Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 6)
— Ну як? Пустеля?
Машина повезла їх у степ. Коли зупинилися, густий бас Бурмакова прозвучав по-молодому дзвінко:
— Приїхали!
У Павла і Віті від хвилювання сильніше забилося серце: десь тут повинен бути корабель, який понесе їх в космос.
Зробивши декілька кроків, вони зупинилися біля невеликої споруди із золотистим шпилем.
— Сюди, — показав на вхід начальник космодрому і запросив всіх зайти до ліфта.
Секунда, і кабіна ліфта опинилася у величезній залі, залитій рівним спокійним світлом.
Його не можна було не помітити відразу. Красень, величний і строгий, він, здавалося, чекає тільки команди, щоб зробити свій гігантський стрибок в зоряний простір.
Павло і Вітя стояли, приголомшені видовищем. Ось він, їх корабель, притулок на довгі місяці в холодному космосі.
Бурмаков, який тут бував раніше, теж відчув, що і для нього політ уже не план, а реальність, і з цієї хвилини немає, не буде у нього ближчих друзів, ніж Павло і Вітя. Схвильований Степан Васильович підійшов до них, обняв за плечі і довго не зводив очей з корабля, що сяяв холодним сріблом.
Хтось з присутніх навів на космонавтів фотоапарат. Пізніше, після відльоту корабля, цей знімок облетів всі газети світу. А поки що на людей чекала робота.
— Ходімо, товариші, займемося ділом, — зовсім буденно сказав начальник космодрому.
Скоро Павло зрозумів, що двадцять чотири години на добу — це зовсім небагато. Йому потрібно було не тільки вивчати будову корабля, але і придивлятися до кожного вузла критично, уявляти його під час польоту, у дії. Коли Павло нарікав, що для нього доби замало, Бурмаков жартував:
— Потерпіть трішки. Знайдемо вам планету, де доба буде — сорок годин.
Як не дивно, подібні жарти заспокоювали, і Павло зі ще більшою впертістю брався до роботи, іноді лише не розуміючи, звідки беруться сили у Віті, щоб нарівні з ним лазити по трапах, перевіряти схеми, порпатися в з’єднаннях тисяч проводів.
Щоправда, від Віті не вимагалося таких знань, як від його старших товаришів, але хлопець був сповнений нетерплячки прискорити годину відльоту. І навіть в рідкісні вільні хвилини відпочинку він не міг мовчати, засипаючи і Павла і Бурмакова безліччю всіляких запитань.
Минали дні. Корабель переставав бути незнайомим, таємничим. Він ставав близьким, зрозумілим і від цього ще привабливішим.
Нарешті настала і та довгождана хвилина, коли головний експерт державної комісії, поставивши свій підпис, подав акт Бурмакову.
Космічний корабель був готовий до відльоту.
7
Космонавти отримали коротку передстартову відпустку. Можна було відпочити, відіспатися за всі дні. Але нікому з них витрачати час на сон не хотілося. Вони їздили в столицю, ходили в театри, гуляли парками і бульварами. Павло сумував за Валею, часто стаючи мовчазним, задумливим. Бурмаков спочатку не заважав йому: хай, мовляв, жива ж людина. Але коли Павло зажурився зовсім, він запросив його погуляти садом.
Вночі мороз підсушив стежини. Під ногами шелестіло жовте листя. Голі дерева стояли мовчазно, самотньо.
— Ніби марсіанське літо, — відзначив Павло.
Бурмаков кивнув головою, проте було видно, що не про це він думає. Пройшовши ще декілька кроків, він заговорив:
— Чомусь я пригадав давню історію. Напевно, перед серйозною справою у людини виникає потреба сколихнути минуле, особливо, коли людина ця старіє… Не сперечайтеся, мені вже сорок п’ять, а для людини моєї професії — це багато. Так от, мені згадалося, як ми готувалися до першого польоту на Місяць. Тоді мені було стільки років, скільки вам зараз, і був я вже одружений. Моя дружина була геологом.
Бурмаков розповідав поволі, часто замислюючись.
— Ми домовилися, що в експедицію вирушимо разом, нам був потрібен геолог. Ви добре знаєте, які тоді були ракети. Перша могла узяти тільки одного пілота. Ним був я. Друга ракета, на якій летіла дружина, повинна була стартувати через два дні. Ми розлучилися, навіть не попрощавшись. Навіщо? Через два дні ми повинні були зустрітися.
