Вольфганг Шрайер – П'ять життів доктора Гундлаха (страница 41)
Таксі довезло їх до готелю «Дипломатіко» на вулиці Кастільйо. Комфорт повний, а ціна за номер зовсім невисока, через інфляцію в Португалії один ескудо йде за два центи. Ще з Мадріда Гундлах домовився по телефону про кілька ділових зустрічей, але коли набрав номери, плани його розладнались. Всі абоненти просторікувато вибачались, обіцяючи повернутись до цієї розмови наступного тижня, і навіть «Републіка», газета соціалістів, перенесла день зустрічі: що поробиш — вибори президента і сенсаційна смерть прем'єра, отже, їхній приїзд залишається ніким не поміченим. Кого цікавлять зараз події в далекій маленькій країні? Кожний сьомий португалець без роботи, інфляція мчить галопом, вони потрапили в одну з найбідніших європейських країн, заклопотану власним лихом, в найнесприятливіший момент. Кого вони розраховували привернути на свій бік і на що, власне, вони сподівались?
Гладіс наполягала на негайному від'їзді, її настрій зовсім зіпсувався. А Гундлах радив зробити перепочинок, а не гасати сторч головою з країни в країну! Повітря тут м'якіше ніж в Мадріді. Вони прогулювались по парку Едуарда VII, піднялись до колонади, спорудженої з дивовижною помпезністю в епоху Салазара. Внизу під ними прямо до центру міста простягся поміж пагорбами фешенебельний бульвар Свободи. Гундлах знав, що на одному з пагорбів ліворуч в затишному будинку, спорудженому в стилі барокко, з круглими вікнами на верхньому поверсі міститься посольство Федеративної Республіки Німеччини. Кілька років тому Гундлах був там з директором Люппом. Консервативні дипломати, щоб залишитись у грі, вдавали з себе поборників прогресу, дозволяючи прогресивним митцям працювати на ниві культурного обміну, але замовлення від Рейнського будівельного концерну не прийняли… Тоді цей крок здавався Гундлаху досить хитрим, а тепер він вважав його підступним.
— А он там, — запитала Гладіс, — що це, Африка?
Гундлах дивився, усміхаючись, на її відкрите обличчя: в ньому як у люстерку віддзеркалювався кожен порух її душі. Гладіс розсмішила його, переплутавши гирло Тежу з Гібралтарською протокою. Але він був радий, що нові враження покращують її самопочуття. Він зупинив таксі, щоб повезти її по місту, познайомити з площами і пам'ятниками Лісабона (сам він бував тут не раз), зайти в собор святого Георгія, що височів над провулками старих кварталів, подивитись на Белемську вежу з її мавританськими колонами й балкончиками в індійському стилі. Але пішов дрібний набридливий дощ, Лісабон якось відразу втратив свої барви, і лише в музеї Гульбепкяиа Гуидлахові вдалося розвеселити Гладіс. Їй сподобалась вже сама будівля музею — скло й бетон, а всередині — заповіт нафтового мільярдера на знак його вдячності Португалії за притулок і помірні податки. Розглядаючи шедеври мистецтва, Гладіс соромливо усміхнулась і призналась, що в юності мріяла стати художницею. Один друг їхньої родини давав їй уроки і по-батьківськи підтримував.
Добре проголодавшись в музеї, вони пішли в кав'ярню на вулиці Россіу. Там Гладіс продовжувала розповідати про себе. Вона була членом католицької спілки студентів, яка на початку сімдесятих років прагнула об'єднати в своїх лавах, крім студентської молоді, також і робітників та селян, де б вони навчались розуміти, що відбувається з ними і з їхньою країною. По-іншому, ніж всілякі прихильники реформ з середніх класів, знала вона обличчя тих, для кого спочатку хотіла будувати житла, а потім присвятити їм все своє життя. Злидні, які вона бачила на власні очі, розвинули в неї почуття приналежності до народу і ненависті до системи, яка породжує такі умови життя. Боротись в рядах Опору вона почала тоді, коли хунта, чинячи масові вбивства, пішла в наступ проти народу. Гундлах розумів її. Його самого зухвале вбивство студента Бенно Онезорга 2 червня 1967 року біля оперного театру в Західному Берліні спонукало до участі у вуличних боях, в роботі напівлегальних лівих організацій. До підпілля, продовжувала Гладіс, їй залишався тоді лише один крок, за який вона тоді заплатила, як і кожен, дорогою ціною. Вона втратила свого чоловіка, інші залишали у батьків або в друзів своїх дітей і лише іноді зустрічалися з ними таємно, хоч це було й дуже небезпечно. Розлучаючись з дітьми, вони прощалися з ними, і партизанський табір ставав їх сім'єю. З емансипацією жінки це не має нічого спільного, підпілля вимагає скоріш чоловічих достоїнств, таких як мужність, витримка, організаторський талант. А оскільки дівчата з дитинства не граються зброєю, то в партизанах їм вдвічі важче.
Після устриць і крабів їм подали на стіл дуже смачну каракатицю. Гундлах підливав Гладіс вина. Відчував, що вони тепер були ближчими одне до одного. Вино впливало на нього сильніше, ніж на Гладіс. Вже після третьої склянки він через силу стримував себе, борючись проти впливу її чар, а вона, весь час говорячи про щось стороннє, трималась на пристойній відстані від нього. Коли він признався, що колись був учасником лівого руху, співробітничав у газеті, Гладіс здивувалась. На її обличчі з'явилася спантеличена посмішка.
