Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 47)

Різкий поштовх, виск гумових коліс, що торкнулися бетону, й літак покотився смугою аеропорту. Задушливе повітря, штовханина, Гундлах узяв свої речі, потім, поки підкотили трап, тривала нестерпна тиша; нарешті вони вийшли з літака. Настрій раптом зіпсувався, серце ніби обірвалось, ледве він уявив собі прибуття до Сальвадору. Гундлах уже точно не пам'ятав суми, яку пощастило зібрати, та її вже досі, напевно, переказали в Сан-Сальвадор. Це був їхній внесок у загальну справу. В його голові ще роїлися думки, але вже якісь розпливчасті. Недовіри до нього, чужинця, як тоді в Мехіко, мабуть, уже не буде, хоча в керівництві не обходилося без суперництва; він розраховував лише на Гладіс, її авторитет, дружбу й любов… Романтична хвиля, яка несла його до берегів цієї країни, виявилась ілюзією, земля тутешня була кам'яниста й не менш страшна, ніж бурхливе море.

Тегусігальпа, розташована високо в горах, зустріла їх веселим гамором і блакитно-білими прапорами. Гондураська столиця була сонячним курортом, запах живиці та барвистих квітів змішувався з бензиновим чадом, обрій обмежували лісисті гори.

— Шановна сеньйоро, — звернувся до Гладіс чоловік біля проходу, — скиньте, будь ласка, ваші окуляри.

Гладіс навмисне повільно виконувала його вказівку, тим часом другий службовець узяв паспорт Гундлаха.

— Скільки ви збираєтеся тут пробути? — запитав він.

— Три-чотири дні, якщо цього вистачить, щоб побувати в Копані, — чемно відповіла вона своїм приємним голосом. — Щонайбільше тиждень…

— Ви подорожуєте вдвох?

— Я перекладачка сеньйора Рокемона, — відповіла вона.

Гладіс говорила надто багато, її безтурботність була нещира, й це впадало в око, особливо натреноване… Паспорти в них забрали. Гундлахові перехопило дух, він ніяк не міг позбутися неприємного відчуття страху. Це вже була двадцята країна, в їхніх паспортах повно штампів, і завжди все миналося; тут теж не повинно нічого статись. Проте рух черги припинився, їх чемно попросили пройти за скляні двері. За ними сидів офіцер, акуратний, навчений тонких манер у поводженні з туристами, очевидно, з прикордонної поліції або митниці. На столі перед ним лежали папери, ліворуч висів кольоровий портрет президента в генеральському мундирі.

— Щось негаразд? — запитав Гундлах англійською мовою.

— Ваша мета, містере Рокемон, — руїни Копана? — замість відповіді спитав офіцер.

Гундлах кахикнув.

— Якщо дозволите, — несміливо мовив він.

— Я не маю нічого проти. — Офіцер перегортав сторінки Гундлахового паспорта. Він був чистий. Навіть кубинці не поставили там штемпель.

Коли внесли їхні речі, Гундлах спитав:

— Може, ми порушили якийсь митний закон?

— Та що ви, це нас мало цікавить… Щоправда, я маю наказ, який змушений виконати… Вас обох розшукує сальвадорська поліція, мені дуже прикро.

— Але ж на якій підставі? — У Гундлаха навіть голос пропав.

— Вас підозрюють у викраденні людей і вбивстві, ми тут просто безсилі…

У Гундлаха наче щось обірвалося всередині.

— Я хотів би поговорити з моїм посольством, — над силу мовив він.

— З яким: французьким чи німецьким? — уїдливо запитав офіцер.

Гундлах мовчав, коліна були ніби з воску. Скляними дверима несподівано ввійшло двоє військових, які вправно заломили йому руки й зв'язали. Один з них мовив:

— Не ображайтесь, ми лише виконуємо свій обов'язок.

Гундлах майже нічого не розумів. Хвиля, на якій він плив, з гуркотом прокотилась над ним. Мовби здалеку він почув розпачливий голос Гладіс:

— Це абсурд, я представниця політичної місії… Тому від її імені… прошу захисту згідно з конвенцією про притулок для політичних осіб…

Гундлах чув слова про якесь право і недоторканість дипломата, але нічого до пуття не міг збагнути. Він уже не міг навіть поворухнутись, і в голові промайнула думка, що це кінець. Відчайдушно напруживши всі сили, Гундлах обернувся й побачив Гладіс перед гофрованим склом, побачив сльози на її обличчі й спробував заспокоїти її:

— Не плач, ми й це витримаємо.

Він мовив це по-німецькому, і вона нічого не зрозуміла; коли їх вивели, Гундлах повторив ці слова французькою мовою. Гладіс кивнула, хоча він і сам не вірив у те, що говорив.

