Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 53)

У вестибюлі діяли кондиціонери. Черговий адміністратор сказав Гундлахові, що за годину для нього звільнять кімнату. Гундлах вирішив піти до їдальні. «Повертатися з порожніми руками? — думав він у розпачі. — Але спочатку треба зателефонувати Гладіс…» Біля дверей їдальні він почув своє ім'я й здивовано обернувся. Під час подорожі по Європі таке не раз траплялося. Адже там його багато хто знав, Гундлах навіть пишався тим. Але тут, перебуваючи в такому непевному стані, він навіть здригнувся від оклику.

— Мак-Лін, — мовив довготелесий худий чоловік з похмурим поглядом. — Ви пам'ятаєте мене?

Гундлах ледве впізнав британського репортера, з яким кілька місяців тому втікав із церкви Росаріо. Це був неприємний спогад, але вже неможливо було спекатися цього типа. Кістляве обличчя Мак-Ліна тоді в церкві ще бліде, тепер так засмагло й висохло на сонці, що було схоже на мумію.

Вони сіли; меню було зовсім просте. Мак-Лін сказав, що народ змушений смоктати пальці, навіть червоних бобів не вистачає, проте настрій у людей піднесений, якась незбагненна ейфорія від перемоги… Їм поставили воду з льодом.

— А ви переді мною в боргу, дозвольте вам нагадати. Я сподівався тоді отримати від вас цікавий матеріал для повісті. Ви ж мали мою адресу? Проте жодним словом не відгукнулися.

— Просто не міг.

— Я знаю, де ви побували. — Його широко розставлені, немов у риби, вицвілі сірі очі хитро мружились, а на зморшкуватому обличчі з'явився нетерплячий вираз. — Пан Дорпмюллер розповідав мені, що ви пожертвували заради нього собою. Отже, розкажіть мені про всі ваші пригоди, й ми будемо квити.

— Коли ви бачили Дорпмюллера?

— Вісім днів тому, напередодні отих подій… Мені пощастило вчасно вислизнути. Ваш концерн готовий був вас викупити, але, за словами Дорпмюллера, ніхто викупу не вимагав. Це його дуже засмутило, він неодноразово намагався зв'язатися з викрадачами, проте, здається, так і не зміг, бо вас викрала вже якась інша група… А виявляється, ви вільні?

— Мабуть, що так.

— Отже, ви тоді таки втекли?

— Послухайте, мій друже, до того, як ми звідси підемо, мені дуже хотілося б дізнатися, що ви тут робите?

— Я хочу докопатись до першопричин усього. Ця країна також пов'язана… — Мак-Лін затнувся, їм принесли обід. Він жадібно їв рибу, що називалась куапоте; її ловили, певно, в Манагуанському озері, де водилися навіть акули, єдині у всьому світі прісноводні акули, бо це озеро колись було тихоокеанською бухтою. Коли Мак-Лін ковтав, на його худій шиї сіпався борляк. — Втручання Вашінгтона очевидне, — повів Мак-Лін уже за десертом. — Американська вояччина дуже прагне грати не останню скрипку. Консервативній Америці конче потрібна перемога над якоюсь червоною революцією, щоб нарешті покласти край суцільному відступові, який почався з В'єтнаму. В Сальвадорі є для цього можливість: варто лише сказати, що тут діють комуністи, — американці відразу вдарять. Але чи замішані тут Гавана та Москва, чи отримують сальвадорські партизани звідти допомогу? Гундлах опустив ложку.

— І що ж ви про це думаєте? — запитав він.

— На рівні урядів допомога, звичайно, не надається! Проте, можливо, іншими шляхами? Може, самовільні акції, як ото виступ Че Гевари в Болівії? Для уряду такі виступи, можливо, й небажані. Розумієте, Сальвадор не моноліт, десятки партій, навіть ультралівих, і маленькі групи троцькістів, яких мало обходить, що країна може потрапити в скруту… — На висушеному обличчі Мак-Ліна з'явилась невиразна посмішка, ніби він уже володів таємницею, але вмів її зберігати. — Надзвичайно важко щось вивідати! Я побував у всіх трьох тихоокеанських портах, там взагалі все спокійно. — Він витер серветкою губи й замовк.

Гундлахові почало здаватися, що цей чоловік зможе йому допомогти. За його балакучістю приховувалось щось інтригуюче.

— А що ж у портах може відбуватись?

— Як це що! Тут жодна революція не обходиться без десанту ззовні — так уже здавна ведеться в Карібському басейні, я можу назвати вам десятки прикладів. Але чому ви про це питаєте?

Гундлах помітив, що Мак-Лін, нахиляючи голову над мисочкою з манго й ананасами, раз по раз кидав на нього меткий погляд.

— Допитливість людська… Адже ви теж цікавитеся мною.

— Ні, це не проста допитливість… Ходімте до мене в кімнату, я вам щось покажу. А потім ми запишемо на плівку вашу історію, поки вона ще не втрачена для світу.

— Тобто — для вас?

