До Дюнуа, в нестримному бажанні,
Вона послати каже гайдуків,
Щоб він трапезу з нею розділив
На антресолях, — а в їдальні пишній
Наїдки й Жанні подано розкішні.
Красунь-бастард, напаханий, стрункий
Ввіходить. Стіл на нього жде такий,
Мов той, що Клеопатра-чарівниця10
Для Цезаря веліла готувать,
Великого в мистецтві воювать,
Для славного Антонія-п’яниці,
Або мов той, що навіва рядки ці, —
Його мені улаштував чернець,
Слуга Господній, до їди митець, —
Мов той, нарешті, де, в ясних чертогах,
Коли Назона вірити словам,
Коли Гомер по правді каже нам,
Юпітер, для спочинку по тривогах,
З Європою, з Данаєю удвох
П’є без Юнони, як справдешній бог.
Щораз іде смачніша переміна —
Їх подають Аглая, Єфрозіна
I Талія: так звуться в небесах
Три грації, що марні теревені
Про них розводять педантичні вчені.
Нектар кипить у Гебиних руках
I в Ганімеда юного правиці11 —
Його украв Зевеса бистрий птах,
Щоб цар богів мав з ким повеселиться.
От при такому Дюнуа столі
З Гермафродитом сів у любій млі.
Чудне створіння пишно одяглося,
Алмазами прикрасило волосся,
А жовту шию обвило кругом
Рубінів, перлів не одним разком.
Шкода! Потвора тільки бридша стала!
До Дюнуа вона щось прошептала —
I наш герой уперше затремтів.
Проте, найлюб’язніший з вояків,
Він господині відплатити гречно
За учту гостелюбну і сердечну
Бажає, занедбавши зір і смак.
«Тим більше слави!» — думає бідак.
Але дарма себе він непокоїв:
Буває неможливе й для героїв.
Отож, хоча й запавши у печаль,
Гермафродит до нього має жаль,
Улещений і врадуваний потай
Зусиллями одважного бійця:
Хоч не дійшла належного кінця,
Але ретельно почалась робота.
«Узавтра, — каже пані, — довести
Ви можете змагання це до краю.
Я більше сил, мосьпане, вам бажаю,
Щоб шану ніжністю перемогти».
Аж ось Аврора золота на сході
Оповістила ранок всій природі.
Коли вона поглянула на світ,
Знов чоловіком став Гермафродит.
Тож, по-новому жадібний і хтивий,
Іде в опочивальню він до Діви,
Покров зриває ніжний та легкий
I непристойно гладить перса їй,
Поганячи цілунком, як повію,
Святих підпору, Франції надію.
