Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 7)
9
Всі радіостанції світу передали повідомлення Всесоюзного Космічного центру: «
Неймовірне збулося! Людина прямувала в далекий шлях до інших планет.
На стартовому полі космодрому було тихо. Проводжати космонавтів приїхали члени урядового комітету, учені, рідні і близькі космонавтів. Зовні спокійні, урочисті, вони в ці останні хвилини намагалися добрим словом, жартом підбадьорити тих, кого не побачать довгі місяці, кому зустрінуться в дорозі важкі випробування.
Павло був з Вітею. Даючи Віті різні поради, корисні в повсякденному житті і непотрібні в космосі, Валя тільки зрідка кидала погляди на Павла, і він був вдячний їй за це. Він хотів багато що сказати дівчині, і в інших обставинах сказав би обов’язково. А зараз не міг. Та й навіщо? Він щасливіший від Бурмакова, хоч і трохи сумний. Він подивився в той бік, де стояв Бурмаков. Оточений натовпом відомих учених, багатьох з яких Павло знав тільки з портретів, Бурмаков зовсім не виглядав нещасним. Навпаки, він здавався щасливішим за тих, хто залишався на Землі.
Час минав. Репродуктори повідомили: «
Троє космонавтів відокремилися від натовпу, за традицією піднялися на підвищення, хвилину постояли там, далекі вже в думках від всього, що відбувалося поряд.
З напутливим словом виступив голова Космічного центру. Павло помітив Валині очі, повні зліз, і її руку, підняту на прощання. Він помахав у відповідь. Ще мить, і вони вже тільки утрьох — Бурмаков, Павло і Вітя — попрямували до корабля. Металевий голос залишився десь далеко позаду, попереджаючи присутніх не наближатися до стартового майданчика.
Павло побачив прикріплені до корабля ракети. Вони повинні були вивести «Набат» за межі атмосфери. Схвильований урочистістю моменту, він увійшов у люк корабля, механічно, ніби робив це щодня, перевірив показання приладів, опустився в рубці у своє крісло. І раптом відразу повернулася ясність думки. Земля і те, що там залишилося, віддалилися. Тут життя йшло своїм ладом. Павло натиснув кнопку, і прозорий запобіжний антигравітаційний ковпак, який повинен був зменшити дію сили прискорення, опустився над кріслом. Його товариші встигли це зробити раніше. До старту залишалося тридцять секунд. Павло поглянув на екран телевізора, що показував підземну залу космодрому, де зібралися всі, хто проводжав їх, хотів знайти Валю в натовпі, але не встиг. Пролунав глухий гул, на телеекрані замигтіли блискавки. Неприємний тягар притиснув Павла до пружної поверхні крісла. А коли на екрані посвітлішало, поле космодрому виглядало на ньому маленькою крапкою.
Бурмаков звільнився від запобіжного ковпака, підійшов до пульта управління, покликав до себе Павла і Вітю. Численні прилади мерехтіли червоними, синіми, зеленими лампочками, гуділи, наспівуючи свою нескінченну і лише їм зрозумілу пісню.
— Вітю, — наказав Бурмаков, — відкрий бічні ілюмінатори.
Хлопець повернув чорний важіль, і яскраве сонячне світло залило рубку.
— Земля! Дивіться, Земля! — закричав Вітя, вдивляючись в ілюмінатор.
Земля, оповита хмарами, голубіла в чорній безодні неба праворуч від корабля. Десь там, на невиразно видимому звідси материку Європи, знаходилася Москва. Трохи далі космодром, де ще стояли їх друзі, рідні, близькі. Вони чекали повідомлення з ракети. Бурмаков подивився на земний годинник, що висів поряд з астрономічним. З моменту старту минуло п’ятнадцять хвилин. Корабель уже виведений на тимчасову орбіту навколо Землі. Час подавати про себе звістку. Степан Васильович увімкнув телевізор прямого зв’язку. Матовий екран ожив, промайнули контури зали, космодрому і нарешті на ньому з’явилося обличчя голови Космічного центру.
— Вітаю з вдалим стартом! — сказав він. — Як почуваєте себе?
— Нормально, — лаконічно відповів Бурмаков.
Решту за нього передали прилади, які відзначали їх поведінку після старту і в перші хвилини підйому.
Голова задоволено кивнув. Зображення попливло, на екрані крупним планом з’явилися обличчя тих, хто знаходився в залі. Це було традиційне останнє прощання. Потім знову з’явився голова. Підвівши руку, він урочисто сказав:
— Вам час виходити на курс. Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!
