Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 44)
— А як: морем, суходолом, чи повітряними шляхами?
— Рано уточнювати.
— Просто у вас немає фактів, самі слова!
— А факт полягає в тому, що моя країна змушена буде вжити відповідних заходів проти Кастро.
— Ви готуєтеся блокувати Кубу чи відразу висадити десант?
— Жодна розумна людина не зважиться на такий крок.
— Це правда. Той, хто на це зважиться, діятиме нерозумно. В Сальвадорі ви також нічого не досягли розумом, через те й озброюєте хунту.
— Якби ми не допомагали хунті, то мали б по сусідству ще один тоталітарний режим!
— Саме таким режимом і є хунта!
— Ми змушені були зупинити комуністичну експансію. З вашого, лівоекстремістського погляду, може, це тільки здається чимось…
— Я далекий від лівоекстремізму, але мені вже набридло слухати одне й те саме. Ви ще з Мехіко їздите за нами по п'ятах. Хто вам, власне, наказує?
— Дивно, що з наших зустрічей ви робите такі висновки. Ми обидва робимо одну й ту ж справу І, звичайно ж, нам не обійтися без цих зустрічей.
Бімів супутник, ледь уклонившись, теж втрутився у розмову. В нього було дивне обличчя — ніс зігнутий, ніби він принюхувався до сліду, але ніяк не міг його вхопити. Певно, то були сліди комунізму… До Гундлаха долинули слона:
— Здається, містер Бім заважає вам поширювати ваші ідеї?
Публіка запротестувала, заохочуючи Гундлаха, який уже зовсім знесилів. Його морозило, руки терпли, страшенно боліла потилиця. Йому здавалося, ніби він у клітці з двома лютими хижаками. Гладіс ледве встигала схоплювати його слова, які перекладав їй Драйшіллінг. Гундлах часто відхилявся од теми й завдавав нових і нових ударів, а потім — він сам не помітив, як це сталося, — знову вийшов за рамки своєї теми й торкнувся основної стратегічної лінії Штатів, які, намагаючись бути державою номер один, хотіли б знесилити супротивника гонкою озброєнь або утримувати його на другому місці.
— Ви закликаєте до скорочення радянських ракет, здатних досягти лише Європи, а своїх скорочувати не збираєтесь, — сказав, обливаючись потом, Гундлах.
— Ми говоримо про зброю для Сальвадору!
— Ви говорите про малі країни, а я — про великі. В їхніх арсеналах зібралося п'ятдесят чотири тисячі тактичних і стратегічних атомних зарядів, що дорівнює мільйонам бомб, скинутих свого часу на Хіросіму…
Ніхто його не зупиняв, Гундлах чітко спростовував кожну в'їдливу репліку, буквально затикаючи роти Бімові та його зброєносцю.
— Ваші ракети, — кричав Гундлах, ніби йшлося про особисту власність Біма, — то зовсім новий вид зброї, зброя надмогутньої руйнівної дії, ви самі це визнаєте в своєму журналі. Така ракета за вісім хвилин може долетіти до Ленінграда, отже, можливість попередження зведена до нуля, ракета влучає в будь-яку ціль розміром навіть тридцять метрів. Супротивник позбавлений шансу відповісти на удар, а ви пишете: «Перемога можлива…»
— Це писалось не в нашому журналі, а у «Форін полісі»…
— Деякі впливові особи у вас справді вважають, що атомну війну можна виграти. Щоб створити таку загрозу для вашої країни, яку ви створюєте в Європі соціалістичним державам, Схід мав би встановити ракети принаймні на Кубі, але ж цього не робиться! А ви без жодних на те підстав нахвалюєтеся виступити проти Куби. А самі хочете перетворити Європу на стартовий майданчик для запуску ракет…
Голос Гундлаха уривався, у нього гуло в голові й кололо під лопаткою, він вирішив закінчити:
— Хто вважає за можливе перемогти в ядерній війні, того як суспільно небезпечного треба спровадити в лікувальний заклад, панове. Коли нарешті й ви зрозумієте, що гонка озброєнь набагато ризикованіша від роззброєння й що тільки врівноважений сил створить надію на мир, — лише тоді в нас знову з'являться шанси. Для вашого журналу, мабуть, не дуже вигідно, щоб представники військо-но-промислового комплексу перестали так інтенсивно публікувати свою рекламу. І ви не матимете можливості постійно описувати нові види зброї, нові стратегії, вишукувати нових ворогів? Повірте, мене навіть морозом проймає… Мільярди й мільярди витрачаються щороку в світі на війну, незважаючи на голод, нестачу енергії, економічні кризи й порушення екологічних взаємозв'язків; це найжахливіше безглуздя нашою сторіччя!
Публіка зустріла його слова схвальними вигуками, хтось вийшов до мікрофонів і сказав:
— Більшої загрози не можна уявити. Та, незважаючи ні на що, вона зростає! Асигнування на зброю в двадцять два рази перевищують кошти на допомогу країнам, що розвиваються.
Бім стукнув по столу і вигукнув:
— Ми тут опинилися мовби на лаві підсудних. Це було некоректно.
— Коли йдеться про життя або смерть, — відповів Гундлах, — коректності не дотримуються!
