Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 51)

Навіть у напівсні Гундлах усвідомлює, що Пінеро ніколи не говорив таким гучним голосом. І все ж побачене ним уві сні було якимсь натяком на дійсність, на головне… У цьому, очевидно, була якась істина. Що можуть вдіяти партизани проти такої могутньої держави, яка до того ж розташована так близько і має необмежені можливості завдавати ударів? І потопати разом з ними у крові лише заради жінки, або для того, щоб показати, який він молодець, пан Ганс Гундлах? Ні, він хоче жити, його вони не здолають. Він буде боротися, відступатиме, знову підніметься, як відомий діяч, і знову розпочне свою четверту кар'єру. Про свої пригоди він напише книгу, бестселер, а третину гонорару віддасть на користь Фронту визволення, тоді він із Гладіс зможе помиритись, і сумління його буде чисте. Та навіть половину він зможе віддати, і це його повністю реабілітує.

Голова аж гула від цих думок, він ніяк не міг зв'язати їх воєдино і розгадати зміст. Яка книга і про які пригоди? І незважаючи на це, він відчував якесь незрозуміле лоскотання нервів, в нього ніби появився якийсь проблиск надії виплутатися з усієї цієї історії. В його голові немов застряла сказана Пінеро фраза: «Ми любимо тільки переможців». Не Пінеро, саме життя навчило його цьому. Йому ще змалку втокмачували в голову: «Добивайся успіхів! Пробивай собі шлях у житті!»

Що могло бути приємнішим, ніж вдалий хід у грі? Звичайно, є й інші критерії, такі, як пристойність, мораль, але вони існують скоріше в книгах, у релігійних або політичних трактатах, ніж у справжньому житті. Ідеал мученика, людини, яка залишається вірною собі й іде при цьому на смерть. Страждання Гундлаха теж гідні подиву. Але це не для нього. Життя любить переможців, любить людей, які в усіх випадках утримуються на ногах і продовжують боротися. Страждання не допоможе, він мусив діяти. Світ любить того, хто вбивців називає вбивцями, але разом з тим уміє, коли треба, перехитрити їх. Такими були Гундлахові бажання, і він їх, здійснюватиме. Отже, нехай йому щастить.

Гундлаха розбудили вдосвіта. Похитуючись, він пішов до душової. Помічник майора із спритними котячими рухами підганяв його. Треба встигнути на ранковий рейс до Манагуа. Помічник назвав себе Джексоном.

— Я супроводжуватиму вас до Тегусігальпи, — додав він. — Є ще запитання?

— Джексон? — Відображене в люстерку обличчя Гундлаха розпливлось усмішкою. — Не Джоунс і не Сміт?

— Джексон! Так ви повинні до мене звертатись.

— Ну добре… Тільки не командуйте мною ще до сніданку.

В сутінках Джексон привів його до чотиримісного спортивного літака й підборіддям подав знак сідати. В літаку були бутерброди з шинкою й кава в паперових стаканах. Ще з вогким після душу волоссям, Гундлах сидів у літаку, який прогрівав мотори. Збоку йшов на посадку «С-130-Геркулес»… Нарешті їхній літачок вирулив на злітну доріжку й, розігнавшись, полетів назустріч сонцю, що тільки-но підіймалося з-за обрію. На мить Гундлах побачив унизу, просто під собою, Сан-Сальвадор, центр міста з церквами, вулицю Рубен Даріо, а далі потяглася зелень бульвару Рузвельта. Потім у скісному промінні з'явився кратер вулкана.

Джексон якось неохоче повернув Гундлахові паспорт, його гроші, крім того, ще дав американські чеки по сто доларів, інструкції й адреси: Урядової ради в Національному палаці, Державної ради та інших високих установ.

— Оперативна робота, — сказав Гундлах. — Хтось добре постарався. Але все це ще не гарантує успіху.

Джексон не відгукнувся. Він мав здібності фокусника й звичку оточувати всі свої справи ореолом таємничості, до того ж не любив, щоб хтось зазирав йому в карти.

— Вартість нікарагуанських грошей увесь час падає, — мовив він. — Офіційно за один долар тепер дають уже десять кордоб, а на чорному ринку всі двадцять п'ять, навіть більше. Але незаконне перевезення валюти через кордон, як і контрабанда, переслідується. За це можуть дати два роки в'язниці.

— Й лише на перевезення зброї дивляться крізь пальці? — запитав Гундлах.

— Ваша не буде контрабандою, ви перевезете зброю не таємно, вам її дадуть ім'ям революції… — Ці слова прозвучали так, ніби Джексон просто сплюнув.

З лівого борту потяглися гори, що кидали тінь на свинцево-голубу поверхню довгастого водосховища на річці Лемпі, яке кінчалось греблею й електростанцією. Далі починалась територія з невизначеним кордоном. На картах це місце позначалось написом «фотографувати заборонено». Тутешній кордон і досі був об'єктом гострих суперечок, тим більше в цьому партизанському районі. Джексон, випнувши, мов ящірка, голову з плоским лобом, дивився вниз, шукаючи ворога, але нічого не побачив. Тоді він заходився пояснювати Гундлахові ситуацію в Манагуа. Урядова верхівка складається там з друзів Москви, прихильників Кастро і представників третього шляху, буржуазія перебуває в опозиції… Гундлах запам'ятав кілька фактів і прізвищ, названих Джексоном. У своєму паспорті Гундлах побачив візу на в'їзд у Нікарагуа, видану в Римі; раніше її там не було. Які темпи! Ледве встиг він про це подумати, як пілот уже розвертав над Тегусігальпою.

