Владимир Василенко – Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка (страница 9)

Особливістю побудови злочинного угрупування, що здійснювало Голодомор, є його промовиста багатоетнічність. Головні ролі в ідеологічному забезпеченні, плануванні, організації і здійсненні злочину належали неукраїнській інтернаціональній команді, яка складалася зі Сталіна, Кагановича, Молотова, Мікояна, Постишева, Косіора, Балицького, Хатаєвича, Вегера, Терехова, Реденса, та ін.

Очолюване В.Балицьким каральне відомство складалося переважно з неукраїнців, а в його керівному складі етнічних українців не було зовсім.

Проте активними учасниками злочину були й етнічні українці, зокрема ті, що належали до керівного прошарку республіканського рівня, але вони не відігравали ключової ролі в ухваленні та реалізації рішень — В.Чубар, Г.Петровський, В.Затонський та ін., а також численні виконавці злочину на місцях, які були пособниками у його вчиненні.

Низову ланку виконавців злочинних дій у переважній більшості складали, як правило, вихідці з найбідніших верств, які сприйняли ідеї більшовизму і свідомо підтримували місцеву владу в реалізації планів побудови світлого майбутнього. У той же час багато з них належали до сільських люмпенів, яких комуністична влада свідомо використовувала як знаряддя злочину. Керуючись почуттям заздрості до багатих та бажанням помститися, вони користувалися моментом для самоствердження і виживання за рахунок своїх односельців.

Писати про це доводиться не лише заради історичної правди та відтворення характерних особливостей і ознак злочину, а й, не в останню чергу, тому, що окремі дослідники, політики і політологи, з огляду на багатоетнічний склад суб’єктів злочину і, зокрема, участь у його вчиненні етнічних українців, вважають за неможливе кваліфікувати український Голодомор як злочин геноциду.

Такий підхід є юридично неспроможним. Національне кримінальне законодавство і міжнародне кримінальне право не обумовлюють кваліфікацію жодного злочину національною належністю злочинця. Злочин геноциду не є, не може і не повинен бути винятком із цього фундаментального правила.

Конвенція 1948 р. не дає жодних підстав пов’язувати кваліфікацію конкретних випадків геноциду з національністю осіб, що брали участь у його здійсненні. Її стаття IV лише передбачає: «Особи, що здійснюють геноцид або будь-які інші з перелічених у ст. ІІІ діянь, підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими чи приватними особами».

Таким чином, етнічний склад учасників злочину геноциду не є його юридичною ознакою, а отже, не впливає на кваліфікацію конкретних протиправних діянь як злочину геноциду.

Аморальність і спекулятивність таких методів заперечення геноцидного характеру українського Голодомору полягає в навмисному спотворенні однозначних і чітких положень Конвенції 1948 р. та у використанні трагічних обставин злочину для його невизнання, що рівнозначно його виправданню.

Питання відповідальності за вчинення Голодомору та подолання його наслідків

Кваліфікація Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду пов’язана з питанням відповідальності за вчинення цього страхітливого злочину. З точки зору права така відповідальність лягає на СРСР як «партійну державу», а також на всіх осіб, які брали участь в організації і здійсненні злочину, незалежно від їхніх посад, соціального статусу та етнічної належності.

«Партійна держава» припинила своє існування після дезінтеграції СРСР. Її правонаступниками стали всі колишні союзні республіки, а Російська Федерація, всупереч міжнародному праву, проголосила себе державою-продовжувачкою СРСР. Україна неодноразово заявляла, що не пов’язує визнання Голодомору геноцидом з міжнародно-правовою відповідальністю Російської Федерації і не висуватиме до неї жодних претензій. Однак це не виключає права фізичних осіб — нащадків жертв Голодомору висувати претензії до РФ як до держави, яка вважає себе продовжувачкою СРСР. Звичайно, у практичному плані реалізація цього права є проблематичною.

Моторошні обставини злочину унеможливлюють встановлення як точної кількості спричинених голодом смертей невинних людей, так і вичерпного поіменного списку жертв. Сьогодні надзвичайно складно знайти людей, які могли б свідчити в конкретних справах. Нарешті, слід зважати і на наявність юрисдикційних труднощів, пов’язаних з тим, що складником тоталітарної «партійної держави» — СРСР була і УСРР, а відтак виконавцями злочину на республіканському рівні були посадові особи УСРР, які в багатьох випадках діяли самостійно й відповідно до республіканських нормативних актів.

