Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 48)
— Отже, ви припускаєте, що це просто помилка?
— Ніякої помилки тут немає, — підвищив голос чоловік у цивільному. — Адже сеньйора Ортега без усякого сумніву замішана у викраденні людей. І ви дуже доречно тут приземлилися. — Він ніби аж звівся навшпиньки, далі почав ходити туди й назад за спиною Гундлаха, й голос його був ущипливий і підступний. Він зненацька схопив Гундлаха за вилоги піджака й повільно притяг до себе — Ну, кажи ж! — Кожен звук пронизував Гундлаха наскрізь. — Не бійся сказати правду!
Вони взяли його в лещата, запитання сипались на нього з усіх боків, щораз несподіваніші. Ці люди знали про нього все, їх цікавили лише деталі, наприклад, як Гундлах і Гладіс пробралися через Беліз і чому завернули на Кубу.
— То була своєрідна перевірка, — відповів Гундлах. — Вони хотіли пересвідчитися, чи я не троянський кінь.
Засмаленими пальцями розчавивши в попільничці сигарету, майор прикурив нову.
— Перевірка? — Він уважно подивився на Гундлаха й наказав принести кави. Після напруженого перехресного допиту майор трохи розслабився і заговорив до Гундлаха вже як до рівного. Звичайно, він належав до тих, що домагаються свого, навіть не підвищуючи голосу. — І все-таки ви допомогли мені дещо зрозуміти.
— Не хотілося вас засмучувати, — мовив Гундлах.
— Це добре. Збільшуються ваші шанси якось вискочити з цієї халепи.
В кімнаті гув кондиціонер, який боровся з тютюновим димом.
— Майоре, я не агент і не маю чого від вас приховувати… Ну гаразд, ми вели агітацію і збирали пожертви на користь Фронту національного визволення, хоча це, звичайно, вам не дуже подобається…
— Щодо мене, — сказав майор, — то кожен має право вільно висловлювати свою думку, навіть помилкову. Проте хунта дивиться на це по-іншому. І все-таки я спробую умовити їх, щоб вони лише вислали вас із країни.
В Гундлаха з'явилося якесь незрозуміле відчуття, схоже на вдячність. Він щойно проклинав цих людей, а тепер ніби каявся. Їм було щось потрібне від нього, інакше навіщо б вони пропонували йому каву й після того виснажливого допиту знову заводили невимушену розмову? Але що ж він міг їм запропонувати?
— Я дуже прошу вас, зробіть те саме й для Ортеги, сер. Вона завжди підкреслювала, що партизани згодні вести переговори з вами, з вашим урядом. А ви ж знаєте, що означає передати її в руки хунти.
— Можливо, це можна буде зробити й для неї, — встряв у розмову цивільний, — якщо ви засвідчите перед журналістами, що отримали на Кубі гроші, за які купили зброю, скажімо, у Брюсселі.
— О боже, на таку брехню вона нізащо не погодиться! — з жахом вигукнув Гундлах.
— Ну що ж, ми можемо два-три дні потримати вас у себе, але потім… Розумієте?
Гундлаха знову огорнув страх. Тільки-но він думав про майора, що то порядна людина, раціоналіст, і, хоч яка жорстока його робота, він просто нездатний змушувати людей, тим більше жінку, говорити неправду, піддавати їх тортурам. Адже це не В'єтнам. Він має справу з освіченими людьми, які говорять з ним на його ж мові. А тепер Гундлах уже не мав упевненості в цьому. Він відчував — майор здатен піти на все, жорстокий і байдужий до чужої долі. В кімнаті хмарою повисла тривога. Те, що відбувалося на цій землі, дуже непокоїло майора, він мусив щось робити, а Гундлах мав йому в цьому допомогти.
— Якщо ваша подруга така непідкупна, — сказав майор, — то, може, ви спробуєте її вмовити? У вас проблеми свої, а в нас — свої, найкраще їх розв'язувати спільними зусиллями. Вашу думку ми знаємо, за океаном ви говорили надто гучні слова; було б чудово, якби ви добре обдумали свою поведінку. Якою б не була ваша допомога, вона нічого не варта, якщо ви діятимете без переконань. Гадаю, вам усе зрозуміло?
Гундлах нічого не відповів.
— Любий мій, адже ми стоїмо тут спиною до стіни.
— Що ви маєте на увазі, сер? — запитав Гундлах.
— Не прикидайтесь дурником! — сердито крикнув цивільний.
— Ви боїтесь хунти, — сказав майор, — і страх ваш небезпідставний. Ми знаємо їхню лють і знаємо, що буде, коли передамо вас їм до рук. Ми не маємо іншого виходу. І все-таки хочемо вам допомогти, незважаючи на небезпеку, на яку можемо наразитися, хоча ми й громадяни США. І це справді ваш останній шанс…
У майора погасла сигарета, й помічник умить підніс йому запальничку. Він зробив це так блискавично, ніби вона горіла ще в кишені.
— Так, я говорю про комуністичну загрозу, радянську експансію. Наступ іде через Анголу й Ефіопію, через Кубу й Нікарагуа, сягаючи аж сюди!..
Гундлах зрозумів, що майор чекає від нього відповіді.
