Владимир Василенко – Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка (страница 7)

З припиненням Голодомору в другій половині 1933 р., відповідно до постанов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, було утворено Всесоюзний комітет з переселення. Згідно з його рішеннями було визначено 42 райони Одеської, Дніпропетровської, Донецької та Харківської областей, куди на місце виморених голодом українців організовано переселяли людність з Росії та Білорусії. Під час першого етапу цієї операції до України протягом кінця 1933 — початку 1934 рр. було переселено 20 тисяч сімей. Вимерлі українські села були заселені переважно росіянами, білорусами, а також євреями і німцями, хоча в Союзі РСР за межами України проживало кілька мільйонів українців.

Тогочасні повідомлення іноземних кореспондентів та закриті звіти посольств і консульств, акредитованих в СРСР, сконцентровані головним чином на голоді в Україні і Північному Кавказі. Причому як у кореспонденціях, так і в аналітичних висновках дипломатичних звітів даються оцінки людських втрат і підкреслюється, що голод в Україні було сплановано з метою приборкання та знищення української нації.

Так в аналітичному звіті «Голод і українське питання», підготовленому у травні 1933 р. Королівським консулом Італії в Харкові С. Граденіго, зазначалось, що політика московського уряду «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонів душ. І ця цифра не повинна здаватись перебільшеною. Гадаю, що її вже, мабуть, досягнуто і буде перевищено… З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому, не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

У політичному звіті Консульства Німеччини у Києві від 15 січня 1934 р. зазначалось: «Стан українського питання цього року можна оцінити також лише в контексті масового голоду. Через цю катастрофу, відповідальною за яку народ вважає московську політику, давня прірва між українцями-поборниками самостійності та московським централізмом, природньо, поглибилася. Прикметною для настроїв населення є досить поширена думка, що радянський уряд навмисне посилював голод, щоб примусити українців впасти навколішки». Варто також процитувати документ «Чи є Україна українською», складений у травні 1936 р. анонімним автором після кількатижневої поїздки Україною. Автор цього документу, який зберігається в архіві німецького МЗС, зокрема, зазначає:

«Українська Україна була знищена Від понад 30 млн. її населення, за приблизними підрахунками, п’ята частина, тобто 6 мільйонів людей, померли голодною смертю. Нині народ настільки слабкий, що не зможе встояти перед останнім ударом московського централізму…

У майбутньому ретельне історичне дослідження, можливо, встановить, що волю українського народу протягом жахливих 1932–1933 років було зломлено. Щонайменше на десятки років, а може й назавжди».

На щастя похмурі песимістичні прогнози не виправдались, але їхнє підґрунтя і зміст переконливо свідчать про розуміння того, що об’єктом злочинної геноцидної поведінки кремлівського керівництва була українська нація як така.

Незважаючи на тяжкі історичні випробування, Україна відновила свою державну незалежність. Однак українська нація зазнала колосальних втрат, насідки яких відчуваються і нині. У поєднанні з політичними репресіями та депортаціями, які здійснювались до, під час і після 1932–1933 рр., Голодомор мав катастрофічний кумулятивний ефект. Нищівного удару зазнав генетичний потенціал української нації. Відбулась руйнація традиційної структури українського соціуму, супроводжувана спустошенням країни. Українській нації було завдано тяжкої психологічної травми внаслідок жахливих картин масової загибелі людей, мученицької смерті рідних та близьких, неймовірних голодних страждань живих і шокуючої моральної деградації, викликаною боротьбою за виживання в умовах тотального голоду. Було серйозно приборкано сили українського визвольного руху і послаблено здатність нації до спротиву, підірвано віковічні національні традиції, пригальмовано процес національного відродження і нормального культурного розвитку нації, зміцнення її єдності, гідності і духовності. У країні запанувала атмосфера страху, жорстокості, брехні, подвійних стандартів і аморальності.

В значній мірі руйнівні наслідки Голодомору гальмують поступ незалежної України. Їхнє подолання є необхідною умовою оздоровлення суспільства, національної консолідації і побудови успішної України.

Кількість жертв злочину і демографічні втрати України

Точної цифри жертв Голодомору не існує і встановити її навряд чи практично можливо. У прагненні приховати масштаби злочину і його згубні наслідки кремлівське керівництво заборонило органам запису актів громадянського стану, органам обліку природнього руху населення та медичним закладам фіксувати справжню причину смерті, а коли у 1933 р. голод сягнув апогею, померлих ховали у братських могилах без будь-якої реєстрації взагалі. Як відзначає С.Кульчицький, в цей час роботу державних органів у сільській місцевості було порушено, а подекуди — зовсім паралізовано. У 1934 р. органи обліку народонаселення і відповідну архівну службу підпорядкували НКВС СРСР. Вільний доступ до демографічної інформації було припинено.