— Ваша газета збанкрутувала, і ви поміняли свої погляди? — запитала вона з іронією. — Здалися, пристосувались? Як же так? А що ж тоді робити нам у нашій ситуації?
Він спробував виправдатись:
— В порівнянні з Сальвадором ми живемо ніби у ваті. Або в тюремній камері, стіни якої оббиті гумою. Але удар шматком металу в спину змусив мене опам'ятатись. Та частково й ви, Гладіс…
Вона метнула на Гундлаха погляд, від якого йому перехопило подих. Розуміючи, що він хотів сказати, вона, щоб не образити його, уникла прямої відповіді.
— Облиште, Гансе… Не виправдовуйтесь. Ви старались, хотіли мати успіх… Але що це вам дає? Анічогісінько. Людина заробляє гроші, заслуговує авторитет, але втрачає саму себе…
В кав'ярні загорілись світильники, заграла музика, вони продовжували пити вино, і це підбадьорювало Гундлаха.
— Розумієте, Гладіс, — мовив він. — Я повинен весь час собі доводити, що я добре розбираюсь у своїй професії, краще, ніж у чомусь іншому.
— Тому ви й їздите зі мною по світу?
— Можливо. А чому б і ні? Це ніби мій третій старт.
— Старт? А яка ж ваша мета?
— Зачекайте… — сказав Гундлах обережно, але йому вже набридло грати весь час у схованки. — Для вас і для вашого фронту наша подорож має неабияке значення… Якщо ми привеземо з собою мільйонів два-три, фальстартом це не буде. — Дай то, боже…
Гундлах уловив у голосі Гладіс нотки сумніву. Отже, знову порвалась нитка, яка їх зв'язувала…
До десерту вони не доторкнулись, не хотілось більше солодкого. Гундлах розплатився, і вони вийшли з кав'ярні. На вулиці Россіу мрячило, вечірні вогні потопали в імлі. Вони спустились у метро. Проїхали три станції. «Може, вона вважає мене досвідченим «зальотником»?» — міркував про себе Гундлах. Щоправда, зізнався сам собі, що наполовину він і був саме таким, але не став ламати собі над цим голову. Коли вони вийшли з метро на площі з пам'ятником якогось вершника, Гладіс намагалась розвеселити його жартом. Вони ніби помінялись ролями: ще недавно, в парку, вона грала в мовчанку, а тепер він зціпив зуби. Мабуть, приїзд в Португалію — була помилка. Самі тільки витрати.
Що це не зовсім так, Гундлах зрозумів у готелі, коли портьє передав їм конверт. Там було офіційне запрошення від радіотелевізійного агентства Португалії. Закордонний відділ державного телебачення пропонував Гладіс дати інтерв'ю завтра об одинадцятій ранку. Ого! Гундлах відразу повеселішав. Виходить, їх справи таки пішли вгору! Лісабон відразу став для нього привабливим і гостинним містом.
Вранці вони ледве знайшли телестудію неподалік музею античного мистецтва. В приміщенні було неприбрано, студія містилась у старому будиночку. Домовилися, що бесіду буде знято на відеоплівку, а потім після їхнього від'їзду — передано в ефір. Гладіс пропонувала: оскільки її співбесідник представляє американський журнал «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт», близький до кіл американських військових промисловців, — то бажано, щоб у ході дискусії було виявлено головні протиріччя сторін, глядачі люблять дискусії. Телекоментатор, спритний жевжик на ім'я Фуртадо, очевидно, пам'ятаючи настанови своїх босів, не згодився.
Супротивника Гладіс у дискусії звали Бімом, він уже сидів у гримувальному кріслі, йому причісували світло-руде, мокре, як після душу, волосся, підмальовуючи обличчя. Коли він повернув голову, Гундлах відразу пригадав, звідки він його знає. Це був той самий репортер, який своїми запитаннями в Мехіко змусив Гладіс дати йому нищівну відсіч.
— Ми зустрічаємося з вами по обидва боки океану! — крикнув Гундлах крізь гудіння фена. — Очевидно, ви єдиний на всі Сполучені Штати фахівець з питань Сальвадору.
— О ні, в нас їх вистачає.
— Я теж можу це підтвердити. Будьте надалі обережнішим у зізнаннях, сер. Ви знову осідлаєте свого конька — терор чи, може, цього разу у вашій програмі щось інше?
— Не поспішайте, — самовпевнено відповів Бім. Він поводився так, ніби грає тут першу скрипку.
Нарешті вони всілися за вигнутим дугою столом, спалахнули прожектори, Фуртадо, вдаючи цілком безсторонню особу, зробив короткий вступ. Важко сказати, зауважив він, що довело Сальвадор до громадянської війни, — соціальна несправедливість а чи вплив світового комунізму. Цікаво уточнити: війна почалась без стороннього втручання чи то рука Москви? Гладіс відповіла, що про Москву не може бути й мови. Кремль надто далеко від її країни, а ось Вашінгтон зі своїм Білим домом, держдепартаментом і агресивним Пентагоном — близько…