Мій політ був вдалим. Опинившись на Місяці, я передав докладне повідомлення на Землю і став розвантажувати ракету. І ось, коли дружина повинна була приєднатися до мене, раптом прийшла радіограма з категоричним наказом повернутися. Я просив, доводив, що мій політ коштував дуже дорого, щоб повертатися, не зробивши нічого, але ніхто не звертав уваги на мої прохання. Я повернувся і в першу мить подумав, що краще б не повертався. Друга ракета, на якій летіла моя Галя, вибухнула і згоріла. Скільки я дорікав собі за те, що дозволив їй летіти! І зараз, коли я вирушаю в космос, мені не вистачає її очей і руки, яка махнула б на прощання…
Павло узяв Бурмакова за руку і мовчки міцно стиснув її. Він пригадав Валю і здогадався, навіщо Бурмаков розповів йому цю трагічну історію. Він тим самим ніби сказав Павлу: яке це щастя, якщо ти знаєш, що тебе чекає дорога і близька людина. Павло хотів подякувати Бурмакову, але не наважився: той ішов спокійний, тихий, напевно, увесь ще в спогадах про той проминулий, незабутній час.
8
Другу половину дня напередодні відльоту космонавти присвятили прощанню з Москвою. Від Красної площі вони пройшли через усе місто до Пантеону Володимира Ілліча Леніна і потім повернулися до музею Космонавтики. Ті, хто залишав Землю, завжди складали данину пошани своїм попередникам, життя багатьох з яких стало історією.
На узвишші, на околиці Великої Москви, десять років тому з’явилася будівля музею. Вона зовсім не нагадувала космічний корабель, як це пропонувалося авторами багатьох проектів. Архітектура її була строгою, сповненою математичної логіки. Правильні геометричні ансамблі створювали враження чогось неземного, і це найкраще відповідало призначенню будівлі.
З хвилюванням увійшли вони в музей Космонавтики, в просторих залах якого знаходяться багатющі експонати, що розповідають про шлях, пройдений людством в завоюванні космосу.
Наша країна — батьківщина астронавтики. Тому все, що стосується завоювання людиною неба, спочатку виходило від нас. Перший літак Олександра Федоровича Можайського, моделі якого він демонстрував в 1876 році і який в 1882 році піднявся в повітря. Перше креслення першої ракети, призначеної служити двигуном літального апарату, створене непохитним революціонером Миколою Івановичем Кибальчичем в казематі Петропавловської фортеці за декілька днів до страти в березні 1881 року. Геніальні праці Костянтина Едуардовича Ціолковського, що розробив теорію космічного польоту…
Наукові подвиги цих великих людей не були марними. Четвертого жовтня 1957 року в небо був запущений перший, саме радянський штучний супутник Землі. Другий супутник з живою істотою — собакою на борту — вийшов на орбіту менш ніж через місяць — третього листопада. П’ятнадцятого травня 1958 року в космічний простір навколо Землі вилетів третій радянський супутник. Їх було запущено багато, великих, досконалих, чудово обладнаних. Вони викликали захоплення всього світу і заздрість наших недругів. Слово «супутник» стало тоді міжнародним.
Але все це було тільки прелюдією до головного. Нова Космічна ера на Землі почалася 12 квітня 1961 року. Цього дня радянський пілот Юрій Олексійович Гагарін здійснив одвічну мрію людей: на радянському космічному кораблі «Восток» він піднявся на трьохсоткілометрову висоту і облетів земну кулю. Багато хто після нього побував в космосі, але той політ не забувся — він був першим.
Принишклі, навіть не думаючи, що і їх імена завтра будуть поряд з іменами інших героїв космосу, Павло і Вітя оглядали один стенд за другим.
Бурмаков не ходив з ними. Він одразу попрямував у той зал, де були зібрані матеріали про завоювання Місяця. Там знаходилися і документи, що розповідаюли про життя і смерть його дружини. Відвідини цього залу стали у нього звичкою. Він зазвичай приходив сюди перед кожним польотом в космос.
Щоб не заважати йому, Павло і Вітя зупинилися біля стенду Гагаріна. Так, нелегко бути першим в новому, незвіданому. Можливо, тому так цікавило їх все у польоті Гагаріна. І те, що він думав, коли сідав у кабіну, і як відчував себе, коли піднявся в космос, і з якими думками йшов на посадку, відповідав на вітання, поздоровлення. Але найбільше схвилювали слова листа, написаного першим космонавтом перед відльотом:
«Через декілька хвилин могутній космічний корабель понесе мене в далекі простори Всесвіту. Що можна сказати вам в ці останні хвилини перед стартом? Все моє життя здається мені зараз однією чудовою миттю… Я відчув велике щастя. Бути першим в космосі, вступити в небувалий поєдинок з природою — чи можна мріяти про більше?.. Але я подумав і про ту величезну відповідальність, яка покладена на мене. Першим зробити те, про що мріяли покоління людей… Це відповідальність перед всім радянським народом, перед всім людством, перед його сьогоденням і майбутнім… Я зроблю все, що зможу, для виконання завдання Комуністичної партії і радянського народу».
Так писав Юрій Гагарін. Але так — Павло міг чесно сказати собі про це — міг би написати і він. І, звичайно, Бурмаков і Вітя. Це не тільки їх політ — це політ представників людства, радянських людей, що не пошкодували ні сил, ні засобів для спорядження космічного міжпланетного корабля.
Схвильовані, повні рішучості з честю виконати завдання Батьківщини, поверталися космонавти в цей вечір на підмосковну дачу.