Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 19)
Кінь повернув голову, мічену білою стрілкою, і, задзвенівши уздечкою, торкнувся мордою коліна. Вершник дав йому скоринку хліба, а потім знову мовив до Коса:
– Чому дали їм відступити?
– Що за погоня вночі у лісі…
– Хіба якби добрий солдат на доброму коні, – перебив вахмістр і засалютував. – Бувайте, панове, спробую піймати те, що від вас втекло.
Янек, підносячи руку до шоломофону, переглянувся з Густліком, зітхнув, облизуючи засмаглі від спраги губи.
– А ти думав, що командиром так легко бути? – пробурмотів Єлень.
Вахмістр на своїм коні перестрибнув рів біля залізничного полотна і скомандував:
– Ескадрон, за мною клусом!
Григорій, який сидів біля гусениці й кусав стебло, пас очима вершників.
– Танк добра річ, але серце джигіта болить, – признався Лідці, яка вигладала з переднього лазу.
Розділ VI КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА
Світло поміж дерев помітили ще здалеку. Капітан Круммель вирядив у розвідку патруль, а сам на чолі трьох взводів підходив поволі. Думав про те, чому мешканці не затуляють вікон. Мабуть, в Адольфа нема вже стільки літаків, щоб атакувати кожен освітлений будинок… Подумки завжди називав вождя на ім'я. Завжди, себто відтоді, як Гітлер відродив армію і батько Гуго й Зігфріда, сержант, що колись воював під Верденом, повісив його портрет на чільному місці в їдальні.
Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:
– Дім і земля ваша, пане Круммель, – заявив він. – Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.
Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли до Познаньщини вступили німецькі війська і Круммель, який згодом дослужився до капітана, наказав полякові копати глибоку могилу, щоб і на дружину і на двох синів місця вистачило. Дарма вій просився, бо фюрер не передбачував над Вартою для поляків іншого місця, ніж під землею.
Повернулася розвідка, доповіла, що собак і вартового нема, а в хаті не більше п'яти чоловік.
Слід було б обминути, дім лісника і, не гаючи часу, прямувати далі за азимутом до об'єкту, закодованого під назвою «Невидима смерть» – це найголовніше завдання десанту. Проте капітан вирішив інакше, і після його наказу парашутисти, поділившися на три групи, Нечутно зникли в темряві.
Круммель зі своїми зв'язковими і підрозділом фельдфебеля Сірника лишився на місці, раз у раз поглядаючи на годинника. Надумав розживитися в лісниковій хаті, щоб підбадьорити своїх солдатів після невдалої атаки на міст. Нічної погоні в лісі не боявся, тим більше, що годину тому вони зірвали шлюзи, затопивши довгий багнистий яр у своєму тилу.
Круммеля роками вчили командувати, провадити бої, тому він не сумнівався в успіху. До того ж половина солдатів в його роті – досвідчені горлорізи. За шість років війни вони вже напевне забули свої цивільні професії, зате навчилися справно вбивати.
– Вперед! – тихо скомандував капітан.
Ніким не помічені, підійшли до самого дому на кам'яь ному фундаменті, критому червоною черепицею, що волого блищала в місячному сяйві. Капітан зупинився під одчиненим вікном і прислухався. Хтось награвав на губній грамонійці спокійну, тужну мелодію. Брязнув ніж об бляшану тарілку, а потім низький немолодий вже чоловічий голос запитав:
– Товаришу, перестань грати і подумай, як по-німецьки пасовисько, трава?
– Навіщо тобі?
– Щоб цього старого запитати.
– Ось картопля, їж. Навіщо трава?
– Потрібна. Син мене послав вивідати.
– Син батькові наказує?
– Він у мене взводний.
– А ти його не слухай. Війна закінчилась. По той бік дому двічі крикнула сова.
– Хтось вештається у лісі, птаха наслідує- сказав старий. – Лампу краще б пригасити…
У вікні потемніло. Над підвіконням з'явилась жіноча постать, і тоді хтось з молодих не витримав, дав чергу по стіні.
