На сьомий день — дитя мені зробив.
Та що це я? Ох, лишечко зо мною!
Мою ганьбу ви знаєте, герою, —
А перше ж би хотіла знати я,
Хто ви такі і як вас на ім’я».
На те бажання наш герой кориться
Та й каже, і не думавши хвалиться:
«Я Дюнуа». Вона ж по тих словах
Гукнула радо: «Боже в небесах!
Невже мені, владарю наш ласкавий,
Послав на визвіл ти обранця слави?
О! Як же знати благородну кров,
Бастарде красний, в кожнім вашім русі!
Зазнала муки я через любов, —
А син любові повертає знов
Мені життя — і я вже не боюся!
Тож мій коханий (далі річ веду),
Зі мною полюбившись на біду,
Пішов од мене в час і день проклятий
З англійцями дурними воювати:
Так, бач, обов’язок йому велів.
А я... Глибокий розпач охопив
Мене, самотню, кинуту, без сили...
Гадаю, вам це, пане, зрозуміле?
Обов’язок! Ах, невблаганна річ!
Я плакала, ридала день і ніч,
В безумній муці я волосся рвала,
Та скаржитись собі не дозволяла.
Два подарунки він лишив мені:
В браслет ізвиті кучері ясні
Та свій портрет, що інколи до нього
Зверталась я, неначе до живого.
Лишився в мене ще й прекрасний лист,
Де сам Ерот навіяв склад і зміст, —
То обіцянка, що свого кохання
Мій милий не зламає до сконання.
Там сказано: «Еротом я клянусь,
Я щастям присягаюсь і душею,
Що скоро до Мілана повернусь,
Щоб за дружину взяти Доротею».
Ой леле! В Орлеані на валах
Ще й досі він одважно б’ється, може,
На подвигів гучний ступивши шлях.
О, чом же він не знає, що за жах
Мене спіткав за щирість у чуттях...
Ні! Хай не знає, всемогутній Боже!
Поїхав він, — а я, щоб утекти
Від злісних догадів юрби людської,
У тихім оселилася покої
За городом на лоні самоти.
Без батька-матері давно зостала,
Покинувши надовго марний світ,
Свою печаль тяжку і свій живіт
Від ока я цікавого ховала.
Та горенько! Я ж дядьком називала
Архієпископа...» На слові тім
Вона зайшлася враз плачем гірким.
А далі знов, піднявши очі вгору,
Красуня річ докладну повела:
«Отож я, пане, сина сповила
Далеко від людського поговору,
Та доля й там лиха мене знайшла.
Прелат, мій дядько, захотів поглянуть, —
Ах, спогад цей і досі серце ранить! —
Як я живу в пустелі лісовій.
