Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 35)
— Іще один доказ на користь Тарасевича, — зазначив Камай.
Балачан нічого не відповів і, схиливши голову, закрокував до входу в найближчу тіснину. Камай, спостерігаючи за відбитками його підошов на поросі, постояв, аж поки він не сховався за скрутом, і тоді пішов за ним. Кам’яний М’ячик був менший від Землі, і вага людей тут була відповідно менша. Однак ноги, відвиклі від тривалого навантаження, човгали, чіплялися за сховані під порохом затверділі брили, підгиналися на рівному місці. Камаю подумалося, що їм треба більше рухатися, частіше робити вилазки в околиці. Це і для справи буде корисно, бо вони по суті нічого про планету не знають, у всьому довірилися висновкам експедиції Туровця. А є ж тут, напевно, і інші цікаві кутки.
Коли Камай повернув у тіснину, Балачан був уже далеченько. Він крокував більш впевнено, легше, аніж Камай. На відстані навіть не помічалося, що він одягнутий у скафандр, і якби не гермошолом — прозора блискуча куля на голові, можна було б подумати, що людина у звичайному земному вбранні.
Тіснина була довгою та вузькою. Її гранітні боки майже не розширювалися угорі, були гладкими і рівними, мов облицьованими. Камай вже зазирав сюди, коли ставили станцію. Тоді в нього не вистачило часу, щоб по-справжньому оцінити цю красу. А в час нічних чергувань Балачан не дозволяв виходити назовні, та у темряві нічого цього й не помітиш.
Незабаром Балачан спинився, звів голову, щось розглядаючи на стрімкому схилі.
— Що там?! — крикнув Камай.
Балачан почекав на нього, тоді пояснив:
— Тут починається зона найбільшої активності шурхотів.
Камай ковзнув поглядом по кам’яній стіні. Нічого особливого. Така ж, як і на початку тіснини. Навряд чи могли шурхоти виникати десь тут.
— Ге-ей, туристи, де ви блукаєте?
Голос пролунав несподівано. Камай з Балачаном здивовано повернулись обличчями один до одного і засміялися. Ні, це була не звістка від того, хто човгає невидимими підошвами по планеті вночі. Це був знак від Тарасевича.
— Скоро повернемось, — пообіцяв Балачан товаришеві, який викликав їх з бази.
— Як завжди, нічого нового? — шоломофон точно передав іронію, яку вклав у свої слова Тарасевич.
— А що б ти хотів? — спитав Кмай.
— Нічого, бо я нічого не чекаю.
— Ха, Балачане! Давай-но доведемо маловірові — знайдемо живу істоту ген на тій горі! — Камай раптом розвеселився. — Я вірю Туровцю.
— Яка патетика! — не вгавав Тарасевич. — А ти що скажеш, командоре?
— Обід готовий?
Тарасевич затнувся, а Камай зареготав.
Згодом, коли вони утрьох сиділи за обіднім столом, Балачан сам повернувся до цієї розмови.
— Ми припускаємось помилки, — несподівано для товаришів сказав він, — надто довірилися приладам.
— Вони досконалі, — заперечив Камай.
— І безпорадні без людини, — зауважив Балачан.
— Як і людина тут, — вставив Тарасевич.
— Тобі аби сперечатись, — дорікнув йому Камай.
— Хто заперечує? — не звернув уваги на Камаєву репліку Балачан. — Проте ще нема штучного мозку, потужнішого за людський…
— Ти хочеш сказати, що нам слід розширити пошуки? Облазити всю планету? Так? — пожвавішав Камай. Його самого не надто влаштовувала роль реєстратора при екранах спостережної станції. — Марнотратство — сидіти цілий день на базі.
— І вночі також.
— Інструкція… — розгубився Камай. Він знав, що в інструкціях, складених для космічних розвідників, було чимало від формального. Але разом з тим він знав, що цей формалізм необхідний, бо заздалегідь всього не передбачиш, а необережність часто призводить до біди. Тому він нагадав: — Пункт п’ятий восьмого параграфу говорить: «
— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? «
— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.
— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!
— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в корпусі, щоб створити оцю саму загрозу, — він засміявся і вийшов.
— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.
— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.
— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?
— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?
— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.
Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.
Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.
Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.
Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…
У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.
Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав:
— Ти щось сказав?
— Як там у тебе?
— Як завжди, — невпевнено відказав Камай.
— А точніше? — Балачан помітив його вагання.
— З твоїм наближенням шурхоти начебто зникають і потім виникають вже за твоїми плечима. Але я не впевнений…
Не встиг Балачан обдумати цю особливість, як у шоломофоні пролунало:
— Гей, ви, мисливці за привидами! Пильнуєте?
Тарасевич не спав. І Балачан одразу пробачив йому і скептицизм, і насмішкуватість.
— Послухай, — тим часом гудів Тарасевич, звертаючись до Камая, — прикрий свої локатори, дай людині потішитися справжньою природою.
Балачан уявив собі, як увесь простір тіснин пронизують зараз, немов павутинням, невидимі випромінювання встановлених на навколишніх вершинах приладів, і подумав, що в пораді є сенс. Сподіватися на людські здібності, то вже до кінця. Хоча навряд чи це щось могло дати.
— Вимикай, — на всяк випадок підтримав він Тарасевича, — не треба мене страхувати.
— Слухаю, — коротко підкорився Камай.
А Балачан ніби відчув наяву, як раптом опали незримі промені-павутинки. Аж у голові задзвеніло від уявної порожнечі.