Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 45)

— Аз другого боку, якби ви діставали все на Сході, то не зайняли б Дорпмюллера, й ми б тоді ніколи не зустрілись.

Така вродлива і така холодна сиділа вона навпроти нього й відмовлялася ловити кинутий м'яч. Гундлаха почала долати втома, розмова не клеїлась. Ні, тут не було на що сподіватись, іскра не спалахувала… Після третьої чарки Гладіс побажала йому доброї ночі й вийшла.

Гундлах узяв конверт, адреси відправника на ньому не було зазначено. З конверта випав журнал «Міжнародний військовий огляд», а в ньому — закладка саме на тому місці, де врозворот надруковано об'яву. Дивно, британська торговельна фірма «Комерс інтернешнл» пропонувала зброю. Автомати Калашникова «АК-47» по 400 доларів за штуку, міни, 40-міліметрові міномети, безвідкатні 106-міліметрові гармати, здвоєні зенітні гармати, різноманітні боєприпаси в необмеженій кількості, танки, усього лиш по 200 000 доларів, все у вільному продажу, поза конкуренцією, дешево. Адреса: Брюссель, Авеню дез Ар. «Фірма, — прочитав далі Гундлах, — на вимогу покупця доставляє зброю власним морським або повітряним транспортом».

«Якась нісенітниця. Навіщо це мені?» — подумав Гундлах.

«Купуйте негайно! — було написано на закладці. — Але зважте на труднощі з оформленням паспортів у Західній Німеччині».

У Гундлаха тьохнуло серце: вони стежать за ним, знають навіть, що в нього фальшивий паспорт. Отже, тепер доведеться утриматись від поїздки до Бонна, а також до Парижа. Тут вони діяли витонченіше, ніж за океаном, постійно тримали його на прицілі, і, мабуть, вже починають цькувати… Але сьогодні вони вже не насміляться. Гундлах викинув журнал у кошик, хильнув ще; йому страшенно хотілося спати, й він ліг у постіль. Тепер до всього стало байдуже.

Вже засинаючи, почув, ніби клацнули двері. Невже він їх не замкнув? Гундлах засвітив лампу. Посеред кімнати стояла Гладіс у накинутому на плечі плащі. Картина була приголомшлива, хоч йому й здавалося, ніби контури трохи розпливаються. І все-таки Гундлах помітив, що під плащем на ній майже нічого немає. Невже не помилився?

Вона мовчки вимкнула світло й, зашарудівши плащем, лягла поряд… Таке могло тільки наснитись. Але ж ні, вона таки лежала в нього під боком, гладила його по щоках і горнулась, він відчував дотик її шкіри, запах тіла. Якщо це не була помилка, якщо Гладіс поборола себе, то це, мабуть, тому, що він так наполегливо впадав біля неї. Його палке почуття без слів передалося їй, адже Гундлах в пориві почуттів і слова не міг вимовити. Нарешті! Він намагався її поцілувати, шкодуючи, що й досі не проходить хміль. «Можливо, — думав він, — і їй оп'яніння додало хоробрості…» Проте Гундлах не міг ворухнути рукою — Гладіс міцно її тримала.

— Мені просто хочеться трохи побути біля тебе, Гансе, розумієш?

— Та розумію… але не зовсім.

— Попереду в нас багато часу. Ще чотири-п'ять тижнів… Дозволь мені просто полежати. Потерпи трохи — добре?

— Ну, я спробую… Адже ти начальство… Тільки дотримуй дистанцію.

Він відчув біля вуха дотик її губів.

— Для тебе дистанцій не існує, Гансе.

— Так, Гладіс. Я знаю.

III. Немає вороття

Які ж довгі їхні мандри! Вівторок 13 січня 1981 року був останнім днем подорожі. Під час пересадки в столиці Коста-Ріки Сан-Хосе Гундлах пригадав, що якось уже пролітав над цими краями: повітряним таксі з отим японцем, що розповідав йому про ланцюги для слизьких доріг і захисні жилети; Коста-Ріка, говорив японець, не має армії, це своєрідна Швейцарія Центральної Америки, а Сан-Хосе — єдина столиця, в якій серед ночі не ризикуєш позбутися гаманця. Минуло якихось три місяці, а життя Гундлаха надзвичайно змінилось. Воно вибило його зі звичайної колії, й, усвідомивши це, Гундлах відчув задоволення. Всяка зміна підносить настрій, так говорили ще римляни; а Наполеон вважав, що треба частіше змінювати спосіб життя, якщо хочеш мати постійний успіх.

Життя — це своєрідне мистецтво… Обличчям Гундлаха промайнула ледь помітна усмішка. Звідки такий цинізм? Йому тепер не подобались такі думки, вони здавалися сумнівними, й коли з'являлись, Гундлах намагався прогнати їх навмисною діловитістю й іронією. Світ і далі крутився! Хоч хай би як усе змінювалось навколо нього, сарказм і непохитність завжди допомагали йому дивитись на речі й людей довкола себе з погляду здорового глузду. Йому здавалося, й Гладіс, яка так відрізнялась од нього вдачею, дуже цінувала його войовничість, зухвалі жарти, скептицизм, спрямований проти себе самого та власних дій. Кохання цієї жінки він також домігся з допомогою наполегливості, а також покори й ніжності. Власне, її почуття до нього спалахнуло п'ять тижнів тому, коли він розгромив її ворогів, передусім отого містера Біма.