Незважаючи на заперечення комуністичною владою самого факту голоду, масштаби демографічної катастрофи в Україні не могли не привернути увагу іноземних журналістів, дипломатів і фахівців, які в той час працювали в СРСР.

Перші емпіричні оцінки числа жертв Голодомору почали з’являтись у західній пресі у його розпал. На відміну від повідомлень журналістів, оцінки дипломатів були закритими і стали відомі значно пізніше. Аналіз тогочасних кореспонденцій і дипломатичних звітів свідчить про наявність великих розбіжностей в оцінці кількості жертв злочину. Вони коливались у діапазоні між 15 млн. і 1 млн. На підставі цих оцінок можна зробити лише висновок, що жертвами організованого комуністичним режимом Голодомору стали мільйони людей як в Україні так і поза її межами і що найбільших втрат зазнала Україна.

Поряд з емпіричними оцінками числа жертв Голодомору існує багато експертних оцінок, зроблених у 40-х — 50-х роках численними дослідниками за допомогою різних методів. Джерельною базою цих оцінок були всесоюзні переписи населення 1926 р. і 1939 р., оскільки результати всесоюзного перепису 1937 р. були визнані радянським керівництвом дефектними, а їх опублікування заборонено. Відповідно до експертних оцінок, зроблених до розсекречення радянської демографічної статистики, верхня межа втрат знижувалась з 15 млн. до 7,5 млн., а нижня підвищувалась з 1. млн. до 2,5 млн.

Після відкриття у кінці 80-х років доступу до закритих раніше радянських архівів відбулось подальше звуження меж загального числа жертв Голодомору в Україні. Оцінки дослідників почали коливатися в діапазоні від 5,2 млн. до 2,6 млн. замордованих голодом.

І сьогодні питання визначення числа жертв Голодомору залишається дискусійним. Як і раніше, при його вивченні дослідники одержують неоднозначні результати навіть в рамках виконання одного проекту.

Свідченням цього є представлена у 2008 р. науково-аналітична доповідь Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України «Демографічна катастрофа в Україні внаслідок Голодомору 1932–1933 років: складові, масштаби, наслідки». Доповідь фіксує дещо суперечливі оцінки кількісних параметрів людських втрат України. Так, на стор. 76 доповіді зазначається, що сукупні демографічні втрати становлять 5,5–5,6 млн. людей, а розміри людських втрат від надсмертності коливаються у межах не більше 3,4–3,5 млн. На стор. 78 загальні втрати визначені цифрою 5,4 млн. з виокремленням втрат у сільській місцевості 5,1 млн. На стор 82 загальні втрати України у 1932 р. визначені у 795 000, а у 1933 р. — 3,5 млн., тобто сумарно 4 млн. 295 тис., а на стор 84 підсумовується, що демографічні втрати України внаслідок Голодомору 1932–1933 рр. оцінюються у 4,5 млн. осіб — 3,4 млн. втрачено через підвищену смертність, а 1,1 млн. через заниження народжуваності. При чому тут же зазначається, що кумулятивні демографічні втрати становлять близько 6 млн. осіб.

Неоднозначність в оцінках людських втрат від Голодомору пояснюється не стільки застосуванням дослідниками різних методів обчислення демографічної статистики, скільки ненадійністю використовуваних ними базових даних. Навіть якщо розрахунки зроблені за всіма правилами демографічної науки, але ґрунтуються на статистиці переписів 1937 і 1939 років, їхні результати навряд чи можна вважати цілком достовірними. Адже відомо, що якість обох переписів є сумнівною. Особливо сумнівною є статистика перепису 1937 р. Як зазначає С. Кульчицький, по Україні було зареєстровано від третини до половини смертних випадків, смерть від голоду не виокремлювалась, а від березня до серпня 1933 р. реальна смертність (включаючи природну) у 2–3 рази перевищувала зазначену в документах статистичного обліку.

В документах переписів не зафіксовано належним чином облік поточного руху населення. Про абсурдність статистики, зафіксованої в обох переписах, свідчить той факт, що згідно з їхніми даними з 1926 р. по 1937 р. населення України зменшилось всього на 538 639, а з 1926 р. по 1939 р. більше як на 3 млн.