Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 3)

Наразі Барвінок м’яко вивільнив голову зі Швайкових рук і звівся на лапи. Я теж нашорошив вуха. Крізь уже звичний людський гомін до нас долетів частий цокіт копит. Так, ніби хтось утікав од небезпеки. Той цокіт усе наростав, і незабаром почулися стривожені вигуки. А ще за хвилю біля Швайки спинився змилений кінь. На ньому сидів розхристаний хлопчак. Я його знав — це був небіж воронівського старости Байлема.

— Дядьку Пилипе! — сполошено вигукнув він. — Покваптеся! Мене послали за вами дядько Байлем і дідо Кібчик!

— Що сталося? — стріпнувся Швайка.

— Невже татари знов наскочили? — вихопилося у Грицика.

— Та ні, — хлопчак мішком ізсунувся з коня. — Але дідо Кібчик сказали, щоб ви кидали все і чимдуж летіли до нього!

— Овва! — насмішкувато вигукнув Грицик. — Це ж за що нам така честь? Як гадаєш, Саньку?

Санько відповів не одразу. Він лежав навзнак і стежив за білими кучугурами хмар, що неспішно пропливали понад ним.

— Здається, в діда щось недоладне твориться, — нарешті сказав він. — Так що ви й справді не гайтеся. І вовчиків не забудьте прихопити… — Санько повернув до нас голову і всміхнувся. — Віщує моє серце, що нарешті настав і ваш час.

— Щось ти, друже, заговорив такими самими загадками, як і дідо Кудьма в своєму Вовкулацькому куті, — зауважив Грицик.

— Треба ж колись та починати, — вступився за Санька Швайка і подався сідлати свого коня.

За кілька хвилин ми вже були далеко в степу.

У діда Кібчика

Ми з Барвінком летіли крізь густу вечірню сутінь. Ліворуч миготіли нескінченні очерети, праворуч раз по раз вигулькували темні острівці дерев. Навкруги залягла глибока тиша, яку порушувало хіба що тоненьке скімлення вітру у вухах та віддалений тупіт, — то ледь встигала за нами сотня козаків. Десь поміж ними тупотів на своєму огирі Демко Триголовий. Йому не терпілося якомога швидше побачити Ждану і свого синочка Микулку.

Стояла глупа ніч, коли ми відчули, що наближаємось до заселених місць. Спочатку по небі забігали сполохи далеких вогнищ, затим мій ніс почав уловлювати запахи диму й печені. Ще трохи — і все довкола заполонили запахи свіжих овечих бурубляхів. Ми з Барвінком полегшено зітхнули — отже, в цих місцях поки що все спокійно. Інакше вівці не розгулювали б по всьому степу.

З минулого разу, коли ми були у діда Кібчика, тут багато що змінилося. Довкола дідового зимівника виросло ціле село з куренів, землянок, а дехто вже встиг завестися й мазанками. Усе це швидко наближалося до нас, начебто хотіло дізнатися, кому ж не спиться серед ночі, — і так само стрімко лишалося позаду. Інколи нам навперейми вихоплювалися кінні постаті й ламкими юнацькими голосами вигукували: «Стій, хто такі?». А коли дізнавалися, то шанобливо розчинялися в темряві.

— Пильні хлоп’ята, — відзначив мій Грицик після третього оклику. — Схоже, татарські вивідники навряд чи доберуться до дідових земель непоміченими.

Швайка у відповідь лише кивнув. Його обличчя було зосереджене й похмуре.

Нарешті ми дісталися дідового зимівника. Тут було темно, тихо і затишно. Звідусіль долинало протяжливе сопіння. І лише на столі край молодого саду насторожено блимав червонястий вогник. Біля нього сиділи дід Кібчик, воронівський староста Василь Байлемів і ще якийсь молодик, засмаглий і тонковусий. Василеве чоло було перев’язане брудною ганчіркою.

— З’явилися-не забарилися, — замість привітання буркнув дід Кібчик, коли Грицик зі Швайкою злетіли з коней і поквапилися до них. — Носить вас невідомо де…

— Ну, ти диви, — тільки й сказав Грицик.

Якусь мить він незмигно поглядав на трійцю, мовби роздумуючи, ображатися йому на ці слова чи ні. Зрештою кумедно повів носом і звернувся до мене:

— Бач, Куценький, як нас зустрічають? Чуєш, нас із тобою носить невідомо де! Як ти гадаєш, можна таке стерпіти?

Я вдав, ніби мені докучає блоха. Не міг же я гарчати на діда, який колись допоміг старому знахареві Кудьмі зробити з мене того, ким я є!

Не отримавши від мене помочі, Грицик знову повернувся до старого:

— Ви, діду, краще поцікавилися б у Менглі-Гірея чи синопських турків, де ми були і що там робили. І вони вам докладно про все розкажуть.

— Та вже ж бачу, які на вас пишні лахи, — дідові вуса насмішкувато ворухнулися. — А тим часом свої тут дошкуляють гірше за ваших бусурманів.

— То ви їх проженіть, — порадив Грицик. І зробив це необачно, бо дід Кібчик спалахнув, як віхоть соломи.

— Прогнати?! — вигукнув він. — Добре вам, гусакам! Збилися докупи і гайнули, куди очі дивляться. А нам що робити? Дати малим пуцьвірінкам луки, а дівкам почепити шаблі при спідниці?