Це були мандри пеклом, вони не мали краю й вимотували нерви. Фіналом їхніх митарств, очевидно, буде знищення. Той ящик, у якому їх везли, не мав вікон, чути було лише ревіння мотору, тхнуло мастилом, потом і шкірою, смерділо війною й кров'ю, їх привезли на аеродром, де стояли бойові машини в зелено-рудому камуфляжі. Годині о третій дня їх увіпхнули у вертоліт, де сиділо вісім парашутистів і два пілоти. Гундлах знав цей тип вертольотів, вони вже років двадцять були на озброєнні американської армії, літали дуже повільно й з величезним гуркотом. До Гладіс неможливо було заговорити, між ним і нею сиділо троє солдатів, а ще п'ятеро — навпроти, спинами до стіни, де був прочинений люк. Та й що б він міг сказати? Нахилившись уперед, Гундлах бачив її профіль, і їхні погляди зустрічались… Нічого доброго чекати не доводилось, жодних надій.

Засвистіли лопаті, загриміли мотори потужністю 600 кінських сил — аж у вухах позакладало, й Гундлах подумав: «Саме отак, напевно, й везуть до катівень». Режим перебував у скруті, він був засліплений люттю, немов поранений звір… Скільки ж їм ще летіти? Повітряним шляхом до Сан-Сальвадора лишалось кілометрів двісті, то була їхня станція призначення. Треба мати мужність, щоб підвестись у наручниках, переплигнути через оту річ, що лежить на підлозі, й кинутись у люк — він прочинений настільки, що можна вистрибнути. Це набагато краще, ніж, змирившись, чекати, що буде далі! Але Гундлах знав, що то безглузда думка. Коли вертоліт робив поворот, він бачив порослі лісом верхи, потім унизу вищирився кратер якогось вулкану. Коли вертоліт почав приземлятись, у Гундлаха перехопило подих. Він глянув на годинник солдата, що сидів поруч. Було за двадцять хвилин п'ята.

Лопаті, затріщавши, незабаром спинились; один солдат рвучко відсунув двері, Гундлаха виштовхнули на сліпуче сонце. Його повели до «джипа». Сідаючи в кабіну, він спіткнувся й побачив, що Гладіс ведуть до другої машини. Це, очевидно, було Ілопанго. Оплот режиму! Гундлахові аж в очах потемніло, їх повезли до пофарбованих у зелене кам'яних бараків, повз реактивні винищувачі, повз уламки літака, що впав носом на бетон; тут же лежав понівечений корпус вертольота, обгорілий і схожий на кістяк велетенського страховиська. Кілька французьких «магістрів» стояли на колесах, але були «розбазарені», як висловлювалися своїм жаргоном пілоти, — розібрані на деталі для ремонту інших літаків. Трохи віддалік височіла акуратна споруда аеровокзалу, зведеного Рейнською фірмою промислового будівництва, а поперед неї — касовий зал, поруч з яким були стіною викладені мішки з піском; біля них стояла варта. Військовий сектор аеропорту був обгороджений двома й навіть трьома рядами колючого дроту. Над огорожею височіли сторожові вежі з прожекторами; тут жодна людина не могла проскочити непоміченою… Гундлах пригадав минулу осінь, повітряне таксі й чемного хлопця Петера Гертеля. Тоді Гертель казав: непотрібно ніяких формальностей, все минеться гладенько, доктора Гундлаха тут вважають значною персоною… До певної міри це й сьогодні так, бо хіба інакше вони везли б його сьогодні в вертольоті? Чи, може, це єдиний можливий шлях, бо партизани контролюють всі наземні дороги?

Солдати були в іншій формі, кольору хакі, пропотілій наскрізь, і їх важко було відрізнити один від одного. Гундлаха повели довгим коридором. Всюди грюкали солдатські підбори, а він ніяк не міг збагнути, де ж поділася Гладіс. Десь недалеко клацали електричні друкарські машинки, його ввіпхнули в двері, на яких висіла табличка «МААГ». Кімната порожня, на вікнах жалюзі. З коридору долинуло кілька слів англійською мовою; можливо, тут якась американська служба? За мить увійшов худорлявий чоловік у гарному цивільному костюмі. Він діловито сів за стіл і наказав вартовому вийти за двері. Очі його так і бігали, рухи були, ніби в кота. Це викликало тривогу. Нахиливши голову з пласким лобом уперед, він пересвідчився:

— Містер Гундлах, так?

Тоді підвівся й зняв з Гундлаха наручники.

— Зараз ми підемо до шефа, — сказав він. — Але я хочу дати вам пораду: не затримуйте нас, у нас іще багато роботи, до того ж ми все про вас знаємо.

Судячи з уніформи, шеф був майором військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Він сидів у гвинтовому кріслі за письмовим столом, на якому, крім двох телефонів і попільнички, не було нічого. Це був стрункий чоловік років під сорок, на його маленькій голові сивіло коротко підстрижене волосся, з-за окулярів з воронованого металу на Гундлаха дивились уважні очі. Шкіра кістлявого, з міцними щелепами обличчя мала колір вівсяного відвару, здавалося, ніби майор прибув сюди зовсім недавно й ще жодного разу не виходив із цієї кімнати.

— Сідайте! — запропонував він. — Що, перелякались? У вас жалюгідний вигляд.

— Майоре, де моя супутниця? — спитав Гундлах.

— Тут, поблизу, — відповів той. — Вона ще в нашому розпорядженні.

— Ви наказали привезти нас сюди, підозрюючи в убивстві?..

— Не ми, а власті Сальвадору. Вони не мають спеціального договору з Гондурасом, інакше й мови не було б, передавати чи не передавати вас у їхні руки.