Ян Флеминг – Кульова блискавка (страница 7)

Іншої нагоди могло й не трапитися. Ґраф Ліппе не залишав своєї кімнати в головній будівлі санаторію до процедур о дванадцятій, а вечорами мотався у фіолетовому «бентлі» до Борнмута у «справах». Нічний портьє запускав його назад об одинадцятій вечора. Якось по обіді, під час денного сну Бонд відчинив єльський замок за допомогою шматочка пластика, відрізаного від дитячого літака, придбаного суто для цієї мети у Вашингтоні, й прошмигнув до кімнати ґрафа Ліппе. Він ретельно обшукав приміщення, але безрезультатно. Дізнався він хіба що про його одяг, а граф багато подорожував: сорочки від Шарве[20], краватки — від Тріплера, Діора й Харді Єміса[21], черевики від «Піл», а шовкові піжами з Гонконґу. Валіза з темно-червоної шкіри від «Марк Крос»[22] могла містити якісь секрети, тому Бонд ретельно роздивився шовшовкового підбою і трохи погрався з ґрафським лезом «вілкінсон». Але зась! І це була найгірша помста, яку можна було вигадати, отже, він просто попав пальцем у небо.

Того ж вечора, сьорбаючи солоденький чай, Джеймс зібрав докупи розрізнені клаптики інформації стосовно ґрафа Ліппе: йому приблизно тридцять років, жінки вважають його привабливим, і фізично, судячи з голого тіла на масажному столі, він міцний. У його жилах тече португальська кров з домішкою китайської, а сам він створює враження заможної людини. Чим займається? Хто за фахом? На перший погляд ґраф виглядав як суворий сутенер з бару паризького готелю «Ріц», чи «Палац» у Сент-Мориці, чи «Карлтон» у Каннах, тобто вправний у нардах, поло, катанні на водних лижах, проте... з ганебним клеймом чоловіка, який живе за рахунок жінок. Але Ліппе підслухав, як Бонд наводить довідки — і це послугувало достатнім приводом для насильства, яке було здійснене не без натхнення, а ще швидко й холоднокровно — після масажу, коли ґраф дізнався з ремарки дівчини, що Бонд залишиться на витягувальному столі сам. Можливо, то була спроба не вбивства, а лише акт залякування, попередження, оскільки Ліппе не міг знати, до чого призведе навантаження у 200 фунтів. Якщо вбивства — то навіщо? Що він приховує? Яку таємницю стереже? Бонд вилив залишки чаю на горбик коричневого цукру. Зрозумів одне: секрет той був неабиякий.

Джеймс не розглядав усерйоз необхідність залучення Контори, щоб повідомити їй про Ліппе та про те, що той накоїв. Дійство, яке розгорталося на підмостках «Чагарникового раю», виглядало абсурдно. Звернувшись за допомогою, Бонд — людина дії — виглядав би справжнім тюхтієм. Послаблений теплою водичкою та овочевим супчиком, найкращий аґент Секретної служби дав себе прив’язати до диби, а потім якийсь перехожий, прогулюючись, повернув ручку на кілька поділок і перетворив загартованого у сотнях битв бійця на суцільні сопливі драглі. Та нізащо! Єдиним правильним рішенням є лише поєдинок сам на сам. Може згодом, щоб задовольнити особисту цікавість, доцільно перевірити цього ґрафа за архівами служби розвідки, карного розшуку та відділення у Гонконзі. А поки що Бонду краще затаїтися, триматися від Ліппе подалі та ретельно планувати акт відплати.

На чотирнадцятий, останній день перебування тут Джеймс вирішив усе— час, місце і засіб.

О десятій сер Джошуа Вейн запросив Бонда на кінцевий огляд. Коли Джеймс увійшов до оглядової кімнати, містер Вейн стояв біля відчиненого вікна та робив дихальні вправи. Опісля глибокого видиху через ніздрі він повернувся привітатися з Бондом із виразом глибокого «А! Бісто!»[23] задоволення на обличчі, яке аж пашіло здоров’ям. Вейн зобразив посмішку давнього знайомого.

— Як ся маєте, містере Бонд? Є побічні ефекти після того прикрого інциденту? Ні? Я так і думав. Наше тіло — довершений механізм, який володіє надзвичайними можливостями для відновлення. Гаразд, знімайте сорочку, будь ласка, подивимось, як вам допоміг наш «Чагарниковий рай».

Через десять хвилин Бонд — із кров’яним тиском 132/84, полегшений на десять фунтів, без будь-яких остеопатичних уражень, з поліпшеним зором та чистим язиком — був на шляху до підвалу для завершальних процедур.

Тут, як зазвичай, панувала в’язка тиша, жодних запахів у сніжно-білих процедурних та коридорах. Із відгороджених одна від одної кабінок лунали окремі репліки між пацієнтами та спеціалістами на фоні глухого вентиляційного гудіння, яке створювало враження, що перебуваєш глибоко у череві океанського лайнера, котрий прямує гладким морем. Була пів на першу. Бонд ліг обличчям униз на масажний стіл, прислухаючись до владного голосу та гепання босих ніг жертви. Двері в кінці коридору зітхнули раз, потім — другий, коли зачинилися.

— Доброго ранку, Бересфорде, все готово? Зроби сьогодні гарячіше. Остання процедура. Треба скинути ще три унції. Домовилися?

— Слухаюся, сер.

