Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 3)

— Хлопчисько, — відмахнулася Валя. Неясна тривога знов охопила її. — А скажи, Павле, навіщо тобі знадобилося ритися в старих підшивках? Це тобі доручили, так?

Павло кивнув головою.

3

Важлива зміна, коли вона відбувається в житті, до певної міри впливає на кожну людину. Іноді вона виводить з рівноваги навіть флегматичних людей. Сильно схвилювала і Павла новина, яку повідомив йому академік Бурмаков. Навряд чи знайшлася б така людина, яка сприйняла б її спокійно. Польоти в космос, хоч і приносили великі успіхи, залишалися все ще дуже складними і часто небезпечними. Людина досягла Місяця, ступила на його поверхню. Але не завжди це обходилося без жертв. Павло добре пам’ятав імена космонавтів, що не повернулися на Землю. Всю ніч перед від’їздом до Москви він ні на хвилину не приліг. Поки не розвиднілось, стояв біля вікна і думав, думав.

Серед учених ходили чутки, що нова експедиція попрямує вже до інших планет.

Відверто кажучи, Павло не вірив цьому. Він знав технічні можливості космічних кораблів і розумів, що відправляти їх на мільйони кілометрів у безмежжя космосу щонайменше ризиковано. Але ж комусь потрібно бути першим з людей, які спробують побувати на Марсі або Венері, навіть при всій небезпеці такої подорожі.

Ні, Павло не боявся. Страх — не те слово, яким можна було визначити його душевний стан. Побувати на іншій планеті! Це не лякало, а вабило. Думка, що можна загинути, навіть не приходила йому в голову, як не приходила, напевно, і тим, хто колись відкривав невідомі материки, шукав спосіб уперше розщепити атомне ядро, першим на кораблі «Восток» летів у космос. Ними керувала любов до науки і прагнення жити. І якщо хтось з них не досягав мети, то не тому, що зупинявся на півдорозі з власної волі. Тих людей з сідла вибивала тільки смерть. Лише вона могла зупинити тепер Павла. Але про смерть Павло не думав: він був молодий, повний сил і енергії. Навіть безсонна ніч з роздумами і переживаннями не залишила більш-менш помітного сліду на його обличчі. Після ванни він, як завжди, став веселим і бадьорим.

Двадцять хвилин у дорозі, і рейсовий літак, на якому знаходився Павло, приземлився в Московському аеропорту. Перестрибуючи відразу через декілька приступок пересувних сходів-трапу, Павло збіг на злітну пластикову доріжку. Вона була гладкою і блищала, мов чорне дзеркало.

Боячись посковзнутися, Павло обережно зробив крок, другий. Ноги не ковзали, і Павло підняв голову, відшукуючи вхід до світлої, цілком зі скла, будівлі аеропорту.

— Павле Костянтиновичу? — Хтось доторкнувся до його ліктя.

Павло озирнувся. Перед ним стояв академік Степан Васильович Бурмаков.

Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Бурмаков подався вперед і міцно обійняв Павла.

У машині Бурмаков розпитував Павла про останні роботи, про Мінськ, де академікові ніяк не вдавалося побувати. Павло відповідав, розуміючи, що це тільки прелюдія. Головна розмова, яка остаточно вирішить його долю, відбудеться, мабуть, пізніше.

Не заїжджаючи до Москви, Бурмаков повернув на дорогу, що вела до академічного наукового містечка. Машина долала більше двохсот кілометрів на годину. Така швидкість була можлива не тільки завдяки потужному двигуну. Машина мчала по прямому шосе, що мало односторонній рух, автоматичні сигнальні знаки. Швидка їзда імпонувала настрою Павла, нетерплячості. Тільки, на жаль, розгледіти щось обабіч дороги не було ніякої змоги.

Півгодини запаморочливих перегонів, і вони опинилися у великому сосновому лісі, де знаходилося містечко. Поїхали тихіше. Нарешті машина підкотила до невеликого білого котеджу.

— Тут житимемо, — показав рукою Бурмаков і зняв темні шоферські окуляри.

Нове житло не дуже сподобалося Павлу, хоча все тут було передбачено, щоб людина відчувала себе зручно. Просторі, повні чистого лісового повітря кімнати, м’які меблі, стелажі і шафи з книгами, радіоприймач, телевізор, телевідеофон. Користуватися всім цим дуже зручно і просто. Не підводячись з крісла або з дивана, можна натиснути відповідну кнопку і послухати передачу, переговорити по телевідеофону з кимось, опустити або підняти штору на вікні, отримати, нарешті, стакан води, чистої або з будь-яким сиропом. Взагалі, зручності, що оточують тут людину, нагадували ті, що повинні бути в каюті космічного корабля. Але чи була потреба завчасно відмовлятися від земного способу життя?

Бурмаков здогадався, що обстановка в котеджі не дуже припала до смаку Павлові, і посміхнувся:

— Думаю, колего, ви з часом належним чином оціните цей комфорт, особливо, коли почнете підготовку до експедиції. А зараз, даруйте, я на якийсь час залишу вас.