В аеропорту проштемпельований Джексоновою пластмасовою печаткою паспорт відкрив перед Гундлахом усі двері. Джексон докладав усіх зусиль, щоб Гундлах устиг на турбогвинтовий літак панамської авіакомпанії «Копа», але так, щоб ніхто не звернув на нього уваги. Фарс холодного прощання перейшов у напівсекретний інструктаж.

— Незабаром ми поговоримо про все, — буркнув Джексон. — Але не повертайтеся без вантажу! О третій ваша перша розмова по телефону; ніколи не дзвоніть з готелю й запам'ятайте код. Ну, а що буде, коли ви зіпсуєте справу, вам ясно?

— Подбайте, щоб з сеньйорою Ортегою було все гаразд. Якщо я не зможу з нею поговорити…

— Що тоді? — примружив очі Джексон.

— Пальцем не кивну, поки не поговорю з нею.

Джексон підніс кулак майже до його носа, але передумав, нічого не сказавши на прощання, круто обернувся й пішов геть. На рівень вишколеності Джексона Гундлах звернув увагу ще під час інструктажу. На відміну від свого шефа він полюбляв погрозливі жести, ніби ще більше підкреслюючи ними всю фатальність становища. Це виявилось і зараз, ніби йшлося про зовсім звичайну справу. Пригнічений, Гундлах сів у літак. Він не бачив виходу із свого становища, його взяли в лабети. Або він роздобуде зброю й визволить Гладіс, ставши для неї зрадником, або ж вона потрапить до рук хунти. І все-таки Гундлах намагався не впадати в розпач; на відміну від Гладіс він мав якусь можливість діяти.

З кишені переднього крісла виглядали газети. Гундлах витяг і розгорнув одну. Тут ішлося про американських військових радників у Сальвадорі, яких, за офіційними даними, на чолі з полковником нібито було всього 45 чоловік. Інша стаття повідомляла про американського священика, який перейшов на бік партизанів. Священик виступив з інтерв'ю телекомпанії Сі-бі-ес, а в американське посольство передав листа з поясненням свого вчинку. Несподівано Гундлах натрапив на повідомлення під заголовком «Вторгнення іноземних партизанів», де наводились слова посла Роберта Уайта, нібито вчора вранці десантні катери закинули з Нікарагуа добровольців, а глава сальвадорської хунти Наполеон Дуарте навіть називав точну цифру: 100 чоловік; половину з них було вбито при висадці на берег, у них знайдено нікарагуанські чи кубинські документи… Дуже прикро! Якщо це була навіть вигадка, в Манагуа подвоять пильність. В наступній публікації теж нічого особливого не повідомлялось, її автором був відомий американський сатирик Арт Бухвальд. Він наводив інтерв'ю держсекретаря з Бобом Хоупом — одним з відомих коміків під час другої світової війни, а також під час воєн в Кореї та В'єтнамі: «Містер Хоуп? З вами говорить держсекретар Хейг… Пробачте, що забираю у вас час. Але я хотів би з'ясувати, чи готові ви виступити на різдво перед нашими хлопцями в Сальвадорі? Так, національна рада безпеки мала розмову з президентом, і той сказав, хто там буде організатором різдвяного шоу, підкресливши, що не пошле наших хлопців на війну, якщо там не буде вас, містере Хоуп…»

У Манагуа все починалось невдало. Незважаючи на ранню годину, стояла страшенна спека. Поки Гундлах їхав на таксі від аеропорту Мерседес, у нього сорочка прилипла до тіла. Манагуа в усій Центральній Америці, здається, була найнижче розташована над рівнем моря столиця. Ні з величезного озера, ні з недалекого океану не було й натяку на вітерець. Гундлах не знав, куди йому взагалі їхати. Шофер таксі попередив, що без броні в жодному готелі він не отримає кімнати; їх тут взагалі мало, та ще й землетрус багато поруйнував, і сомосівські бомбардувальники під час громадянської війни завдали чимало шкоди…

— Везіть до найбільшого готелю, — сказав Гундлах. Йому явно не щастило.

Місто лежало ніби в улоговині. Всюди ще видніли руїни, лише де-не-де порозрівнювані й засаджені деревами. Центр міста був унизу, біля озера; площа Республіки з величезним, ще не добудованим собором і Національний палац на перехресті проспекту Рузвельта й вулиці Норте. Там був і готель, до якого вони їхали. Дорога вела вгору повз тропічний центральний парк аж до вершини гори Тіскапа, де було набагато свіжіше повітря і не так жарко. В кінці вулиці розташована військова академія з казармами і відкритим військовим плацом, далі помпезно височів мавританський палац-замок Сомоси — своєрідна фортеця з двома сторожовими вежами. Решту будинків обабіч головної артерії міста в грудні 1972 року зруйнував землетрус. Неушкодженими залишилися лише дві будівлі: п'ятнадцятиповерховий банк, що нібито був споруджений з урахуванням усіх протисейсмічних заходів, і пірамідоподібний готель «Інтерконтиненталь». Саме навпроти його під'їзду шофер зупинив таксі. Він, між іншим, розповів, що на останньому поверсі готелю перед землетрусом жив відлюдкуватий мільярдер Говард Х'юз. Його приватний літак був єдиним цивільним літаком, який зміг вилетіти з міста через день після землетрусу.