Крізь шалений гамір у залі ледве прорвався розпачливий голос Біма:
— Я, мабуть, потрапив не на ті збори?
Гундлах уже майже нічого не чув, сили його вичерпались. Йому тепер здавалося, ніби він виступає не в ролі учасника, а звичайним глядачем дивиться драматичну виставу, в постановці якої сам частково брав участь. Він мало вловив із заключного виступу Драйшіллінга. Ніби здалеку чув, як той говорить: «Вашінгтон знову веде в Центральній Америці нечесну гру, загрожує існуванню цілого народу; Сальвадор став пробним каменем нашої довіри до суспільних систем Сходу й Заходу, мірилом нашої готовності підтримати борців проти реакції, будьмо ж солідарними з його народом, покажімо, хто насправді є поборником гуманізму і прогресу…»
Бім і його помічник, навіть не дослухавши заключного слова, вийшли з залу. Гундлах полегшено зітхнув. Він витримав, незважаючи ні на що, змусив тих обох покинути поле бою. Навколо спалахнули бліци фоторепортерів, сьогоднішня подія мала набути широкого розголосу.
Підійшов Драйшіллінг.
— Ваш останній удар був просто нищівний, — сказав він Гундлахові, — ніхто такого не сподівався. Ніхто й не підозрював, що з вас такий атомний реактор.
— Реактор трохи вийшов з-під контролю, даруйте, професоре! До речі, як сюди потрапив цей містер Бім?
— Його запросили на пропозицію американського посольства, і я не шкодую: такі принципові дискусії бувають у нас дуже рідко.
— Мені також здається, було досить цікаво.
Гладіс пильно глянула на нього, між її бровами запала глибока зморшка.
— Ти говориш так, ніби побував на спектаклі, — мовила вона.
— А хіба ж не так? — відповів Гундлах.
Професор відвіз їх до готелю й, потиснувши обом руки, поїхав. Гундлах відчував себе спустошеним. Ні про що не думаючи, він ступав поруч із Гладіс, плів їй дурниці, все здавалося дивним і нереальним. Разом з ключем черговий подав йому великий конверт: якась друкована продукція, очевидно, реклама. Навіть не глянувши, що там, Гундлах замовив у номер віскі з льодом: він зараз повинен випити, тоді йому буде краще.
— Дві склянки, — сказала Гладіс французькою мовою.
Гундлахові стало приємно: отже, вона дбає про нього.
Гладіс сиділа в його номері. Кельнер приніс тригранну пляшку дванадцятирічного шотландського віскі, обкладеного крижинками, в яких віддзеркалювався бурштиновий напій. Перша порція збадьорила Гундлаха. Гладіс проголосила тост за його сьогоднішню перемогу, але він не зрадів, для нього то було просто красивими словами… Вона заклопотано, якось по-материнському намагалася його заспокоїти, та йому пригадалася кімната в Пуерто-Кортесі, де вона повелася з ним дуже зверхньо. Хоча все тоді могло йому просто здатися. Тепер Гундлах уже розумів причину її тодішньої поведінки, і все-таки йому від того не ставало легше. Він знову налив, Гладіс, набравшись хоробрості, намагалась не відставати од нього, а Гундлах не знав, навіщо вона це робить, бо вже дійшов до краю, дуже стомився і почував себе приблизно так, як тоді перед латунним ліжком у пансіоні «Париж».
Гладіс долила собі содової води й усміхнулась, але то була миттєва, майже підсвідома усмішка.
— Хтозна, можливо, тепер у них і відпаде бажання плентатися за нами… Драйшіллінг каже, ти завдав їм «атомного удару».
— Заради справедливості хочу підкреслити, що я намагався бути коректним і переміг завдяки тобі.
— Мені? Я ж не сказала й слова!
— Досить було самої твоєї присутності. Це завжди піднімало мій бойовий дух. Так було й у Лісабоні… Чому воно так?
— Чому? — перепитала Гладіс, спостерігаючи за бульбашками в склянці. — Бо тобі цього хочеться. Ти шукаєш бою і знаходиш його. Так, мабуть, буде й надалі.
— А ти все дотримуєшся дистанції, — з докором мовив Гундлах.
Знову обірвалась нитка, якою він намагався зміцнити їхні взаємини. Вона, як завжди, відмахується від усього, що могло б сприяти їх інтимності. Через якусь мить він мовив:
— А чи можна взагалі якось загальмувати оце безглуздя? Бідарі всього світу так багато відривають від свого бюджету на озброєння.
— Не так бідарі, як ті, що ними керують.
— Самі вони нічого не виготовляють, але послуговуються міжнародним збройним ринком, розумієш? Його річний обіг становить понад тридцять мільярдів доларів. Країни, що розвиваються, в сімдесятих роках закупили втричі більше озброєння, ніж у попередньому десятиріччі.
— А що тоді залишається робити нам? Гундлах кивав головою, він був згоден, за доброю пляшкою можна з усім погоджуватись…
— Шкода, що ви не дістаєте озброєння зі Сходу, тоді не довелося б здійснювати цього жебрацького турне.
— Куба дає нам лише медикаменти.