Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 49)

Гундлах машинально відповів на привітання. Може, це був просто рефлекс, а може, початок відступу. Він ще не усвідомлював, що з ним відбувається. Вся його зненависть випарувалася. Невже це справді відступ? Гундлах був ніби паралізований і насторожено стежив за власними діями.

— Містере Гундлах, посадка в Ілопанго завжди була для вас приємною, еге ж? Нам вас тут дуже бракувало.

— Вам — тобто Бордові, Вебстеру й Віллоубі?

— Я кажу взагалі. На цілу чверть року ви зникли з поля зору, на цілих чверть року…

— Я зник? А тут мене підозрюють в убивстві. Мені здається, хтось переплутав ролі.

— Не треба нервувати, — злорадно посміхнувся Пінеро. — Менше дослухайтесь до того, що вам говорять, а зважайте більше на те, що роблять.

— Що роблять? Роблять усілякі маніпуляції з вибухівкою! — випалив у відповідь Гундлах.

— На цьому вчаться; така вже ця країна…

— А хто ж натискував на кнопку, ви особисто?

— Забудьмо про це, як про торішній сніг, — примирливо мовив Пінеро.

— Е, ні! — сердито відповів Гундлах. Це не мало сенсу, проте він і далі наступав, хотів упевнитись, чого від нього хочуть. Перед майором він уже прийняв був рішення відступати, але тут, угледівши перед собою людину, яка хотіла його вбити, він затявся не здаватись. — Ви вбивця, Пінеро!

— Вам од цього полегшало? Розплювались… Але до мене не пристає, воно відлітає від мене, як конфетті. У мене до таких речей вже виробився імунітет.

— А що ж тоді до вас пристає? — запитав Гундлах.

— Ніколи сперечатися з вами, — тихо відповів Пінеро. — Ви говорите так гордо й з таким бойовим запалом, але для кого, власне? Адже вас ніхто не чує. Якщо питаєте про Гертеля, то він на вашому рахунку. Вибухівка була призначена для інших. А ви хотіли мене обдурити, Гундлах, і поплатилися за це. Тепер ми квити. А щоб таке більше не повторювалось, вжито заходів.

— Мене тільки цікавить, яким чином ви збиралися визволити Дорпмюллера? Вбивши тих, хто його викрав?

— Помовчте краще, — невдоволено буркнув Пінеро.

— Для вас головне було зустрітися з ними.

— Зате вам пощастило з ними зустрітись і змовитися.

— І звільнити Дорпмюллера без грошей, щоб ви…

— Досить! — крикнув Пінеро. — Ми робили все, щоб перешкодити тим бандитам озброюватись, тоді як ви роздобували їм гроші для закупки зброї, з допомогою якої вони завдають відчутних ударів.

— Схоже, вам тепер доводиться скрутно? — з іронією запитав Гундлах.

— Ще все попереду. Оскільки ж ви допомагали роздмухувати пожежу, то вам же доведеться її й гасити. Ви тепер міцно з нами зв'язані, й ніхто не зможе знову спокусити вас. Коли ви ввійшли, мені впало в око, що ви на диво спокійний. І це закономірно. Тепер ви вже не зможете повернути назад, ви переступили рубікон.

— А як же далі? — запитав Гундлах.

Пінеро сидів на краю стола, з нетерпінням чекаючи, коли можна буде приступити до головного.

— Цю справу ми з вами залагодимо дуже швидко. Ваша дама тут ні до чого, її я заарештував просто так…

— А що ж буде з нею?

— Все залежатиме від вас. Мені було б її дуже шкода!.. Мабуть, приємно з нею подорожувалося, в ній є щось самобутнє, екзотичне… Не вішайте носа, Гундлах. Коли з ділом буде покінчено, вона знову належатиме вам. Ми теж не безсердечні, розуміємо страждання інших людей і усвідомлюємо, що кожен має право на щастя. Постарайтесь — і за три дні знову матимете свою дівчинку, й вона обсипатиме вас у постелі палкими поцілунками.

— Не забувайтесь, Пінеро!..

— Я хотів лише нагадати, що нічого людського ми не цураємось. І я певен — уладнаємо все. Не забувайте: цього разу ви, як і наш господь бог, на боці сильнішої армії.

«До чого дійшло?..» — майнуло Гундлахові. Він намагався не думати про Гладіс. Слухаючи Пінеро, хотів зрозуміти більше, ніж той говорив. Йому було ясно, що в американського корпусу радників зараз гарячі дні, надто багато роботи, а людей не вистачає. Чотири дні тому вони просто недооцінили сутичок біля вулканів під Сан-Сальвадором, а то виявилося початком загального наступу партизанів. Армійські частини сидять по казармах, пересуватися можуть лише при підтримці танків. Партизанам бракує артилерії, вони використовують тільки базуки й ручні гранати, а цього недостатньо для штурму значних укріплень. Війна зайшла в глухий кут. Обидві сторони сповнені люті, проте ні та, ні та не може здобути остаточної перемоги: рівновага сил…

Але на думку Пінеро, злам не за горами. Все вже підготовлено. Партизани діяли дуже хитро: для наступу вони обрали останній тиждень перебування Картера на посаді президента, розраховуючи на те, що Вашінгтон не зуміє ужити рішучих заходів. Однак партизани помиляються, воєнна допомога надходить у великих масштабах. Незабаром ми візьмемо їх у лещата, застосувавши розроблену н Колумбії тактику. Партизани будуть оточені, потім буде скинуто десант, який розіб'є оточених їхніми ж методами. В різних районах країни вже зафіксовано п'ять-шість партизанських центрів, їх буде знищено один за одним, як тільки урядові армійські чистини отримають підкріплення й перегрупуються.

