Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 52)

Місць в готелі не було. В Гундлаха взяли валізу й поставили його на чергу. Суцільний ланцюг невдач не кінчався. Але що це? Щось його ніби стримує. Невже це від нестерпної спеки? Сумніви також роблять людину нерішучою і вганяють в піт.

Два поверхи Національного палацу, збудованого в неокласичному стилі, здалися йому кошмарним сном. Він розумів, що повинен звертатись у найвищі інстанції, до найвідповідальніших осіб, інакше все буде марно. Якщо говоритиме з менш авторитетними людьми, його засиплють бюрократичними запитаннями і зрештою, вимотуючи нерви, змусять чекати рішення вищих інстанцій. І все ж йому до обіду не пощастило пробитися ні до члена Урядової ради, ні до міністра внутрішніх справ Томаса Борхе, про якого вчора згадував Пінеро. Він розказував, що це професійний революціонер, йому сорок дев'ять років, що він користується авторитетом; це кремезний чоловік, уже з тринадцяти років він брав участь у робітничому русі і був одним із зассновників сандіністського фронту визволення. В 1976 році Сомоса заарештував його і протягом кількох місяців мордував у в'язницях. Борхе вийшов на волю аж у серпні 1978 року, завдяки перевороту в Національному палаці, рівно за рік до остаточної перемоги сандіністів. В колі друзів і соратників його з повагою називають Стариком. Якщо хтось і спроможний надати негайну допомогу бойовим соратникам, то це Борхе, він зробить все, лише скориставшись телефоном.

Але Томас Борхе не прийняв Гундлаха: в приймальні сказали, що міністра немає. Намагаючись говорити з секретарями й ад'ютантами якомога лагідніше, Гундлах розумів, що вони навмисне зволікають, щоб вивідати його наміри. А старанна перевірка могла йому й допомогти, й зашкодити. Вони вже знали, що Гундлах довірена особа Гладіс Ортеги, проте, якби звернулись до свого посольства в Римі, то фальшива віза, безперечно, викликала б підозру. Отже, сумніву не було, він застряв на самому старті. Гундлах сушив собі голову: йому не довіряють лише як європейцеві, чи в них виникла вже серйозніша підозра? В нього аж мороз по спині пробіг. Він ніяк не міг позбутись почуття, яке гризло душу й підказувало йому, що брехунові нема на що сподіватись.

Тричі його просили показати паспорт. Опівдні Гундлах зовсім знесилів, уже майже ладен був капітулювати. Що довше він сидів у приймальні, то нестримнішим ставало бажання негайно зізнатись у всьому. Щось схоже він учинив у жовтні, коли поїхав на побачення з Гладіс у той маленький парк. І тоді він одкрив свої карти, переграв Пінеро й поміняв фронт, зрештою, на своє щастя. Чому ж і тепер не повторити те саме? Томас Борхе — людина з досвідом, багатим минулим, ветеран революції, й він, звичайно, знайде спосіб вирятувати його із скрутного становища… Може, й справді віддати свою долю і долю Гладіс у його руки? Ця думка раптом здалася Гундлахові набагато мудрішою, ніж огидне й небезпечне намагання ошукати Борхе.

Але міністр внутрішніх справ, якщо він взагалі знав про Гундлаха, не бажав його бачити. Замість цього Гундлаха повели сходами й коридорами до шефа міліції, сказавши, що він тут зараз найвищий за рангом чиновник, якому можна викласти суть справи. Проте Джексон розповідав Гундлахові, що шеф міліції — людина, яка у всьому вбачає провокацію і всюди шукає зрадників. Тому сподіватись на його допомогу — справа марна. Від цієї згадки настрій Гундлаха раптом упав, під ложечкою щось засмоктало і бажання зізнатись погасло. Він твердо вирішив з шефом міліції бути обережним. Цього чоловіка звали Енріке Шмідт, до перемоги сандіністів він був їхнім представником у Бонні, Гундлах запам'ятав його тільки тому, що той мав німецьке прізвище.

Гундлах уявляв його зовсім іншим. Це був чоловік років під сорок, з відкритим обличчям, густим кучерявим волоссям і чорними вусами. Він був у цивільному, й хоч на вигляд не був сердитим, сама його посада вселяла страх; цій людині Гундлах не міг відкритися, він не сподівався, що Шмідт його зрозуміє. Його обов'язком було до всього ставитися з підозрою. Шмідт його спочатку заарештує, щоб розслідувати справу аж до найменших дрібниць і написати довжелезні протоколи. А що ж робитиметься в Ілопанго, поки він сидітиме в камері? Гундлах не мав права залишити Гладіс ні на кого, він сам мусив її визволити; як зможе це зробити начальник міліції іншої держави? йому не можна звірятись, він не та людина.

— Отже, вас послала Ортега? — Енріке Шмідт перегортав сторінки його паспорта. — А чому ж вона не приїхала з вами? Лише вчора ви вдвох пролітали через Мерседес…

— Вона в прикордонному районі біля річки Гоаскоран. Її просто не наважилися ще раз посилати, адже обличчя Гладіс багатьом знайоме. В Тегусі посилений контроль, цим шляхом взагалі скоро не можна буде користуватись.

