Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 2)

Ракетка так і мелькала в руках Павла, але Валя знову і знову з тривогою помічала, що він робить більше, аніж раніше, помилок, що його удари втратили звичайну точність. Вона легко розгадувала комбінації Павла і вигравала одне очко за другим. Програвши три сети підряд, Павло схилився перед Валею:

— Визнаю, о непереможна, свою поразку…

— Якщо думки тенісиста ширяють поза кортом, йому важко розраховувати на успіх, — в тон йому відповіла Валя, чекаючи, що Павло зрозуміє натяк і розповість про свої клопоти.

Павло промовчав.

Трибуни величезної чаші Центрального стадіону, повні глядачів, гули. Років тридцять тому багатоборство вважалося дуже складним видом змагань і було під силу тільки дорослим. Потім воно стало і спортом юних.

У фінальних змаганнях брало участь двадцять хлопчиків у віці до п’ятнадцяти років. Сильні, рослі, вони показували відмінні результати. Це і викликало таке бурхливе захоплення на трибунах.

Особливий успіх припав на долю хлопця в червоній майці. Він легко пробіг півтори тисячі метрів, зайнявши перше місце, а через чверть години перестрибнув планку на висоті два метри і двадцять сантиметрів. Не встигли змовкнути аплодисменти, як фотоелектронний суддя гучним голосом проголосив, що в сумі десяти видів програми хлопець встановив новий рекорд республіки.

За традицією переможець піднявся на п’єдестал пошани і вклонився всім чотирьом трибунам. Спеціальні проекційні ліхтарі збільшили зображення його фігури у декілька разів, і Павло впізнав чемпіона. Це був брат Валі, восьмикласник Вітя Осадчий. Павло знав, що Вітя здібний математик. Але що він такий чудовий спортсмен, дізнався вперше. Це було приємне відкриття.

Після змагань Вітя розшукав Павла і Валю. Додому поверталися утрьох.

Вечір був теплий, тихий. Від квіткових клумб віяло ароматом ранніх квітів. Збуджений Вітя все згадував про змагання. Павло і Валя, зайняті своїми думками, зрідка недоладу підтакували.

Нарешті Валя запитала:

— Павлику, розкажи, навіщо тобі знадобилося читати сьогодні старі газети?

2

Вони зупинилися біля Валиного будинку. Павло прихилився до дерева, подивився вгору. Густа крона сріблястої тополі майже закривала небо. Але крізь листя проник тремтливий блакитний промінець — звістка якоїсь далекої зірки. Павло впізнав Кассіопею. Подумалося, — а раптом це звідти прилітали ті, хто залишив нерозгадані сліди на нашій Землі?

— Ну! — Валя торкнулася руки Павла. — Ти чув, про що я питала?

Дивачка! Хіба він може не слухати, коли вона говорить? Чув. Але чи так просто про все розповісти, коли тобі самому ще багато що невідомо і незрозуміло?..

— Просто не знаю, з чого почати, двома словами тут не розповіси.

— А нам поспішати нікуди, — Вітя сів на лавку.

— Дітям спати пора! — незадоволено сказала Валя.

— Ще чого! — Після перемоги на стадіоні Вітя відчував себе майже рівнею сестрі і зручніше всівся на лавці.

Павло підморгнув Валі: мовляв, хлопчисько, не розуміє. А сам навіть зрадів. Він не хотів залишитися з Валею віч-на-віч, знав, що наодинці з нею неминуче виникнуть питання про майбутню поїздку, а відповідати на них поки що не можна. Він міг просторікувати зараз на загальні теми. То чом би Віті не послухати його?

Павло був людиною з тією фантазією, яка допомагає узагальнювати явища, аналізувати факти повно і глибоко і, врешті-решт, приводить до наукових відкриттів. Природно, що його не могла не зацікавити гіпотеза про космічних гостей Землі. А зараз у нього до всього з’явилася ще й зацікавленість космонавта.

Питання Валі принесло Павлові полегкості. Нарешті він зможе поділитися своїми, хоча ще і невизначеними думками:

— Можливо, це звучить безглуздо у наш час, але ми, люди, які навчилися будувати складні машини, розкрили численні таємниці природи, не можемо пояснити деяких зовсім простих явищ… Ці явища здавалися ще незрозумілішими людям п’ятдесятих років минулого століття. Ось і придумали вони фантастичні гіпотези про гостей з космосу. Гіпотези ці були сміливі до неймовірності і ґрунтувалися більше на припущеннях, аніж на науковій основі. Звичайно, критикувати їх було легко, тому що вони просто не витримували критики. Це і дало можливість швидко їх поховати. А мені вони чимось сподобалися. Ось послухайте і скажіть, як ви це розумієте?

У горах Антилівану знаходиться відома Баальбекська веранда. Скоріше, це не веранда, а майданчик на декілька квадратних кілометрів. Він викладений величезними гладко обтесаними кам’яними плитами. Саме по собі це не дивно. Стародавні єгиптяни без допомоги баштових кранів споруджували піраміду Хеопса, яка донині вважається одним з семи чудес світу. Але Баальбек дивує. Він будувався набагато раніше, і якщо в пірамідах плити важать по дві-три тонни, то там — до двох тисяч тонн кожна.