— Іноді це одне й те саме. — Мак-Лін вправно спорожнив тарілку з фруктовим салатом, покликав кельнера, вони розплатились і рушили до виходу. Вже в ліфті Гундлаха охопило якесь незрозуміле напруження, схоже на нетерплячку; він передчував наближення розгадки. Мак-Лін дав йому знак бути обережним. Здавалось, він знає більше, ніж каже. Можливо, від Дорпмюллера? Цікаво, що той йому розповів? Вони були схожі на гравців у покер, кожен хотів вивідати наміри другого. Вже в номері британець витяг з чемодана пляшку шотландського віскі «Білий кінь» і крикнув служникові готелю, щоб принесли льоду, але Гундлах зупинив його.

— Оце й усе, що ви хотіли мені запропонувати? — розчаровано спитав він.

Мак-Лін лукаво посміхнувся, й спритно, мов циркач, розгорнув на столі карту Гідрографічного офіса Лондонського адміралтейства. На ній у масштабі 1: 145 000 було зображено бухту Фонсека, здебільшого в чорно-білих кольорах, водна гладінь була світло-голуба, суходіл позначався сіруватим тоном; в узбережній смузі виділялося шість маяків, майже всі на північному заході… Мак-Лін показав на щось пальцем у правому ріжку аркуша. Там, на південному сході бухта утворювала конус, який переходив у звивисту річку на території Нікарагуа. Річка була судноплавна, береги її поросли лісом, ширина сягала половини морської милі. Позначена цифрами глибина сягала від трьох до одинадцяти футів.

— Моє відкриття — Естеро-Реаль, — сказав Мак-Лін майже пошепки, але надаючи своїм словам якогось особливого значення. В цю мить він був схожий на зухвалого старого фокусника. — Естеро-Реаль — так називається оте дивне гирло. Цією річкою сплавляють ліс, і, як я виявив, традиційним ремеслом тут є контрабанда. І саме тут, містере Гундлах, на цих диких берегах, які практично неможливо контролювати, може бути джерело довозу зброї! Річка бере початок зовсім недалеко, чи не в Манагуанському озері. Не дуже великим судном можна пливти на добрих тридцять миль вгору від гирла.

Переваги цього шляху здавались очевидними: зовсім немає потреби випливати в одкрите море, від гирла річки дуже близько до Гондурасу, отже, не натрапиш на сторожові судна, які курсують у морі; далі під прикриттям безладно розкиданих у морі шести чи восьми скелястих островів можна пропливти до самого Сальвадору… Мак-Лін, як видно, діставав насолоду, демонструючи свої знання. Повідомляючи про ці, роздобуті ним деталі, він, здавалося, дуже пишався, а їх політичне значення його мало цікавило. Він належав до того типу репортерів скандальної хроніки, яких професійні успіхи й невдачі ганяють з одного кінця планети в інший.

— А найкраще те, що умови для плавання в усій бухті нормальні, — сказав він із задоволенням, поклавши на карту розчепірену долоню, мов піаніст завчений акорд. — І до Сан-Лоренсо в Гондурасі, й до Амапали на острові Тігре, і ліворуч до Ла-Уньйон. Там завжди повно спортивних яхт, аквалангістів і рибалок, отже, поміж них, я певен, дуже легко замаскуватись і контрабандистам… Чому ви на мене так дивитесь? Позавчора я взяв напрокат човна і все роздивився.

— А де зараз той човен?

— Я зафрахтував його на цілий тиждень. Він стоїть рівно на сімнадцять миль вище від гирла на лівому березі, три години їзди автомашиною… А чого ви так нервуєте? Якщо він вам потрібен — беріть. Але з єдиною умовою: ви надаєте мені виключні права на повість, яку я напишу за вашим матеріалом.

— А хто вам сказав, що мені потрібен човен?

Очі Мак-Ліна задоволено зблиснули:

— Можливо, вам не обов'язково потрібен саме човен; може, тільки певність, що цю країну можна покинути, минувши контроль на авіалініях і прикордонних постах. Я помітив це з вашої поведінки, вже тоді, коли ви перелякалися, побачивши мене. Вам чомусь не сподобалася смачна риба в їдальні, ви сиділи як на розжареному вугіллі, вас не дуже цікавило, чи дадуть вам кімнату в готелі. — Він покрутив чарку з віскі, намагаючись удихнути його аромат, очі його зблиснули незрозумілою зловтіхою. Відпивши ковток, він знову встромив носа в склянку й аж примружився, ніби всю увагу зосереджував на пахощах, не бажаючи більше нічого знати.

— Ну гаразд, чоловіче, ви виграли. Мені справді треба звідси вислизнути. І якщо допоможете — повість ваша.

— З виключними правами на неї?

— Звичайно. Можна скористатися вашим телефоном?

— Скільки завгодно! А я тим часом піду гляну на машину.

— Гаразд. Колись у будинку священика ви мені сказали: «Я говорю, а ви платите!» Пам'ятаєте?

— А тепер ми зробимо навпаки.

Мак-Лін по-змовницькому підморгнув і зачинив за собою двері. Гундлах вважав його досить порядною людиною, якщо не брати до уваги, що той дуже любив усюди стромляти носа. Мак-Лін був надміру самолюбний і занадто наполегливий, особливо коли йшлося про цікавий репортерський матеріал; тут він готовий був іти у вогонь і в воду.

— Я хочу поговорити із Сальвадором, — сказав Гундлах; була чотирнадцята година сорок хвилин, о п'ятнадцятій там чекали його дзвінка. — Терміново! Скільки доведеться чекати?