— Ми підемо напролом, і хай тоді бог боронить тих, хто заварив кашу.

Психологічна криза, несподіваність нападу. За словами Пінеро, дуже важко було виявити рух ворожих підкріплень. Дві сусідні країни доклали всіх зусиль, щоб перекрити свої кордони, але в Гондурасі не вистачає на те сил; а ще й морський кордон — він простягся на добрих двісті миль! І досі не пощастило перекрити дорогу підкріпленням. Щоправда, один винищувач-бомбардувальник сьогодні пранці перехопив великий катер, але відразу ж потопив його, хоча мусив захопити й привести в гавань. Зброї, яку катер віз на борту, в морі виявити не змогли, на жаль, течією винесло лише кілька уламків… Пінеро дуже шкодував, що бракує доказів про ввезення зброї, хоча Гундлах здогадувався, чому їх немає. З погляду майора й офіційних кіл, тут мала бути замішана Москва або Кастро, але вони не можуть роздобути фактів. Очевидно, Пінеро отримав завдання — сфабрикувати факти, щоб «узгодити теорію з практикою».

— Пошліть туди водолазів. Чи, може, там дуже глибоко? — запитав Гундлах.

— Тепер не можна знайти місце. Я пролітав над тією дільницею — марно. Течія змінюється, вона могла віднести уламки куди завгодно.

— Ну то, мабуть, з'являться інші катери, — невпевнено мовив Гундлах.

— Ми не можемо чекати, ми самі повинні послати той катер. І на ньому попливете ви, Гундлах. Розумієте? Післязавтра.

У Гундлаха від несподіванки перехопило горло, він не міг вимовити й слова. Схоже було, його збираються випустити, щоб імітувати ввезення зброї до Сальвадору. Й вони в ньому впевнені, адже тут заложницею лишається Гладіс.

— А де ж буде взято ту зброю?

— В Нікарагуа, — впевнено сказав Пінеро.

Отже, план уже розроблений. Доказів не було, але ці люди хотіли сфабрикувати їх самі, підтасувати факти, як це називається в пресі. Таке не раз траплялося в багатьох країнах, коли для морального виправдання власних махінацій усе шляхом підтасовки фактів приписували супротивникові.

— В Нікарагуа? — здивовано перепитав Гундлах.

— А хіба що? Ви ж тільки сьогодні звідти вилетіли. Отже, швиденько повернетесь назад, через Тегусі, цілком легально. — Зсунувшись із столу, Пінеро, мов тигр, обійшов навколо Гундлаха. Він був дуже захоплений своїм фантастичним планом. — Ви все зробите офіційно, без ризику, просто звернетесь до уряду від імені Фронту національного визволення Сальвадору, так, як ви це робили в країнах Європи. Адже в Манагуа ви людина відома, про вас писали газети, завдяки своїй Гладіс ви здобули популярність. Ваше прохання про посилку зброї для партизанів у східну провінцію Ла-Уньйон, яка перебуває в скрутному становищі, не лишиться без відповіді, обов'язково озветься їхнє революційне сумління, адже в них теж є нерви, та й події у власній країні ще не вивітрилися з пам'яті…

Гундлах дав згоду. А що мав робити? Провінцію Ла-Уньйон відділяла од Нікарагуа лише бухта Фонсека: якихось сімнадцять морських миль. Колись він перетнув її повітряним таксі за кілька хвилин.

— Ви хочете підкинути мене своїм літаком?

— Звичайно, це наша умова, — відповів Пінеро.

— Вона мені не подобається! Не хочу бути мішенню для пілотів, які вміють непогано стріляти.

— Не вважайте нас невігласами. Ви ще нам будете потрібні: виступите перед журналістами. Справжнього значення ви набуваєте для нас лише після того, як знову зійдете на землю. Де ми ще знайдемо таку людину? Вашу безпеку я гарантую!

— Ви особисто? Це мене заспокоює. Досить переконливий аргумент.

— Навіщо такий сарказм? Збройні сили під моїм безпосереднім наглядом оберігатимуть вас як сире яйце.

— Щоб потім розбити на сковорідці! Хто мені гарантує, що після прес-конференції ви не віддасте мене в руки хунти?

— О боже, ваша недовірливість просто хвороблива! Хіба ми поводилися з вами не досить коректно? Чи хоч пальцем доторкнулись до вашої дами? Ні, бо ми на вас розраховуємо. Попереду велике турне, десятки інтерв'ю й прес-конференцій. Довірю вам ще одну таємницю — вам буде надано змогу написати книжку про свої пригоди в партизанів! Ми подбаємо, щоб вона стала справжнім бестселером, видамо дванадцятьма мовами, з попередньою публікацією в газетах міжнародного значення.

Пінеро захоплювався, розмальовуючи рожевими барвами його майбутнє. Відхід Гундлаха од Фронту національного визволення буде щедро винагороджений. На нього чекають овації, журналістська слава. Проте Гундлах не надавав великого значення всьому цьому, хоча й не заперечував. Усе це, можливо б, його цікавило, якби йшлося лише про нього. Адже нерідко агентів перевербовували й з успіхом використовували в новій ролі, тільки тепер про це не могло бути й мови… Вони вже добре знали, чим його можна заманити, але Гладіс не дуже пасувала до цієї гри, без неї було б набагато простіше. І взагалі вони дивились на стосунки Гундлаха та Гладіс як на звичайну пригоду, з якою задля кар'єри можна будь-коли покінчити. Що ж насправді було між ним і Гладіс, їм просто не збагнути.