Набагато легше встановити відповідальність головних організаторів і виконавців злочину як на союзному, так і на республіканському рівнях. Однак покарання їх є неможливим, оскільки вони, зокрема Сталін, Каганович, Молотов, померли своєю смертю, а значно більша частина його організаторів і виконавців, зокрема Косіор, Чубар, Постишев, Балицький, Реденс, Хатаєвич, а також керівники всіх обкомів КП(б)У були знищені в ході сталінських репресій. Парадоксальний історичний факт: злочинці зазнали кари, але не були покарані за участь у здійсненні Голодомору.

Слід особливо підкреслити, що багатоетнічний склад ідеологів, організаторів, співучасників, виконавців і пособників злочину, як специфічна матеріальна ознака українського Голодомору, не є і не може бути підставою для звинувачень відповідних націй — грузинської, російської, єврейської, польської, латиської чи будь якої іншої — у причетності до його здійснення.

У політичному плані відповідальним за Голодомор-геноцид в Україні і винищення селян голодом в інших регіонах СРСР є сталінський комуністичний режим. Саме тому геноцидний характер Голодомору в Україні, а часто взагалі сам факт голоду в колишньому СРСР намагаються заперечити представники або симпатики КПУ, яка є ідейною спадкоємицею ВКП(б) — КПРС.

На позиції активної протидії міжнародному визнанню Голодомору в Україні як злочину геноциду стоять офіційні чинники Російської Федерації. І це не дивно, адже головного організатора злочину — Сталіна — правляча російська верхівка вважає «сильним політиком» і «успішним менеджером». Але дивним і незрозумілим є те, що визнання Голодомору геноцидом офіційні речники російського МЗС розглядають як образу пам’яті жертв голоду в інших регіонах колишнього СРСР. Кваліфікація українського Голодомору як злочину геноциду не є і не може бути запереченням злочинного характеру дій сталінського режиму проти селян Росії, Білорусі, Казахстану, Башкирії та ін. Україна не виступає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР (у тому числі і виморених голодом людей), ні проти засудження злочинів сталінізму. Тому насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а глоріфікація керманича цього режиму в Росії.

Істерична реакція російського політичного істеблішменту на історичну правду про український Голодомор пояснюється тим, що виявлення справжньої природи цього злочину, його причин і наслідків підриває позиції антиукраїнських сил як в Україні, так і поза її межами і кличе до дій, спрямованих на зміцнення національної державності, розбудову демократичних інститутів України, продовження її руху шляхом інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

У значній своїй більшості російський владний і політичний істеблішмент і надалі розглядає Україну як частину Росії, що має з нею спільну долю і спільну історію. Звідси спроби керівництва Росії нав’язати Україні і світовій спільноті своє бачення української історії. Заперечення права України на свою власну історію є прихованою формою заперечення її права на незалежне існування.

Нині є очевидним, що саме втрата Україною незалежної державності і панування в ній влади, ворожої українській нації і підпорядкуваної кремлівському керівництву, стали передумовою і глибинним підгрунттям Голодомору. Його політичні причини і згубні наслідки промовисто попереджають про смертельну небезпеку для української нації неоімперських планів відновлення «великої єдиної Росії», відповідно до яких Україна має знов стати її складовою частиною. У новітніх стратегіях розбудови російської неоімперії відверто висувається гасло: «Росії потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». Гіпотетично існують принаймні три можливості реалізації таких стратегій:

1) шляхом геноциду української національної групи як такої,

2) шляхом лінгвоциду, тобто знищення мови української нації як її засадничої і визначальної ознаки, що є рівнозначним остаточному і повному знищенню нації як такої,

3) за допомогою кумулятивного застосування цих інструментів націєвбивства.

Варто пам’ятати в цьому зв’язку, що, за винятком дуже коротких періодів, вся історія царської і радянської імперій є історією постійної війни на знищення української мови. Під час Голодомору було припинено українізацію і започатковано наступ проти українського відродження і української мови.

Такий наступ не припинився і після відновлення незалежності України, а лише набув нових, масштабніших, найнебезпечніших і підступніших форм. На це вказує потужна мовно-культурна експансія, яка нині здійснюється Російською Федерацією щодо України і яка, по суті, є якщо не прихованою формою, то прелюдією лінгвоциду. В разі відновлення російської неоімперії із включенням до неї України навряд чи відбудеться масове фізичне знищення українців, оскільки в умовах демографічної кризи в Росі, що посилюється, там відчувається і ще довгі роки відчуватиметься гостра потреба у людських ресурсах. Однак немає жодного сумніву, що сценарій застосування лінгвоциду до української мови з метою знищення української нації стане реальністю. Невід’ємним складником такого сценарію буде переслідування і винищення української еліти.