Владимир Шитик – Остання орбіта (страница 34)

Хтось інший навряд чи звернув би увагу на ці рядки серед величезної за об’ємом і різноманітністю інформації, яку доставила експедиція. Балачан же любив космічні загадки, вважав, що кожне явище повинно мати пояснення. Це не мало.

Балачан відшукав Туровця, який уже не ходив у простір, і попросив розповісти про ті шурхоти більш докладно, аніж було у звіті. Начальник експедиції нічого особливого не додав. Сказав, що їх вразило відчуття якоїсь переміни в нічному житті планети, і хоча вони її не зрозуміли, в щоденнику, однак, зробили запис. Чому не проникли у суть? Пошкодували часу, бо нічого певного не бачили. Балачан, коли вже йому щось вбивалося в голову, робився напористим. Він цілий день доймав питаннями Туровця, і врешті в густому тумані, який окутував таємницю шурхотів, ніби зблиснув непевний промінчик. У одну з ночей, як згадав Туровець, в них двічі зникав радіозв’язок між зорельотом і пошуковими групами, які працювали в тіснинах. Ненадовго, хвилини на три щоразу. Причину з’ясувати, однак, не вдалося.

Фахівці зорельота тоді висловили міркування, що в усьому було, вочевидь, винне перемінне силове поле планети, яке на той час могло різко посилитися. І хоча ніхто раніше цього поля не помічав, слово «перемінне» відіграло свою роль і з висновком фахівців погодилися. Тому й потрапило повідомлення Туровця на полицю у сховищі. А Балачана збіг насторожив.

Після розмови з Туровцем Балачан розгорнув бурхливу діяльність. Ходив по комітетах Академії наук, доводив, переконував, вимагав. І домігся свого. Разом з двома добровольцями, такими ж шукачами космічних таємниць — Камаєм і Тарасевичем, — він опинився на Кам’яному М’ячику. З того дня минуло вже сорок земних діб, а він усе ще не міг по щирості сказати, даремно чи ні летіли вони сюди. Коли й була таємниця, то планета міцно тримала її, поспіхом ховаючи від чужих очей і вух. Здавалося, не вистачить того року, який був відміряний Балачану і товаришам на пошуки таємниці планети.

Щовечора один з їх трійки вирушав до тіснин, де люди Туровця відзначили нічні шурхоти. Там була створена спостережна станція. В затишнім будиночку, обладнаному досконалою технікою, можна було, не боячись нічого непередбаченого, спостерігати за тим, що відбувається на схилах гір і в долинах. А спостерігати, власне, не було за чим. Щоправда, шурхоти виникали. Чутливі прилади вловлювали щось схоже на рух, немов хтось спритний і обережний крався повз стіни спостережної станції. Принаймні, так лунали в навушниках ці шурхоти. Але коли їх залишали істоти, то були вони, певно, невидимками, бо на екранах жодного разу не майнула навіть тінь. І Камай з Тарасевичем все частіше зауважували Балачану, що шурхоти певніше за все виникають внаслідок значної різниці денних і нічних температур, які породжують певні електричні явища.

Це було вельми схоже на правду, і в Балачана після таких розмов починало тривожно нити серце. Він напружено думав тоді, чи не припустився помилки, піддавшись уявній загадковості випадку. Затим переконаність брала гору. Шурхоти ж бо існували, а силове поле — ні. І навіть коли він з хлопцями з’ясує, чому переривався зв’язок, звісно, якщо це явище має стосунок до планетних умов, то й тоді вони не даремно прибули сюди. Але, як на те, зв’язок працював бездоганно, і Балачан губився, що йому розгадувати — шурхоти чи провали в з’язку.

— Послухай, Балачане, — сказав якось Тарасевич, повернувшись з нічного чергування, — давай відкладемо наше полювання за шурхотами. Все одно, коли їх видають привиди, ми їх не зауважимо.

Настав ранок їх сорок першого дня на Кам’яному М’ячику. В далекій високості засвітилися непевні золотисті відблиски.

— Обман, бутафорія, — протягнув Тарасевич, киваючи на посвітліле небо. — Ця символічна атмосфера не містить ні тепла, ні холоду. Тому й тріщить все довкола.

— Вночі? — несподівано почулося з сусідньої кімнати, де спав Камай.

Балачан прислухався. У цьому питанні-репліці майнув якийсь прихований сенс.

— Тобі мало нічних? — Тарасевич зазирнув до кімнати товариша.

— Мало! — Камай вийшов, не вдягнувшись, в трусах, наче були вони на рідній Землі, а не за трильйони кілометрів від неї. — Ти мені скажи, чому вдень ми нічого подібного не чуємо?

— Бо не слухаємо, — стенув плечима Тарасевич і підійшов до столика, на якому черговий Балачан готував йому сніданок. — Бика з’їв би.

— Учора слухав, — не відставав Камай.

Тарасевич насмішкувато глянув на нього і відправив до рота добрий шматок смаженого м’яса. Не прожувавши до ладу, в’їдливо спитав:

— Тріщить?

— Мов тонкий лід під ногами…

Камай був серйозним, і Балачан раптом відчув неспокій.