Човгання капців старшого розпорядника, а за ним — гепання босих ніг віддалилося коридором за межі масажної кімнати в напрямку електричної турецької лазні. Двері стукнули, потім — удруге, коли розпорядник повернувся, влаштувавши ґрафа Ліппе.

Минуло двадцять хвилин. Двадцять п’ять.

— Гаразд, дякую, Семе. Ти чудово попрацював. Думаю, днями я до тебе навідаюся знову. Піду прийму останню ванну та розтирання сіллю. А ти можеш поласувати своїми морквяними котлетами. Про мене не турбуйся. Коли закінчу, сам вийду, — і Бонд, загорнувшись у рушник, рушив коридором. У приміщенні панувало пожвавлення — масажисти відпускали пацієнтів, поспішаючи до службової їдальні на ланч. Останній пацієнт — виправлений п’яниця — у дверях крикнув на прощання «Побачимось, іригаторе!»[24]. Почулися стримані смішки. Командирський голос Бересфорда, який перевіряв, чи все в порядку на його ділянці відповідальності, було чути в коридорі:

— Вікна зачинив, Біле? Добре. Твій наступний пацієнт — містер Данбар о другій рівно. Ленне, передай пральні, що після ланчу нам знадобляться ще рушники. Теде...Теде. Ти де? Гаразд, Семе, приглянь за ґрафом Ліппе, він у турецькій лазні.

У Бонда був тиждень, щоби вивчити розклад; він помітив, що персонал поспішає завершити процедури раніше, щоб вивільнити більше часу на ланч, а також запримітив тих, хто залишається тут останнім. І тепер, із дверей порожньої душової, він крикнув, імітуючи низький голос Сема:

— Добре, містере Бересфорд! — і прислухався до скрипіння його капців по лінолеуму. Нарешті! Коротка пауза, звук кроків, що віддаляються, і подвійне зітхання дверей до службового приміщення. Настала повна тиша, лише глухо гуділи вентилятори. Усі процедурні кімнати спорожніли. У підвалі залишилися тільки Джеймс і ґраф Ліппе.

Бонд зачекав ще хвильку, тоді вийшов з душової і тихенько відчинив двері до турецької лазні. Він спеціально сходив сюди на сеанс, щоб дізнатися, де що розміщене. Тут усе залишалось як зазвичай.

Лазня була білою процедурною кімнатою, яка нічим не відрізнялася від інших, за винятком великого бежевого пластикового з металевими вставками боксу — куба чотири на чотири фути та приблизно п’яти футів заввишки, зачиненого з усіх боків, окрім верхівки. Його передня частина відчинялася, щоб пацієнт міг влізти всередину, а вгорі був, облямований поролоном, отвір, з якого стирчала голова. Зі середини тіло обігрівали ряди електричних ламп, а ступінь нагріву регулювали термостатом у боковій частині. То був простий нагрівальний короб, котрий спроектувала, як звернув увагу Бонд за першого візиту, компанія Medikalischer Maschinenbau G.m.b.H., 44 Franziskanerstrasse, Ulm, Bavaria.

Цей куб стояв спиною до вхідних дверей. Зачувши свист гідравлічного доводича дверей, ґраф Ліппе сердито мовив:

— Нарешті, Бересфорде! Випускай мене з цієї штуки. З мене вже сім потів зійшло.

— Сер, ви самі попросили зробити гарячіше, — доброзичливий голос Бонда дуже нагадував голос старшого розпорядника.

— Не сперечайся, чорт забирай. Хутчіш випусти мене!

— Думаю, ви недооцінюєте важливість цілющої дії спеки в З-лікуванні, сер. Жар сприяє виведенню токсинів з кровоносної системи, а заразом і з м’язових тканин. Для пацієнта, який страждає від вираженої токсемії, теплові процедури особливо корисні, — Бонд сам здивувався тому, як легко він оволодів З-жарґоном. І не переймався, до яких наслідків для Бересфорда це може призвести, оскільки той мав залізне алібі в службовій їдальні.

— Годі локшину на вуха вішати! Кажу: випусти мене звідси.

Бонд оглянув шкалу термостата на боці кабінки, розмічену до «200». Стрілка показувала на цифру «120». Яку температуру виставити цьому мерзотникові? Максимальна підсмажить його живцем, але це — покарання, а не страта. Бонд переставив ручку на цифру «180» і сказав:

— Упевнений, що пів години справжнього жару підуть вам на користь, сер, — відкинувши фальшивий голос, додав: — Якщо загоришся, можеш подавати в суд.

Голова, з якої градом котився піт, спробувала повернутися. Бонд рушив до виходу. Ґраф Ліппе змінив тон, голос був стриманим, але в ньому чулися розпачливі нотки. Приховуючи лють, він мовив дерев’яним тоном:

— Даю тисячу фунтів — і ми квити, — але, почувши шипіння дверей, що розчинилися, крикнув: — Десять тисяч! — І навздогін: — П’ятдесят!

Бонд зачинив двері, швидко пройшов коридором, одягнувся і вийшов. Позаду приглушено пролунали перші крики про допомогу. Джеймс похитав головою. Нічого страшного — болісний тиждень у шпиталі, мазі-шмазі — й усе в порядку. Але по-справжньому насторожило його інше — людина, яка пропонує хабар п’ятдесят тисяч, має бути або неймовірно багата, або на неї чекає нагальна справа, що потребує свободи руху. Забагато, щоби просто позбутися болю.