— Постривайте, діду! — зупинив його Швайка. — Про яких своїх ви кажете?

— Заремба зі своїми гаспидами повернувся, от хто!

Швайка навіть рота роззявив з несподіванки. Таким заскоченим зненацька я його ще не бачив.

— Заремба? — перепитав він. — Та я ж його бачив у Криму серед невільників! І сумніваюся, що його так швидко викупили. Бо, чував, ніби родаки в нього такі, що не те що на Зарембу, а й на себе зайвого шеляга не витратять.

— Мабуть, його сама ж татарва і звільнила, — здогадався мій Грицик.

— Це ж за що йому така честь? — поцікавився дід Кібчик.

— За те, що нашого Швайку видав.

— Так-так, — підтакнув Василь. — Я теж таке чув від Зарембиних челядників. А ще чув, ніби цей бузувір знову втерся в довіру до київських князів зі старостами. Вони допомогли йому повернути свої землі, і тепер він дере з нашого брата по десять шкур. Надолужує за ці два роки.

— І ви що — терпите таке? — примружився Грицик.

— Та не можна так сказати, щоб дуже терпіли, — відказав Байлем. — Тут, знаєш, така веремія зчинилася! Ото коли пан Заремба вперше прибув до Воронівки, то йому аж пика позеленіла. Почав кричати, що в нас обійстя кращі, ніж у нього самого.

— Бо таки ж його правда, — пирхнув Грицик. — Я бачив хороми, які ти звів.

— Та хіба я один? — Байлем поправив ганчірку на голові. — У тих, хто козакував, теж не гірші. Отож погаласував пан Заремба та й поїхав назад. Гадали ми, що все скінчилося. Та ж ні, позавчора навалилася ватага його поплічників з наказом, аби ми половину всіх прибутків за останні два роки віддали вельможному панові. А коли я почав заперечувати, вони кинулися мене в’язати, аби явити перед світлі очі самого пана Заремби. Ну, мої воронівці не стали терпіти цієї наруги і зчинили таку веремію, якої й під час татарського нападу не було. Закінчилося тим, що ті посіпаки ледве вирвалися з села. А Заремба, знаєте, не з тих, хто вибачає такі речі. Тому я про всяк випадок наказав людям ховати свій скарб і втікати до плавнів, а сам оце подався до діда Кібчика, аби порадитись, як бути далі… От. А тут почув, що ви вже підходите, — радо сповістив він.

Гуцикаючи на могутніх руках сонного Микулку, з темряви вигулькнув Манюня, він же Демко Триголовий. Почувши останні Байлемові слова, Демко широко усміхнувся.

— А що тут довго радитись? — мовив він. — От зараз перекусимо і вдаримо на Зарембу так, що од нього та його паненят тільки курява здійметься!

Дід Кібчик зміряв онука таким поглядом, наче той бовкнув якусь дурницю.

— Ні, це не те! — різко кинув він.

— Це ж чому, діду? — здивувався Демко.

— А тому, що підняти на цього звіра шаблю, то все одно, що підняти шаблю на київського старосту.

— То й нехай, — зневажливо пирхнув Демко.

— Ти нас, діду, своїми старостами не лякай, — підтримав Демка Грицик. — Нам зараз ніхто не страшний.

— Маєш рацію, — підхопив Демко. — І якщо той київський староста захоче заступитися за Зарембу, ми й на нього підемо. А що? Перед нашими хлопцями зараз мало хто може встояти.

Дід Кібчик зітхнув.

— Так то воно так. Тільки ви забуваєте, що за київським старостою сам великий князь стоїть.

— Та що нам той великий князь? — Демко Триголовий, схоже, розійшовся не на жарт. — У нас он свій не менший. Князь Глинський! Бачили б ви, діду, як від нього татари чесали. А від тих татарів, самі відаєте, сьогодні вся київська земля тремтить. І не тільки вона.

Зненацька Микулка запхикав і почав пручатися.

— Аа-а, — заспівав Демко густим, як Барвінкове гарчання, голосом і заходився гойдати синка туди-сюди. — Гойда-гойда-гойдаша, де кобила, там лоша…

— Обережно, — стривожився дід Кібчик. — Це тобі не довбня, щоб нею розмахувати. Ет, сила є, а розуму катма, — зітхнув він. — Що в мого Демка, що в тебе, Грицику.

— Це ж чому, діду? — радо поцікавився Грицик.

— А тому, що тут думати треба. От підете ви на Зарембу чи й на сам Київ, а взавтра що буде, знаєте?

— Ні, — перестав співати Демко.

— А варто було б знати, бо татарва може скористатися тим, що ви бозна-де махатимете своїми шаблюками, і налетить, як та сарана. І що тоді з нами буде? З цим малим, — він кивнув на Демкового сина, — з його матір’ю, воронівцями, лящівцями, з усім краєм нашим?

Запала довга мовчанка.

— То що ви, діду, порадите? — нарешті подав голос Василь Байлем. — Скоритися тому Зарембі, чи як?

— Тю на тебе! — скипів Кібчик.

Байлем криво осміхнувся.

— А далі що? — поцікавився він.

— Далі? — дід Кібчик обіперся підборіддям на свого ціпка і задумався. — Якби ж то знаття, що буде далі… Мабуть, вам треба поскаржитися на Зарембу. Тому ж старості київському чи й вище.