— Мене дивує, що вам пощастило прослизнути. То яка ж у вас до мене справа?

— Пане Шмідт, Фронт національного визволення здобув перемогу в Ла-Уньйоні, але зараз наступ захлинувся; в боях за порт партизани зазнали поразки, їм багато чого бракує: крім медикаментів, насамперед, зброї, — парабелумів, автоматів, карабінів, базук.

— Ви знаєтесь на зброї?

— Я служив в армії.

— У французькій?

— Ні, я німець з Федеративної Республіки. Цей паспорт роздобув для мене Фронт національного визволення, а мій справжній залишився в посольстві, коли я перейшов на бік партизанів…

Де було можна, Гундлах казав правду: це викликало більше довіри, особливо коли йшлося про невідомі для співбесідника факти.

Шмідт уважно подивився на нього:

— Якщо ми і змогли б вам допомогти, то як же ви доставите зброю?

— Морем уночі. Якось та доставимо.

— Ви ще й моряк?

— Не треба бути моряком, щоб перетнути катером бухту Фонсека.

— Вночі неважко, а ось удень…

Гундлах не відповів на це зауваження, він вичікував. Адже повинні бути люди, які горять бажанням допомогти партизанам. Але ідея дати йому помічника, який знає фарватер, мала народитись у голові господаря кабінету. Той також мовчав. З його обличчя нічого не можна було вгадати. Настала напружена пауза, співбесідники ніби виважували один одного. Звичайно, справа була небезпечною, міг виникнути державний скандал. У Гундлаха склалося враження, ніби Шмідт іще не все про нього знає.

— Як ви знаєте, — нарешті тихо мовив Шмідт, — у Сальвадорі тепер дуже пильно стежать за такими речами. Ходять чутки, ніби позаминулої ночі там висадилась сотня наших людей, половину з яких було вбито при висадці. Балакають, мовбито в усіх убитих знайдено нікарагуанські або кубинські документи. Але ні трупів, ні зброї, ні тих документів ніхто не бачив, не кажучи вже про полонених. Єдиним доказом на прес-конференції фігурувала дерев'яна планка від того казкового десантного катера, і ніби з такого дерева, яке в Сальвадорі не росте… Справжніх доказів саме через те й немає, що такої підтримки ніхто сальвадорським партизанам не надавав.

— На мою думку, те судно могло вийти тільки з Гондурасу, отже, звинувачувати Нікарагуа немає жодних підстав.

Начальник міліції підняв руку:

— Ні, ми не втручаємось, хоча й не приховуємо своїх симпатій. На нас самих уже нападають з території Гондурасу… В нас половина населення недоїдає, діти без медичної допомоги мруть, багато людей не мають пристойного житла… Нам треба спочатку подбати про це, наша країна не може йти на авантюри.

— Східна провінція Ла-Уньйон сподівається на солідарність з вашого боку.

— Ми здобували свободу власними силами. Справи складаються так, що ми можемо надати сусідам лише моральну підтримку… Згадайте про Південно-Східну Азію. Тоді янкі ввесь час кричали у В'єтнамі про «агресію з Півночі» й погрожували вжити заходів проти «джерела їхніх невдач». Вони бомбардували Ханой і навіть напали на Лаос і Камбоджу. А сьогодні вони кричать, що повстання в Сальвадорі спровокували Куба й Нікарагуа, й погрожують уже нам. Отже, ми не можемо створювати привід! Та й кому від цього буде користь? У всякому разі не сальвадорським товаришам. Якби ми навіть мали зайву зброю й ризикнули — кілька катерів з боєприпасами не дуже велика допомога партизанам, принаймні вона буде набагато меншою, ніж та, яку зможе перевезти хунті один-єдиний американський транспортний літак.

Гундлах підвівся і подякував начальнику міліції за надану йому можливість поговорити. Він розмірковував, чи й справді вони намагаються триматись осторонь, чи просто не довіряють йому, хоч зрештою це одне й те ж. Він зрозумів, що зазнав невдачі. Енріке Шмідт вийшов з-за столу, спитав його, де він зупинився, й пообіцяв улаштувати номер у готелі «Інтерконтиненталь».

— Будете нашим гостем, я вам зателефоную туди. Можливо, ще хтось виявить бажання з вами поговорити.

Сонце стояло в зеніті, розігнавши з вулиць все живе. Сорок градусів вище нуля, й жодного таксі на вулиці. Гундлах повільно сходив на гору, до піраміди древніх майя, поряд з якою стояв готель. Ще позаминулого літа готель належав Сомосі, там була штаб-квартира його національної гвардії. Сомосівці потім так утікали, розповідав хтось, поки Гундлах чекав у вестибюлі, що покидали й свої захисні жилети, й карти генерального штабу, й порнографічні фільми, й навіть невідкорковані пляшки віскі… Гундлах також думав про відступ, останні слова Енріке Шмідта не провіщали нічого втішного. Тільки легковажна людина могла на щось сподіватися. Та йому б і не хотілося вдруге зустрічатися з шефом міліції. Шмідт, очевидно, наводитиме довідки, а саме цього Гундлах боявся над усе. Якщо Шмідт довідається про вчорашній арешт у Тегусігальпі — тоді нічого не допоможе; а зізнаватись у всьому було пізно.