Жоден історик не сказав поки що, коли саме побудована Баальбекська веранда і з якою метою. Люди знають її з того часу, відколи пам’ятають себе. І тут напрошуються питання: чи могли побудувати наші далекі предки таке технічно довершене диво, та і навіщо? Адже вони, як відомо, були людьми практичними і самі навряд чи будували б таку махіну, бо потреби в ній не було. Тож подумайте, чи не варто зробити інший висновок? А що, як це був стартовий майданчик космічного корабля, що прилітав на нашу Землю?

І в Болівії були знайдені не менш цікаві стародавні пам’ятки. Біля витоків Амазонки, недалеко від села Тіагуанако, в Андах знаходиться озеро Тітікака. На його березі знайдено залишки великого міста. Будинки, храми, укріплення зроблені з великих каменів і блоків, які важать десятки тонн. Але місто знаходиться на висоті чотирьох тисяч метрів. Яким чином доставлялися туди будівельні матеріали? Вони відрізняються від тих, що є поряд. Легенда інків розповідає, що будували місто білі бородаті люди і що вони втекли потім під час паводку на човнах. Ці бородаті люди більше вже не поверталися в своє недобудоване місто.

— Здорово! — Вітя не відводив від Павла захопленого погляду.

А Валя сиділа на лавці і задумливо креслила носаком черевичка по піску.

— Але і це ще не все, — продовжував Павло. — Є інша легенда. Хоча, швидше, це наукова теорія. Геологи вважають, що декілька сотень тисяч років тому озеро Тітікака було морською затокою. Залишки міста на його берегах — це залишки морського порту. Серед них — руїни циклопічних споруд. Але «Ворота Сонця» в храмі Колососава вціліли. На них збереглися ієрогліфи, які в 1949 році вдалося розшифрувати. Вони є найстародавнішим календарем на Землі. Рік його, проте, не схожий на земний: має всього 290 днів — десять місяців по 24 дні і два по 25. Ми знаємо, скільки варіантів календаря перебрали наші предки, перш ніж зупинилися на сучасному. Рік у них також у свій час був меншим, аніж наш сучасний. Проте предки у той час не володіли довершеною наукою і технікою, не вміли створювати такі споруди. Значить, ті, кому належав календар на «Воротах Сонця», не могли помилятися. Хто вони? Пришельці з планети, де рік має 290 днів? А можливо, це не річний, а місячний календар? Ще в шістдесятих роках, досліджуючи за допомогою радіотелескопів Венеру, наші учені висунули припущення, що ця планета обертається навколо своєї осі трохи менше ніж за десять земних діб. Венеріанський місяць, таким чином, має приблизно (або точно) 290 наших днів. То, можливо, це були гості з Венери?

Павло замовк, підсів до Валі. Вона повеселіла, засміялася:

— Раптом звідти хто-небудь зараз на мене дивиться… — І пересмикнула плечима.

— Нічого йому більше робити! — обурився Вітя і звернувся до Павла: — А чим тоді пояснити, що пізніше ніхто до нас не прилітав?

— Пояснити просто, якщо повірити в сам факт. Уяви, що це були пришельці з далекого світу, звідки світло зірок доходить на Землю через багато тисяч років. Навіть якщо вони летітимуть із швидкістю світла, то підрахуй, скільки часу на це знадобиться. А скільки часу мине у нас, поки корабель буде в дорозі? Ти ж знаєш теорію відносності…

Валя подивилася на годинник:

— Зайдімо, Павлику, до нас. Посидимо трохи на прощання.

У затишній вітальні Павло роззирнувся, ніби був тут уперше. Кожна річ в цій кімнаті викликала сум. Щоб дещо розвіятися, Павло сів за рояль. Пробіг пальцями по клавішах. Кімнатою попливла мелодія. Але Павло, мабуть, не помічав, що саме грає.

— «Місячна соната», — сказала Валя. — Бетховен. Сьогодні ти полонений космосом, Павлику.

Павло подивився на Валю, не відразу вловлюючи сенс її слів. А Вітя глянув на сестру:

— Завела — полонений… соната. — Потім, почекавши трохи, запитав: — Павле Костянтиновичу, то, по-вашому, були вони у нас?

Павло перестав грати, обернувся до Віті і сказав:

— Не думаю. Але як хочеться, щоб це була правда!

— А я упевнений — були, — гаряче заговорив Вітя. — Просто люди погано знають поки що історію Землі. А я хоч на Марс, хоч далі куди полетів би, щоб знайти тих космонавтів і зустрітися з людьми інших планет.

— Підрости ще, — засміялася Валя. — Людина поки що думає про політ до Марса, і то як про серйозну проблему.

Павло знову нахилився над клавішами і, беручи акорд, закінчив думку:

— Упевнений, що скоро люди побувають і на Марсі, і навіть далі.

— Чуєш? — Вітя зверхньо подивився на сестру. — Ось почекай, закінчу школу — піду в училище космонавтів. Я знайду сліди пришельців на інших планетах.