькі кулі. Томаш набрав повні груди повітря і знову пірнув проти течії.

Повільно, намагаючись не плюскотіти, виплив він у затінок біля моста. Почекавши хвилину, щоб перевірити, чи не помітили його, виповз на берег під прикриття стояка. Однак звідсіля він не міг дістати до кабеля, не наражаючись па кулі. Вирізав ножем вільхову гілку з сучком иа кінці. Спробував підтягти дріт, але кулі відразу ж перебили гілку.

Хапаючи дрижаки від холоду, а може й від нервового напруження, Томаш знову повісив на шию ножа. Ще раз перехрестився, присів і, стрибнувши, схопився за мостову решітку. Підтягнувся, вчепившись у грати, поліз по них до середини ріки, а потім підскочив, ухопив дроти в повітрі й крізь сітку трасуючих куль упав у воду.

«Рудий» уже вистріляв більше тридцяти снарядів, коли прибула підмога. Стрілецький цеп короткими перебіжками вийшов на берег, заліг у старих окопах.

Два батальйонні міномети відкрили вогонь з позицій за залізничним насипом, зацокотіли кулемети, застрекотіли автомати.

Командир піхотинців підбіг до «Рудого». Віхура постукав у броню, і Янек прочинив люк.

– Підете через міст? – запитав офіцер.

– Гаразд. Але за вами.

– Згода! – Офіцер засалютував і побіг до своїх солдатів.

Перед атакою посилився вогонь мінометів, раз у раз била танкова гармата.

– Вперед!

Піхота піднялася, з вигуком «ура» побігла через міст. За нею по шпалах ішов «Рудий», стріляючи з гармати і кулеметів.

Парашутисти три хвилини перед тим покинули позиції на березі і тепер короткими перебіжками відходили через сивий од роси луг до лісу. Капітан Круммель наказав одступати, тільки-но з'явиться танк. Він і на мить не припускав, що вночі діє лише одна машина. Зрештою, завдання він майже виконав (ключ магнето виблискував тут же під рукою), і не було сенсу ризикувати людьми, яких чекала ще важливіша і важча робота.

Увесь загін сховався вже в лісі. Біля капітана залишилися зв'язкові і двоє саперів. Ось на мосту з'явилися піхотинці, за ними танк.

– Давай! – наказав Круммель. Сапер крутнув ключем і… – нічого.

– Хай йому біс! – вилаявся солдат.

Капітан стиснув кулаки, мовчки показав рукою на ліс і разом з солдатами бігцем подався до чорної стіни дерев.

Проминувши міст, «Рудий» з'їхав з насипу і став. Відчинились люки. Підійшов командир піхотинців, потиснув руки Густлікові та Янеку, які вже вилізли з машини.

– Міст урятовано… А ваші всі цілі?

– Усі, – відповів Кос.

– Черешняка нема, – стурбовано зауважив Віхура. – Автомат залишив, а сам ще на тому березі десь подівся.

– Хай йому біс. Може, загинув?

– Треба його шукати, – сказав Густлік.

– Не треба, – почувся голос. – Я тут. – Томаш вийшов з темряви в мокрому мундирі.

– Чого це ти мокрий? Чому зброю кинув? – суворо спитав Кос.

– Бо я… – почав пояснювати, виймаючи з-за пазухи завішений на шнурочку невеличкий медальйон і ніж.

– Молився, щоб куля минула? – спитав Віхура.

– Хотів напитися після вечері і впав у річку, – пробурмотів Густлік,

Томаш декілька разів розтулив рот, намагаючись сказати хоч слово, а потім махнув безнадійно рукою.

По мосту застукотіли копита, доброю риссю йшов кавалерійський ескадрон. Командир, у довоєнній шапці в довгим обкованим козирком, розглядався навкруги. Побачив танк, під'їхав і осадив гнідого коня.

– Ескадрон, стій!

Трубач з першої трійки, вчасно не стримавши коий, висунувся наперед, за що дістав батогом по халяві.

– Назад. Вперед хазяїна не лізь. Нахилившись у сідлі, вусатий кіннотник наглянув офіцера і салютуючи доповів:

– Розвідувальний ескадрон кавалерійської бригади як група переслідування. Доповідає вахмістр Фелікс Калита. Де противник?

– Відірвався.

– Скільки їх?

– Танкісти краще знають, бо з самого початку тут були.

Гнідий жеребець, з розігрітих боків якого йшов легкий пар, немов зрозумів слова, переступив з ноги на ногу, повертаючи голову до танка.

– Приземлилося понад шістдесят. Третю частину, мабуть, втратили, поки відійшли до лісу, – сказав Кос.

– Ой люди, у вас радіо нема? Аби тільки я п'ятнадцять хвилин тому знав, що тут щось таке готується…

– Німці нам не доповідали, – огризнувся Віхура.

– Як матиму до вас справу, капрале, кобилу для переговорів пошлю, – обрізав його вахмістр, презирливо цідячи слова.