— Яка ж причина цієї експансії? — запитав він.
— Хто його знає, — мовив майор. — Чому нації повинні пройти через таку фазу? Франція протягом двохсот років проводила експансіоністську політику; і все це закінчилось битвою біля Ватерлоо, а остаточного удару було завдано цій політиці під Седаном.
— Німеччина також простягала свої руки до чужих земель, майоре.
— Кожна країна, навіть Японія, пройшла через таку гарячу фазу.
— Так само й Сполучені Штати, — вставив Гундлах.
Це було схоже на своєрідну вікторину, вони кидали один одному репліки. Ситуація знову пом'якшала. Гундлах змирився з повчальним тоном співбесідника.
— Така фаза почалася для Америки ще в дев'яностих роках минулого сторіччя і закінчилась в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому році відкликанням нашого посольства з Сайгону. Відтоді ми займаємо оборонну позицію. — Майор випустив в повітря кільця диму в тому напрямку, де їх всмоктував кондиціонер. — Кінець можна визначити точно: для Німеччини це був бункер фюрера, для Японії — Хіросіма, для нас — В'єтнам… Це якісь загадкові історичні цикли, якими живуть великі народи, а росіяни дійсно великий народ. Все це заварюється на національній гордості, на економічній силі, на бажанні допомагати іншим. Саме зараз сила впливу Радянського Союзу дуже зростає, він претендує на першість у світі.
— Мені здається, на це швидше претендує ваша країна, — заперечив Гундлах.
Майор відкинувся в кріслі й зчепив пальці обох рук; йому начебто сподобалися слова Гундлаха.
— А вам не хочеться бути багатим і могутнім? — сказав він. — Та навряд чи вам пощастить, мені здається, ви про це й не думаєте.
— Ви здрібнюєте свою ж тезу про експансіонізм: дуже легко зводити все до прагнень індивідуума.
— Наші уявлення про супротивників повинні бути реалістичними. Я не вірю, нібито росіяни хочуть завоювати увесь світ. Китайці тримають коло себе чверть їхньої бойової потужності, решту сковують країни Західної Європи; незабаром підключиться і Японія… Якщо ми вистоїмо тут, буде зовсім непогано.
Майор дістав з портсигара нову сигарету, й помічник знову блискавично підніс йому запальничку. Гундлах з напівусмішкою дивився на майора, якого тішила запопадливість підлеглого. Схоже було, за напускною чванливістю майор намагається приховати свої невдачі. Він вірить у можливість реваншу воєнним шляхом.
— Я мабуть трохи відстав, — озвався він після паузи. — І все ж мені подобається ваша відповідь. Вона свідчить, що ви не погоджуєтеся зі мною. Чудово! Якби ви в усьому згоджувались, то я сприйняв би це, як бажання ввести мене в оману… Спасибі, друже. Подумайте добре над усім цим сьогодні вночі. Мені здається, ми знайдемо з вами спільну мову.
Надворі вже стемніло, й Гундлах вирішив, що тепер його відведуть до камери. Що ж він повинен обдумувати вночі? Чого від нього хочуть? У голові все переплуталося. Хоч би чого від нього вимагали, це не мало значення. Всі їхні зусилля будуть спрямовані на те, щоб зломити його волю, підкорити, змусити щось робити для них. Він був уже готовий здатися, — говорити журналістам неправду, тимчасово, а потім усе спростувати; а Гладіс? Для неї це означало б зраду, він знав — Гладіс швидше дасть порубати себе на шматки, ніж завдасть шкоди своєму рухові. Коли він погодиться на їхній шантаж, утратить Гладіс, а цього він просто не міг уявити, це здавалося неможливим, йому вже не раз доводилось відступати перед переважаючою силою. Він ніколи не ставив на карту свого життя, відступав, коли цього вимагали обставини. Ухиляючись від ударів, тимчасово відходив назад, щоб потім при щасливій нагоді знову рушити в наступ. Але, більше він не піде на таке, зараз у його життя ввійшла Гладіс. Тепер Гундлах не міг діяти на власний розсуд, а без неї взагалі все втрачало сенс. Наскільки він розумів, йому лишалось обирати між фізичним і духовним знищенням.
На шефи ви справили приємне враження, — сказав уже в кінці коридора солдат, який супроводжував Гундлаха. Проте не забувайте ще й про нас. Починається другий раунд.
— Ми йдемо до пані Ортеги? — запитав Гундлах.
— Не поспішайте. Ви ще не скінчили своїх справ у нас, — буркнув той у відповідь.
Вони проминули скляні двері, крізь які в коридор проникало матове світло; військова база, здавалося, в цей час була переповнена. Зрештою вартовий упхнув Гундлаха в якусь кімнату. Стіни тут були завішані картами дислокацій військових частин, на столі лежала ціла гора морських карт. А за телетайпним апаратом стояв… Пінеро. Його атлетична постать чітко окреслювалась на тлі вікна, комір сорочки був широко розстебнутий.
— О, яка зустріч, — радісно вигукнув він, прямуючи назустріч Гундлахові, ніби нічого й не сталося. Губи його розпливлись від усмішки, оголивши блискучі білі зуби, хода була впевнена й навіть трохи недбала.