Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 4)

— Сила тяжіння, гравітація, — сказав Павло.

— І кванти, — додав Бурмаков, — потік частинок у квантовому генераторі, так званому лазері або мазері. Якщо їх перетворити на механічну енергію і надати їм потрібний напрям, то можна створити певну тягову силу. У космосі, куди корабель буде виведений за допомогою звичайних двигунів, її цілком вистачить. Там корабель не має ваги, і, щоб розігнати його, потрібне зовсім незначне механічне зусилля. Ось приблизно такими установками і оснащується наш з вами зореліт. А нові ядерні двигуни дозволять нам, зберігаючи заданий курс, підлітати до планет, астероїдів і, не зважаючи на їх сильне тяжіння, здійснювати там посадки.

Ідея була настільки проста, що Павло не відразу повірив.

— Неймовірно, — сказав він.

— А між тим, факт, — відповів Бурмаков. — Ви пам’ятаєте останній штучний супутник Венери? Так от, увесь шлях від зовнішнього поясу земної атмосфери до своєї заданої орбіти — по кривій більше двохсот сорока мільйонів кілометрів — він летів за допомогою такого двигуна. Це було його випробуванням.

— А й справді. Ми ще тоді дивувалися з швидкості супутника, — пожвавішав Павло. — Значить, наша подорож буде не дуже тривалою?

— Так, — відповів Бурмаков.

— Але при чому тут стара дискусія, матеріали про яку ви звеліли мені прочитати?

— А раптом на Марсі ми зустрінемо щось подібне? Якщо космічні гості були у нас, то вони, можливо, побували і там. Звичайно, на всі ці земні загадки найкраще було б подивитися власними очима, а не обмежуватися читанням газет, але у нас, на жаль, немає на це часу.

— Я дуже радий, Степане Васильовичу, що мені випала честь вирушити в космос разом з вами. — Павло сказав це сердечно і просто.

Бурмаков підвівся з крісла і міцно обняв свого майбутнього супутника.

— І я радий теж. Ми побуваємо на Марсі. Але це тільки початок, пробний політ. У перспективі — зовнішні планети Сонячної системи, найближчі сузір’я, які ви знаєте дуже добре.

То он воно як! Марс — це тільки початок. Ні, Павло ніколи не думав, що в недалекому майбутньому він зможе спостерігати зірки та планети не тільки з Землі, хоч би навіть в найпотужніший телескоп. Він побачить їх зблизька, а можливо, навіть ступить на їх поверхню.

Павло подивився на Бурмакова. Очі хлопця горіли радістю. Бурмаков підійшов, сів поряд.

— Наша подорож буде складною і, безумовно, небезпечною. Вірю, вірю, — зупинив він протестуючий жест Павла, — ви не відступите. Але ще важчими, — продовжував Бурмаков, — будуть польоти у напрямку далеких світів. Для цього знадобляться досвідчені астрольотчики. Тому Космічний центр планує послати з нами ще одну людину, юнака з видатними математичними здібностями, щоб він зараз, в менш напружених умовах, набув досвіду космічних польотів. Звичайно, якщо погодяться батьки, бо навряд чи знайдеться школяр, який би відмовився від такого польоту.

— Степане Васильовичу! — пожвавішав Павло. — Я знаю такого хлопчика. І математик, і чемпіон нашої республіки з легкої атлетики.

— Добре знаєте?

— Добре. Брат моєї… нареченої. — Останнє признання у Павла вирвалося несподівано, і він розгублено подивився на Бурмакова.

Степан Васильович хитрувато примружив очі:

— Матиму на увазі. А зараз поїхали. До Москви. Теж з часом згадувати будемо.

— Я гадав… — Павло не договорив до кінця.

Степан Васильович відразу зрозумів його думку:

— Що я не згадуватиму Землю? Буду. І жаліти буду. Але не летіти не можу. Цей політ — мрія всього мого життя. Звичайно, через якийсь час людина побуває біля далеких зірок, глибше пізнає закони руху матерії, існування органічного або іншого життя. Ті експедиції принесуть людству такі знання, про які ми і мріяти поки не насмілюємося. А втім, нам належить зробити ще один крок на довгому і важкому шляху завоювання космосу…

Цей вечір запам’ятався Павлові на все життя.

5

Для людини будь-якої епохи подорож в космос буде завжди забарвлена романтикою, що межує з мрією. Тому що дуже довго людина не могла вирватися з полону земного тяжіння. Але, мабуть, самі лише космонавти знають, що, окрім романтики, є ще важка праця, яка починається вже з найпершого дня підготовки до польоту.

Першу ніч в академічному містечку Павло, як і напередодні в Мінську, спав погано. Але потім… Потім він засинав, ледь торкнувшись головою подушки.

Будинок, що ховався в березовому гаю дещо збоку від головної дороги, спочатку не привертав уваги Павла. Йому якось і на думку не спадало, що тут він проведе не одну годину, займаючись напруженою і, можливо, трохи одноманітною роботою.

І ось його запросили сюди.

На порозі будинку Павла зустріла жінка в білому медичному халаті.