— Поки ти вартував примар, я порівнював записи шумів…

— І що? — не витримав Балачан.

— Є різниця. Точніше, вночі виділяються інші шуми, вочевидь, ті, які ми умовно називаємо шурхотами. — Він заскочив у лабораторію і приніс стрічку, на якій перо осцилографа залишило хвилеподібні сліди. — Ось погляньте самі.

Балачан ладен був розцілувати Камая. Але стримав емоції, побоявся кпин гострого на язик Тарасевича. І ще йому було ніяково, що ця проста ідея про порівняння шумів спала на думку не йому, старшому в їх маленькій групі, а Камаю, хлопцю, який тільки-но закінчив університет. Взявши стрічку, він нічого не сказав товаришам і зачинився в лабораторії.

— Що це зі старим? — здивувався Тарасевич.

Балачан був старший від них років на десять, не більше. Однак їм, двадцятип’ятирічним, він здавався літнім. До того ж, вони не забували, що за його плечима відкриття долі зорельота, який вирушив колись до Поллукса. Тому й називали Балачана поміж собою старим.

— А ти спокійний? — не відповідаючи, спитав Камай.

— Парсеки — не та відстань, яку міряють задля забави. Я також хочу знайти щось нове. І ні ти, ані старий не можете дорікнути мені, що я роблю щось не так. Але хіба моя вина, що ми женемось за міражем?

— Не віриш Балачану?

— Я не на відпочинку і буду робити все, що він накаже.

— Ти ніби перекладаєш відповідальність.

— Дивак ти, Камаю, у нас одна доля. Але я віддаю перевагу надійній ідеї.

Камай хотів щось відповісти на це. Тарасевич перебив його:

— Даруй, я стомився.

Камай почекав, поки він піде, і підійшов до вікна. Їх база була розміщена на терасі, яка утворилася на південному схилі старої гори. Тераса була рівною, наче спеціально пригладженою, нависала над широкою долиною, і з неї добре проглядалися навіть віддалені на десятки кілометрів гори. Найкраще місце для бази на планеті, де немає зручних доріг.

Вікно було широке, на всю стіну, і пропускало стільки світла, що часом Камаю здавалося, ніби він фізично відчуває, як хвилі фотонів нестримним потоком вриваються в помешкання і ось-ось зметуть на своєму шляху слабку прозору перешкоду, якою була шиба з тонкого пластику. Світла доходило стільки, що без темних окулярів неможливо було довго дивитися крізь вікно — навіть близькі предмети постійно зливалися і в очах з’являлася різь.

Але люди не хотіли затінювати своє вікно. Після довгих років, проведених у чорному просторі віддалік від рідного Сонця, їм і чужий Лаланд з його нестерпно яскравим промінням раптом видався близьким. Вони не могли натішитися з його світла.

Десь там, унизу, де від долини, мов пропиляні, відгалужувалися три вузькі кам’янисті тіснини, притулилася спостережна станція. Звідсіля її простим оком не розгледіти — маленький, на одну операторську залу будиночок без вікон. Вночі, коли ведуться спостереження, вони непотрібні. Їх замінюють екрани, пов’язані з гравіметрами, інфралокаторами, сейсмографами, енерговловлювачами і іншими приладами, які потрібні, щоб навіть молекула, чужорідна для цього середовища, не лишилася непоміченою.

Камаю згадалося його перше чергування на спостережній станції. Балачан пропонував тоді побути разом. Він відмовився. З упертості. Хоча на добрий лад варто було згодитися. Бо та ніч далася йому взнаки. Він був увесь в напруженому чеканні чогось таємничого, що ось-ось мало відбутися за стінками будиночка. Не відривав очей від екрана, прислухався до мовчазного динаміка. Невдовзі в нього почало темніти в очах, і він уже не розумів, чи то йому здалося, чи то насправді на екрані локатора попливли непевні, мінливих обрисів тіні. Він навіть прогавив перший шурхіт. До нього дійшло, що динамік ожив, тільки тоді, коли шурхіт повторився. Однак шурхоти були його єдиним здобутком, коли висвітився ранок. І не лише його, як виявилося згодом…

— Яким здається світ крізь чорні окуляри?

Камай озирнувся. Балачан стояв поруч.

— Щось ми не так робимо.

Балачан відвернувся від вікна, оглянув кімнату — простору, майже без меблів — два столи і декілька крісел, усміхнувся:

— Живемо, як на Землі.

— А працюємо, як у космосі.

Знов щось тривожне для себе почув Балачан у цих словах Камая. Посерйознів, спитав:

— Набридло?

Камай помовчав, ніби перевіряв себе, просто відказав:

— Ні.

Балачан задоволено кивнув головою, запропонував:

— Побуваємо в тіснинах, зараз?

Гравіліт опустився поряд зі станційним будиночком. Лаланд уже сховався за гори, і в долині зробилося темнувато. Балачан вистрибнув з кабіни, із задоволенням розправив м’язи. На припорошеній тонким шаром пилу кам’яній долівці виднілися сліди, залишені ним у минулі приїзди. А далі простягалася неходжена цілина.