Відпустивши руку Гладіс, він одхилив спинку крісла. За бортом невпинно свистіли й гули мотори, але це допомагало йому розслабитись, усвідомити, що найтяжче вже позаду. Щоправда, лишилась подорож від Тегусігальпи на південний захід, якихось сотня кілометрів, короткий стрибок через кордон, а там — війна. Але це його не лякало, адже поруч з ним будуть надійні, досвідчені товариші. Він був впевнений, що тепер ночуватиме себе в Сальвадорі не, так, як наприкінці листопада минулого року. Все віщувало близький кінець, перемога здавалася зовсім близькою. Режим хитався під натиском мас, розбігались навіть солдати й найманці.

Гундлах був спокійний. Незабаром все владнається. Його щастя було з ним. Після Відня Гладіс більше не уникала його, й це подвоювало сили. Пощастило зробити багато дечого, навіть більше ніж планували, хоч Гладіс, через оту погрозу, з обережності вже сама їздила до Бонна й Парижа. В Парижі Гладіс побувала на прийомі в Данієли Міттеран, дружини лідера соціалістичної партії. Там вона зустрічалась з Режі Дебреєм, автором книг «Революція в революції» та «Палаючий сніг». Дебрей був у близьких стосунках з Міттераном, який мав зв'язки з іменитими представниками лівих кіл Латинської Америки.

Зроблено справді чимало, незважаючи на труднощі. Гундлах і Гладіс мали бути задоволеними, особливо він. Поворот його життя виявився дуже радикальним. Чого варті усі оті закулісні махінації, рекламні кампанії та злети кар'єри проти того, що він робить сьогодні? То були тільки ілюзії, міраж, трюкацтво. Яким порожнім та блідим здавалось йому тепер колишнє існування — праця, до якої він був байдужий, і задоволення власних потреб. Все те виявилося самооманою. А тепер і його прагнення спрямовані до однієї мети, думки й дії нероздільні, як невдачі й радощі; раніше він навіть не уявляв, що так може бути. Чи ще хто відчув коли щось подібне? Таке пульсування крові в жилах, таке піднесення! Найбільша радість була для нього, коли говорила Гладіс і її можна було просто слухати, не перекладаючи, як у Каракасі та Панамі. Окрилена успіхом, вона виступала щораз переконливіше, дедалі удосконалюючи свій хист промовця, іноді ставала — так йому здавалось — безмірно незалежною, але водночас такою ж простою і скромною, як завжди. Він вважав тепер ту прямодушну, наївну й непохитну жінку своєю дружиною, і це приносило йому безмежну радість, додавало гордощів, робило щасливим… Та що ж саме він відчував? Це важко було описати, йому хотілося зберігати тверезість і не вдаватись до мрії. Можливо, не існує й слова для назви такого почуття, в усякому разі він не міг його підібрати, він навіть ніколи не сподівався, що такого досягне. Він відчував, ніби пливе на самому гребні хвилі, перед ним розкинулась чудова далека країна, а ззаду — бушує бурхливе море. Хвиля несе його вперед крізь вир громадянської війни назустріч берегові привабливої країни, до миру, якого всі так прагнуть.

Дорогою Гладіс багато чого навчилася від нього: по-дипломатичному люб'язно вести розмову, бути сміливою й непохитною, якщо це потрібно. А він перейнявся її впевненістю, вірою в перемогу. Вона була послом Революційно-демократичного фронту, але й безсумнівно, наполовину його витвором. У Римі, Відні, Брюсселі, Амстердамі, Копенгагені, в Осло й Стокгольмі він допомагав їй, іноді виступав замість неї або давав поради, а тепер вона чудово засвоїла всю його науку… Гундлах заплющив очі, й в уяві пропливали, змінюючи одна одну, картини пережитих разом днів.

«Старі режими Центральної Америки повинні бути повалені, — говорила Гладіс перед журналістами в Амстердамі, — вони вже не можуть іти в ногу з соціальними змінами. Практика показує, що такі зміни можуть відбуватись не лише шляхом насильницького захоплення влади, а й парламентським шляхом. Сальвадор перебуває в центрі цього процесу. Ми хочемо обраного вільними виборами уряду, до якого входили б усі ті сили, що зараз в опозиції. Й ви, панове, могли б посприяти тому, щоб малі країни, такі як наша, дістали право самостійно розв'язувати власні проблеми, без втручання великих держав… Вам здається, що дуже важко вплинути на дії й рішення вашого великого партнера по пакту. Але я думаю, що ви змогли б пробудити їхнє сумління і звернути їхню увагу на те становище, в якому сьогодні живуть країни «третього світу», такі як Сальвадор».

А як мудро вона сказала позавчора на прес-конференції в Каракасі: «Ми маленька країна з дуже невеликими можливостями і обмеженим промисловим розвитком. Ми не можемо забувати про географічну близькість нашої країни до Сполучених Штатів. Ми прагнемо до конструктивних відносин з США, торгуємо з ними, отже, й уряд Рейгана повинен ставитись відповідним чином до нашої країни. Ми не можемо перекреслити Сполучені Штати на карті світу, то й Вашінгтон повинен рахуватись з існуванням країн Латинської Америки, в тому числі й Сальвадора».