— Заходьте, — як маленького узяла вона Павла за руку.

Павло слухняно пішов за нею. Жінка підвела його до групи незнайомих людей, що стояли у великій, подібній на цирковий манеж, світлій і несподівано високій для цього приземкуватого будинку залі. Кожен привітався з Павлом за руку, назвавши своє ім’я. Павло з цікавістю роззирнувся.

Посеред зали стояла центрифуга. Напевно, така ж, як і та, на якій колись тренувалися перші космонавти і про яку Павло багато чув і знав. У саму стелю впиралася сталева вісь, від якої розходилися дві стрілоподібні руки-ферми. До однієї була прикріплена противага, до іншої — щось схоже на кабіну пілота в надзвуковому реактивному літаку.

Жінка, яка привела Павла, сказала:

— Здоров’я у вас відмінне. Але для космонавта це ще не все. Він повинен звикнути до тих умов, які, можливо, зустрінуться під час експедиції.

Павла переодягнули, посадили в кабіну, обвили добрим десятком дротів, які тягнулися до численних приладів.

— А руки тримайте ось на цих кнопках, — попросив один з операторів.

«Навіщо?» — запитав Павло поглядом.

— Таким чином перевіряється ваша здатність бути уважним під час перевантажень. Ліву кнопку натискайте, коли ось на цьому табло почнуть спалахувати червоні вогники, — оператор показав на лампочки, прикріплені перед очима Павла. — А праву, навпаки, відпускайте, коли відчуєте себе погано. Тільки не соромтеся, прилади все одно самі нам розкажуть, що з вами відбувається.

У залі згасло світло, коромисло плавно рушило з місця і, набираючи швидкість, понеслося по колу.

Засвічувалися червоні вогники, Павло натискав ліву кнопку, відповідав на питання, а самому згадалося дитинство.

… Старші хлопчаки з їх дитячого будинку, коли підмерзло сусіднє болото, притягнули звідкись звичайне колесо від воза і довгу жердину. Декілька хвилин — і карусель була готова. Він, Павлик, змерз, поки дочекався черги на санчата, прикріплені до кінця жердини. Йому було і весело, і страшно, коли санки поволі рушили з місця. А незабаром вже все навколо злилося в одну смугу, до горла підступив клубок. Щоб не закричати — друзі не пробачили б боягузтва, — він заплющив очі і що було сили вчепився в жердину. Коли його зняли, він переможно посміхнувся і, хитаючись, поплентався в сніговий замет. Сніг був м’яким і холодним. Трохи полежавши в ньому, Павлик побрів додому. Потім він довго боявся підходити до каруселі.

— Як ви? — почув Павло голос оператора.

Він хотів відповісти, що йому добре, і раптом відчув, що тіло починає дерев’яніти. Але все-таки відповів:

— Нормально!

Ще через мить тіло немов налилося свинцем, а груди здавило так, ніби на них наступив слон, спочатку однією ногою, потім другою… До слуху долинуло: «Шість «g». У затьмареному мозку промайнуло: «Ого! Я важу вже чотириста п’ятдесят кілограмів». Він хотів зняти праву руку з рятівної кнопки і не міг. Рука здавалася важкою кам’яною брилою. І раптом все закрутилося, застрибало, полетіло в різні боки. Мелькали різноколірні вогники-сигнали, щось тривожно гриміли навушники, кабіна провалювалася вниз. Павло чекав, коли нарешті він удариться об стінку або стелю…

«Спуск!» — якось підсвідомо промайнуло в голові. Павло з полегшенням зітхнув і винувато поглянув на операторів, лікарів, асистентів. Але ті й не думали дорікати йому. Навпаки, в їх очах було здивування: уперше таке перевантаження може витримати далеко не кожен.

— Ну й серце! — сказав лікар, показуючи Павлові кардіограму, на якій осцилограф викреслив рівні риски, майже такі ж, як і перед тренуванням. — Молодець!

Звідки лікареві було знати про ту карусель!

Заняття на центрифузі незабаром закінчилися. Через деякий час Павло міг вже досить довго витримувати дванадцятиразове перевантаження. Вестибулярний апарат космонавта звик до раптових змін ваги і положення тіла.

А попереду Павла чекало куди серйозніше випробування. Одного разу його привезли в приміщення, де знаходився макет кабіни космічного корабля.

На Землі у людини звичний розпорядок життя. Вона знаходиться серед друзів і знайомих. А в безмежних просторах космосу? Один або з невеликою групкою таких же, як і він, відірваних від рідної Землі на довгі-довгі місяці, космонавт весь час знаходитиметься під враженням своєї віддаленості від рідної Землі. Воно пригнічуватиме його психіку з кожним днем все сильніше і сильніше. Яку волю повинна мати людина, щоб витримати і перемогти!

Випробування сили волі в макеті-кабіні і чекало на Павла. Спочатку він провів в кабіні декілька годин, потім — добу, потім — тиждень. Сам, без будь-якого заняття, не чуючи жодного звуку. Як це важко — сидіти і нічого не робити, навіть знаючи, що ти тренуєшся і через деякий час знову будеш серед людей.