Нова обстановка, невідоме майбутнє, вимушене очікування тільки збільшували нетерплячку. Павло вийшов у ліс. Заросла зеленим мохом, давно неходжена стежина вела в гущавину. Гілки чагарника стьобали по обличчю, дряпали руки. А Павло все йшов і йшов і незабаром наткнувся на лісове озеро, з якого витікала крихітна річечка. Біля її витоків стояв курінь, поряд був прив’язаний човен. Павло сів у човен, вставив у кочети весла і раптом пригадав, що два дні тому вони з Валею збиралися провести його тижневу відпустку на Березині. На серці відразу стало важко. Павло виплигнув на берег і, не розбираючи дороги, навпростець рушив до котеджу.

— Занудьгували? — Бурмаков був уже вдома.

Його привітність, співчутливий тон викликали на відвертість, і Павло відповів:

— Скоріше б!

— А прийде час, Павле Костянтиновичу, і ви згадуватимете сьогоднішній день, як один з найкращих.

Павло глянув на Бурмакова. Степан Васильович задумливо перебирав в пальцях листя черемхи, що заглядала у кімнату через відкрите вікно, і, здавалося, в цю хвилину не помічав ні Павла, ані кімнати. Напевно, відчувши німе запитання Павла, він сказав:

— Завтра, можливо, нам не вистачить часу милуватися красою природи. А потім… Потім ми зможемо про неї лише згадувати. І це будуть найприємніші спогади, повірте мені.

Йому можна було повірити. Бурмаков — один з тих космонавтів, які побували в тривалих експедиціях на Місяці.

4

Тиждень, як і передбачав Бурмаков, пролетів, немов один день. З’їздити до Мінська, як Павло планував раніше, не вдалося. Увесь час забирали лікарські обстеження. Обплутаний густою мережею дротів, Павло годинами то лежав нерухомо, то займався гімнастичними вправами, то сидів за столом і робив складні математичні розрахунки. Його поведінка і стан реєструвалися спеціальними приладами і нарешті, мабуть, задовольнили лікарів. Одного разу вони сказали:

— Придатний!

Тепер Павло міг вже вважати себе членом експедиції. Залишилося тільки зустрітися з керівниками Космічного центру. Напередодні зустрічі відбулася нарешті важлива розмова з Бурмаковим. Степан Васильович познайомив Павла з наміченим для їх подорожі маршрутом.

В той час, коли ухвалювалося рішення про нову далеку космічну експедицію, припускали досягти Марса, не роблячи, проте, на ньому посадки. Відомі тоді реактивні двигуни не мали ще достатньої потужності для цього. Корабель, опустившись на Марс, не зміг би відірватися від його поверхні, щоб повернутися назад. Та й пального, потрібного для цього, узяти з собою в достатній кількості було неможливо.

— Витративши приблизно три роки, — говорив Бурмаков Павлові, — ми могли б долетіти до Марса або Венери, наших найближчих сусідів. Проте погляньте, що буде, коли ми спробуємо досягти інших планет Сонячної системи. До Юпітера доведеться з такою швидкістю добиратися декілька років, а до Плутона — півстоліття. І стільки ж — назад. Розум людини не може миритися з майже земними темпами пересування в космосі. Учені пропонували ідеї, розробляли проекти космічних кораблів, швидкість яких відповідала б нескінченним відстаням Всесвіту. Згідно з одними теоріями, космічний корабель потрібно було обладнати вітрилом діаметром у декілька сотень метрів. Тиск сонячного світла «надимав» би це вітрило. Зроблене з легкого і міцного матеріалу, воно повинне було розкриватися після того, як корабель за допомогою ракетних двигунів виведений вже на потрібний курс. Інші пропонували використовувати атомну енергію. Але коефіцієнт корисної дії створених атомних двигунів був відносно невеликим. Не вдавалося належним чином використовувати енергію, що звільняється в результаті розпаду атома. Такі двигуни, природно, не можуть задовольняти нас у великій подорожі: і швидкість не та і палива потрібно багато. Тому найперспективнішими слід вважати фотонні ракети…

— І наш корабель матиме фотонний двигун? — загорівся ентузіазмом Павло.

— На жаль, ні. Згідно з законом природи, в кожному грамі речовини зберігається потенційний запас енергії, рівний 28 мільйонам кіловат-годин. У одному грамі — шість годин роботи Братської гідроелектростанції! Якби ми змогли цю енергію добути, вона допомогла б нам створити величезної потужності реактивний струмінь, рівний за швидкістю світлу. Тоді і швидкість ракетного корабля в космічному просторі можна було б довести майже до світлової. Але людина поки що не вміє отримувати цієї, так званої повної енергії.

— А пошуки ведуться?

— Безумовно. І хоча результати пошуків поки що незначні, сам принцип навів нас на цікаву думку. Ви знаєте, що роботи в області великих енергій здавна цікавлять мене. Я віддаю їм майже весь вільний між польотами час. Мене захопила ідея побудувати двигун, який міг би забезпечити швидкість в десятки і сотні тисяч кілометрів на годину. Фотонна ракета — справа майбутнього. А що ще має подібну швидкість розповсюдження?