А справи не дитячі витіває,
Два неподібні сагайдаки має:
В одному стріли, що від них бува
Легка спочатку рана неболюча;
Вона ятриться в нас не день, не два,
Аж робиться нарешті нестерпуча.
Та інші стріли полум’ям горять,
Діткнуться — враз людину спопелять.
Усе єство пронизують ті стріли,
Обличчя аж горить розчервоніле,
Людині наче день новий зійшов,
І по-новому в ній струмує кров,
Глуха вона, в очах — тяжка хвороба.
Окріп, що булькотить у казані,
Вирує і збігає на вогні, —
Ось недовершена, бліда подоба
Душевної тієї метушні.
О, лихомовців кодло знавісніле,
Ви всі, що Жанни честь ясну бруднили,
Наклепники, чия брехлива рать
Найкращу пам’ять може зіпсувать, —
Ви запевняєте, що дар любові
Пречиста Жанна віддала ослові,
Спокусі тій піддавшися страшній;
Ви ганьбите і честь і славу їй!1
Писань фальшивих автори погані,
Жіноцтву ви відмовили в пошані, —
Та знайте: Діви не торкнувся гріх.
Учені справжні вигадок таких
Не визнають, бо то бредня огидна.
Ви плутаєте дати і діла,
Господня сила вам не очевидна.
Шануйте славні подвиги осла, —
Самі ж ви не явили ні одного,
Хоч вуха довші маєте від нього.
Якщо приємно дівчині було
Побачити, яким вогнем пекло
Чуття до неї того селадона,
То це для жінки зовсім річ законна,
Це честолюбство, тільки ж не любов.
А щоб дійти до краю цих розмов,
Чесноту Жанни людям появити,
Довівши, що красуню спокусити
Не міг ні хитромудрий Сатана,
Ні сам осел, промовець знаменитий,
Скажу: кохала іншого вона.
То був бастард, як хочете ви знати,
Пан Дюнуа, на славу й хист багатий.
Втішатися з освідчення осла,
Його речей наслухувати радо, —
Хай це вина, проте вона мала
І зовсім не скидається на зраду.
Пан Дюнуа один раз на віку —
Історія це зовсім точно знає —
Був ранений стрілою, що ховає
Амур у першому сагайдаку.
Своїми володів він почуттями,
Кохав шалено, та не тратив тями
Передовсім-бо, хоч пекла жага,
Був королівству й королю слуга.
Він знав, о Жанно, що вінка твойого
Зірве, коли здобуде перемогу
Над бриттами; він чесно божествив
Дениса й Діву. Так собака вірний
Не їсть куріпки, що стрілець убив,
