Іще в постелі — і промовив їм:
«Я не потрібен вам уже ні в чім
I пестощам не хочу заважати.
Я мушу бути з королем своїм,
Повинен я і Жанну розшукати,
І дивного осла їй повернуть.
Святий Денис велів мені у путь
Збиратися: він сам цієї ночі
Мені з’явився, друзі, перед очі.
Від нього в мене той крилатий звір,
Щоб захищав жіноцтво я і трони.
Тож Доротея у розкошах тоне,
Напасників розбито чорний клір, —
Милуйтеся, цілуйтеся до втоми,
А я... на мене Карл чекає Сьомий,
Час не стоїть І мій осел реве».
«О друже мій! Хай Франція живе!
І я з тобою рушу без вагання!» —
Героєві Трімуйль одповіда.
«А я? — гукнула панна молода, —
Давно у серці я таю бажання
Поглянути на королівський двір,
Де рицарів — немов у небі зір,
На ту Агнесу, що скорила серце
І полонила душу короля,
На Жанну д’Арк, що вся її земля
Гучними голосами прославля;
За вами — сміливо скажу тепер це —
Готова я і в воду, і в огонь.
Ми рушили б і зараз утриконь,
Та в час гіркий, засуджена до страти,
Я присяглась: «Лоретська Божа Мати!
Врятуй мене, відклич мою біду, —
На прощу я до тебе в храм прийду».
Коли тепер туди я не піду,
Пречиста Діва може покарати,
Вона ж бо руку смерті одвела,
Пославши вас і вашого осла,
Хоробрий мій, завзятий оборонче!»
«Чудово, — Ля Трімуйль озвався. — Конче
Збирайтеся у подорож святу...
Я, хоч родився сам у Пуату,
Велику маю до Лоретто шану —
І радо проведу туди кохану.
Ви, друже мій, шляхетний Дюнуа,
Летіть, не зволікавшись, до Блуа, —
І ми там будем тижнів за чотири.
А ви, тимчасом, пані, доказ віри
Великої й святої появіть.
Я ж присягаюсь: доки буду жить,
Доводитиму збройною рукою,
Що з вами не зрівняється красою
На світі жодна дівчина й жона
І що умом ви всіх перевершили».
На це зачервонілася вона,
Немов троянда, — а ширококрилий
Об землю вдарив копитом осел —
І Дюнуа поринув, як орел,
До берегів заквітчаної Рони.
Зібравшися на прощу до Анкони2,
Із палицями довгими в руках
Коханців пара свій верстає шлях;
Шлички свячені на обох прочанах,
При поясі — понизані в разки
Коштовні чотки з перлів осіянних.
