Одному sternum навпіл він розсік4,
У того з рота вилетів язик,
Позбувся носа той, а інший вуха,
Там humerus надрубаний висить5,
Той Богові оддав навіки духа,
Той pater noster злякано пищить.
Осел у битві теж допомагає,
Кусає, топче, підбива, хвицає,
Щоб панові скоріше розметать
Мерзенних дурнів полохливу рать.
Сакрогоргон, насунувши прилбицю,
Від смертоносної задкує криці,
Та ба! В os pubis зброя увійшла6,
Пробила coccis, тіло розтяла!7
Він падає, уже йому не встати,
А люд кричить: «О небо! Здох триклятий!»
Та хоч упав у корчах він страшних, —
Ще б’ється серце в муках нелюдських,
I наш герой до нього грізно каже:
«Підеш чортам ти на поживу, враже, —
То визнай же, що твій святий прелат
Падлюка, лицемір і супостат,
Що чиста, неповинна, як лілея,
I вірна у коханні Доротея,
А ти — негідник, йолоп, сучий син!»
«Перечити не маю вже причин,
Бо ви мене переконали добре
Мечем своїм, о воїне хоробрий!»
Сакрогоргон на теє відповів,
І дух його до пекла полетів.
Якраз тоді, коли лукавця злого
На Вельзевула справлено дорогу,
Над’їхав із шоломом золотим
Прекрасний зброєносець до Мілана;
Два вісники, одягнені багряно,
Доводили й великим і малим,
Що хтось вельможний їде вслід за ним.
Те вбачивши, знадлива Доротея
Гукнула: «О, невже ж ізнов тебе я
Зустріну, милий! Радосте моя!
Недаром же молила бога я!
Мене щаслива колихала фея!»
Дивується, збігається Мілан,
Цікаво розгляда подорожан.
А ми, читачу, — чим же ми з тобою
Не схожі з італійською юрбою,
Коли такий-от епізод дрібний
Думок високих перебив нам стрій?
Чи й далі йти нам стежкою такою?
Ні: Франції згадаймо короля,
Чия ридає й мучиться земля,
Вернімося під стіни Орлеана,
У пишний край, де чеснотлива Жанна,
Спідницю знявши, в панцирі дзвінкім,
Не дівою — кентавром молодим
На полі войовничому гасає,
Але найбільш на Бога уповає,
Подумаймо, як пресвятий Денис
Хитруючи, мудруючи, мов лис,
Тенета на Георгія сплітає.
А головне, читачу, пригадай
Сорель Агнесу, королівський рай,
Що манить і засліплює всі зори.
Чи ж є на світі чоловік суворий,
Кого красуні доля не кортить?
