Не знаючи зневіри ані страху.
Там, під покровом приязного даху,
З Венеції заїжджий костоправ
Йому і руки, й ноги наладнав,
А зброєносці натякнули гречно,
Що короля шукати небезпечно,
Бо всі туди відрізано путі.
Згадавши серця почуття святі,
Герой сказав: коли не воювати —
До милої я хочу завітати.
Те мовивши, герой зібрався в путь —
Ломбардії одвідати долини.
Ще до Мілана він не встиг прибуть,
Як натовп звідусіль рікою плине
Цікавий, вирячкатий і дурний:
Попів, ченців, міщан, селянства рій,
Маленькі діти і діди старезні.
Збиваючись у купи величезні,
Шумлять усі, змагаються, кричать,
Сміються, б’ються, аж чуби тріщать,
І всі гукають: «Швидше! Не щодня ми
Такими-от милуємось речами!»
Довідавсь незабаром паладин,
Куди ломбардці добрі поспішають
I що вони побачити жадають.
«О Доротеє люба!» — скрикнув він,
Стис острогами огиря свойого, —
І огир, підтоптавши не одного,
Його примчав, як птиця, у Мілан,
Де на очах у тисяч городян
Пан Дюнуа розбив ворожу силу.
Він бачить Доротею занімілу,
З блідим, неначе в мертвої, лицем...
Як те лице, мов сонце на світанні,
Запаленіло радісним огнем,
Коли Трімуйль з’явився на майдані, —
Не змалював того б і сам Трітем!
Чия рука, чий пензель чарівливий
Могли б віддати почування діви,
Де все змішалось: і журба, і страх,
І радощі, одсвічені в очах,
Що любого, жаданого уздріли,
І ніжності палкої усміх милий?
Хвилина жаху наче тінь пройшла,
I от її, заплакану, стискає
Той, з ким вона щасливою була, —
І по черзі цілує та вітає
То Дюнуа, то панну, то осла.
Прекрасні дами з вікон та із ґанків,
Щасливих споглядаючи коханків,
Їм плещуть у долоні. Всі попи
Розбіглись, не шукаючи тропи.
Бастард і Доротея ясновида
З руїн багаття повагом зійшли;
Він зовсім був подібний до Алкіда,
Що перед ним, подолані, лягли
Потрійний пес, потрійна Евменіда,
І що жону Адметові привів,
Хоч потаємки й сам її любив.
На гарних ношах слуги Доротею
У дім її тихенько віднесли;
Два вершники хоробрі вслід за нею
Розмову любу й приязну вели.
На другий день, прокинувшися вранці,
Пан Дюнуа побачив, що коханці