Невидимий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу. Бурмаков, Павло і Вітя встали і обернулися до ілюмінатора, в якому було видно Землю.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
З щоденника Віті Осадчого
25 листопада
Іноді я забуваю, що знаходжуся не на Землі, а на кораблі в космосі. Як тут добре, як продумана кожна дрібниця! Ось я зараз сиджу в невеликому кабінеті-бібліотеці. Це — затишна каюта із столом, шафами і полицями уздовж стін. Можна читати, писати (що і роблю), і ніхто й ніколи тобі не перешкодить. Степан Васильович і Павло Костянтинович не знають про мій щоденник. Не кажу їм не тому, що хочу від них що-небудь приховати. Ні. Але раптом вони подумають, що мені захотілося додому, і стануть жаліти: навіщо брали мене з собою. А я дуже не хочу, щоб ці люди, кращих за яких я ще в своєму житті не зустрічав, подумали про мене погано. Їм вистачає турбот і без мене, тож хай мій щоденник буде поки що для них таємницею.
Ну, от і все. Головне сказано, можна записувати свої враження. Почну з того, як по телевізіофону попрощалися з Землею. Це була така мить, що у мене навіть гіркий клубок до горла підступив. Здавалося, ось-ось заплачу. Але добре, що втримався, було б дуже соромно. А так, здається, ні С. В., ні П. К. не помітили цієї моєї слабкості. Я вважаю, що її не можна пробачити справжньому космонавтові, хоча, мабуть, і їм було тоді не дуже весело.
Через цю свою слабкість я мало не прогавив хвилину, коли наш корабель ліг на курс до Марса. Було це до образливого буденно. Спочатку здалося, що руки і ноги ніби свинцем налилися, як під час вправи на центрифузі. С. В. узяв мене за чуприну, немов я маленький хлопчик, і сказав заспокійливо:
— Десять хвилин невеликого прискорення.
А я і сам розумів, що це виникла підвищена сила тяжіння через увімкнення ядерних двигунів. Поглянувши в ілюмінатор, я побачив, що Земля попливла від нас убік, зменшуючись буквально на очах.
До Марса летітимемо з швидкістю сімдесят тисяч кілометрів на годину, і наша подорож триватиме два з половиною місяці. Я поцікавився, чом би нам не збільшити швидкість, адже наші двигуни дозволяють це. Мені пояснили, що Марс у цей час знаходиться в найближчій точці від Землі, на відстані по прямій приблизно в шістдесят мільйонів кілометрів. Якщо ми розженемо корабель до більшої швидкості, то у нас не буде часу для поступового гальмування. «Набат», чого доброго, ще пролетить мимо планети.
Слід сказати, що С. В. І П. К. поки не втручаються в роботу механізмів корабля. Ними управляє автопілот — з вигляду невелика скринька, усередині якої знаходиться компактна обчислювальна машина. У нас їх чотири. Вони працюють одночасно, контролюючи одна одну. П. К. розповідав мені, що перші електронно-обчислювальні машини були дуже складні і громіздкі. Якби тоді була створена машина такої потужності, як наші, то вона мала б дуже складну схему і більше сотні тисяч електронних ламп, які, як відомо, часто виходили з ладу. Звичайно, на такий обчислювач у польоті, на кшталт нашого, сподіватися годі. Тому зараз обчислювальні пристосування для космічних кораблів цілком збирають з керамічних пластинок, на які методом друкарського монтажу нанесені вузли схем. Замість електронних ламп поставлені кристали напівпровідників. Енергії для живлення цих машин потрібно небагато. Одна сонячна батерея дає її досить. А їх на кораблі знаходиться більше десятка. Коли ж ми віддалимося від Сонця, електроенергія стане поступати від уранових батерей.
Словом, наш корабель ведуть автомати. Тут може виникнути питання: а що тоді робить черговий пілот? О, у нього теж обов’язків вистачає. Над центральним пультом управління встановлений екран. На ньому завжди світиться та частина неба, де ми в цю мить знаходимося. Серед зірок відкладається наша траса, що біжить за мініатюрним космічним корабликом — копією нашого. Час від часу черговий перевіряє, чи правильний курс. А якщо треба відхилитися, доручає машинам обчислити новий.
Але головне заняття чергового — спостереження. З ілюмінатора корабля Всесвіт виглядає зовсім інакше, ніж із Землі. Тому і П. К. І С. В. весь час біля приладів. Обидва вони дуже цікавляться астрономією. Шкодую, що поки нічим не можу допомогти їм. Не вмію. Вчитимуся!
Для мене, між іншим, була складена спеціальна навчальна програма ще перед стартом. Потрібно обов’язково виконати її. Підручників тут вистачає. Всі полиці в бібліотеці заставлені. Правда, це не такі книги, якими ми звикли користуватися на Землі. Простягнеш руку до одної з шухляд, і у тебе маленька коробочка, разів у два менша, ніж з-під сірників. Відкриваєш — маленький кристал. Навіть у лупу на ньому нічого незвичайного не помітиш. Проте якщо вставити кристал в електронний мікрознімач звуків, то можна почути або на спеціальному екрані побачити текст книги, концерт, кіно, спектакль. За допомогою цих кристалів я можу прослухати лекцію, отримати наукову або технічну довідку, яка може мені знадобитися під час навчання або пізніше, за роботою. Здорово!