Постріли заглушили команду. Штурмові групи вдерлися через двері й вікна до будинку. Одну-дві хвилини чулася шарпанина, і враз усе стихло.
– Все в порядку, пане капітан, – доповів з сіней невидимий в темряві парашутист.
– Присвітіть трохи, – наказав Круммель, маючи на гадці лампу, але не встиг стримати фельдфебеля Сірника – той кинув гранату до клуні.
Полум'я вмить охопило сіно й солому в засторонку» перекинулось на дошки. Капітан тихо вилаявся.
– Ані вогника більше, ти, дурний підпалювачу, – пробурмотів, заходячи до хати.
– Я хотів присвітити, – виправдувався фельдфебель. Лампу справді не треба було світити, пожежа набирала на силі.
– Вогонь може накликати непроханих гостей. Треба кінчати.
Ці слова капітана стосувалися і солдатів, і полонених, яких фашисти тримали на мушці. Під стіною, прикрашеною оленячими рогами, стояли чотири чоловіка, заклавши руки на потилицю; двоє літніх дядьків у польських тикових мундирах, молодий радянський старшина з правою рукою в гіпсі й на пов'язці. Трохи осторонь ще один у високих шнурованих чоботях, немов збирався на полювання. Біля його ніг лежала вбита жінка.
– Якої дивізії? – запитав по-польськи Круммель, з сильним німецьким акцентом.
– Ніякої, – відповів вусатий капрал. – Худобу женемо, від фронту: корови, коні.
– Де худоба?
– Залишилася позаду. – Вусань знизав плечима. – Ми поїхали дорогу подивитися.
– Він вами командує? – німець показав на радянського старшину.
– Ні. Ми поляки, а він росіянин. Союзник. Разом вечеряли.
– Ти стріляв у німців?
– Ви застукали нас зненацька, не встиг.
– А раніше?
– Бувало всяке.
– Загинеш.
– Діло солдатське.
Побачивши, що німецький офіцер простягав руку до кобури, капрал схопив зі столу ніж і кинув у парашутиста, що цілився в нього.
Німець зойкнув. Черги двох інших автоматів хльоснули по грудях усіх трьох. Старшина встиг ще ступити крок уперед, вхопив зі стола лампу, але вже не мав сили кинути. Упав, скло тріснуло, й гас темною плямою розтікся по підлозі.
Поранений ножем парашутист сів на лаві, другий став навколішки, розпоров плямисті штани, щоб перев'язати велику рану на стегні.
– Польський собака кусає, – процідив крізь зуби офіцер і мовив до цивільного: – А та, німець, і твоя дружина німкеня годували це бидло.
– Вони були озброєні, – промовив похмуро чоловік. – Але вбили її ви, а не вони.
– Стояла біля вікна. Сліпа куля… Куди подів свою рушницю? Ти ж лісничий – мусив мати.
– Усе пропало за тої божевільної евакуації під бомбами, пане офіцер… Ми ледь урятувалися. Не думав, що дружина від німецької кулі…
– Заткни пельку, – спокійно, але гостро урвав його Круммель. – Наказ рейхсфюрера СС Гейнріха Гіммлера про евакуацію то закон. Хто не відійшов за Одер – не німець.
Підняв пістолета й, дивлячись у пригнічене обличчя чоловіка, старанно прицілився. По довгій хвилині опустив вброю.
– Потім… Будеш провідником і цим хоч трохи спокутуєш провину перед рейхом. Тут недалеко почали будувати в лісі підземний завод. Знаєш?
Лісничий кивнув головою.
– Отже… – офіцер показав рукою на двері. Солдати вивели полоненого. Круммель притримав за плече Сірника, якого щойно лаяв, і жестом дав дозвіл. Той задоволено виструнчився.
– Слухаюсь!
Фельдфебель, зоставшися сам, узяв кусень холодного м'яса зі столу і, жуючи, оглянув трупи, порився в їхніх кишенях. Не знайшов нічого цікавого, крім чималого хрестика на шиї вусатого капрала. Зірвав, попробував на зуб, чи золото, і, скривившись, сховав до кишені.