Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 4)

— А допоможе?

— Хтозна, але спробувати можна. Ви все ж таки сила, з якою треба рахуватися.

— Ага. І доки там будуть розбиратися, Заремба нас усіх на палі пересадить… — Василь зітхнув. — Ні, мені це не підходить. Я краще знов у плавні подамся. А ти чого мовчиш, Пилипе? — розвернувся він усім тілом до Швайки.

Швайка по-змовницьки зиркнув на Грицика. Той кивнув. Я вже завважив, що вони навчилися розуміти один одного без слів.

— Ви ось що, — почав Швайка. — Ви нічого поки що не робіть. Ми самі побалакаємо з тим Зарембою, — сказав Швайка.

Байлем недовірливо скліпнув очима.

— Як же ви з ним побалакаєте, коли навколо нього з ранку до ночі крутиться охорона? — поцікавився він. — Його, кажуть, навіть до вітру одного не пускають.

— Нічого, щось та придумаємо, — пообіцяв йому Швайка і підвівся. — Ну як, хлоп’ята, — звернувся він до нас, — готові в дорогу?

Ми з Барвінком радо замахали хвостами. Що-що, а в дорогу ми завжди були готові!

І знову нас понесло в глупу ніч. Слідом за нами розсипом тупотіло кілька десятків воронівських хлопців — тих, у кого були найпрудкіші коні. Байлем скакав поруч зі Швайкою і все бідкався, що ми можемо не встигнути.

— Та замовкни ти нарешті! — не витримав Грицик. — Бо ще й справді накаркаєш!

— Тіпун тобі на язик! — обурився Байлем.

Під обід ми вихором влетіли у Воронівку й остовпіли. Над селом стояла незвична тиша. Не мукали корови, не диміло з димарів, не валували собаки. Навіть кури з качками — і ті, здається, щезли.

— Невже Заремба нас обігнав? — зойкнув хтось із молодих козаків.

А от Байлем став на диво спокійний. Він навіть усміхався.

— Та ні, — відказав він. — Усе гаразд. Худобу загнали в лісові нетрі, а люди в очеретах ховаються.

Потому він наблизився до стрімкого урвища, вклав у рот два пальці і свиснув так, що нам із Барвінком аж у вухах залягло. А Байлем набрав повітря в груди і знову засвистів — але вже інакше, з переливами.

І в ту ж мить очерети вибухнули верескливим різноголоссям. А тоді з них вигулькнуло безліч плоскодонок. Вони з розгону вганялися у м’який луговий берег, а з них вискакували жінки, діти, діди і радісно кидалися до нас. Невдовзі зчинилося таке юрмище, що ми з Барвінком відбігли вбік, аби нам не відтоптали лапи.

Невдовзі до неба злинули десятки димів — то господині кинулися готувати обід, щоб пригостити нас. Проте Швайка відмовився від пригощання.

— Потім, — сказав він. — А ви, хлопці, — звернувся до парубків, що прибули з нами, — не дуже засиджуйтеся біля казанів, бо люди Заремби можуть наскочити будь-якої миті.

— Нехай налітають, — відказав Володко Кривопичко, принюхуючись до казанів. — Цікаво буде бачити, як вони залопотять назад.

— Тільки без бійки! — попередив його Швайка. — Можете помахати шаблями перед їхніми мармизами, але боронь Боже їх кривавити!

Він ще раз нагадав Байлемові, щоб той негайно виставив дозори на всіх шляхах, якими могли прибути люди Заремби, затим кивнув Грицикові, свиснув нам із Барвінком, і ми рушили з села.

— Ви куди? — навздогін нам вигукнув хтось із воронівських.

— Та трохи прогуляємось, — безтурботним голосом відказав Грицик.

За першим же переліском, що відділяв Воронівку від решти світу, ми побачили чималеньку ватагу озброєних вершників. Вона щільним натовпом трюхикала по курній дорозі в наш бік.

— Ти ба — Зарембові зарізяки, — спокійно, наче мовилося про зграю куріпок, зазначив Грицик. — Як гадаєш, десятків зо два набереться? — спитав він Швайку.

— Може, навіть і більше, — прицілився поглядом Швайка і звернувся до нас: — Нумо, хлоп’ята, притьмом у кущі!

Ми з Барвінком миттю злетіли з дороги і, скрадаючись, подалися назирці за нашими друзями. А ті їхали собі так, начебто й не помічали нічого. Лише тоді підвели голови, коли передній із гурту, пишновусий товстун у лискучих обладунках, вигукнув владним голосом:

— Стій! Хто такі?

— Овва! — здивувався Грицик. — Бач, Пилипе, що то значить цікава бесіда. За нею ми навіть таких красенів не помітили.

Брезкле обличчя товстуна взялося червоними плямами.

— Хто такі, питаю? — ще гучніше заволав він.

Грицик зітхнув, мовби йому набридло все на світі, і знехотя відказав:

— Про те, хто ми такі, спитайте краще у пана переяславського старости.

Товстунові вуса засмикалися, наче дві п’явки. Не знаючи, як повестися, він озирнувся на гурт, мовби чекав підказки. Проте позаду мовчали. Тож товстун мовив уже набагато тихіше:

— Ви заїхали на землі, даровані ясновельможному панові Зарембі самим великим князем. Пан Заремба наказав мені зупиняти всіх, хто з’явиться без дозволу в його володіннях. То ви хто такі будете?

— От добре, що ти нагадав про свого пана, — втрутився Швайка. — Ми маємо намір завітати по дорозі й до нього. Гадаю, йому цікаво буде почути від нас останні новини зі степу.

— Гей, та це ж Пилип Швайка! — раптом почулося з гурту. — Це, вашмосць, головний переяславський вивідник!

Товсту нове обличчя спочатку зблідло, а потім знову почервоніло так, що далі було нікуди. Я його впізнав. Це був один із тих, що охороняли пана Зарембу позаминулого літа — саме тоді, коли Хасанове товариство з нашої намови захопило Зарембу в полон.

— Та тебе ж ніби того… — промимрив він. — Подейкували, що тебе в Криму той… на палю посадили…

— А від кого ти це чув? — поцікавився Швайка.

— Від ясновельможного пана…

— Це що, від Заремби? — Грицик презирливо сплюнув у пилюгу. — Від того крутія, що здав тебе, Пилипе, татарам?

— Він не здавав! — вереснув товстун. — Навпаки, це ви його туди запроторили. В’яжіть цих лайдаків! — наказав він підлеглим.

Найближчі до товстуна натягли поводи, але кидатися на Швайку з Грициком не квапились. Певно, вже чули, на що ті здатні.

— Стійте! — Швайка підняв руку і звернувся до товстуна. — А ви, вашмосць, чи як вас там, не забувайте, до кого ми ідемо. Ви краще скажіть, куди самі розігналися? То, може, й допоможемо чимось.

І доки спантеличений товстун ворушив губами, гадаючи, що відповісти, Грицик відказав замість нього:

— У Воронівку вони їдуть, куди ж іще! Їм велено пов’язати тамтого старосту з його наближеними, а решту пограбувати так, як того й татари не робили. Що, неправду кажу? — звернувся він до натовпу.

Товстун почав знову надиматися, як півень перед кукуріканням.

— Ти… — погрозливо почав він, але Швайка зупинив його.

— Стривай, — сказав він. — Мушу всіх попередити, що до Воронівки вам їхати небезпечно. Щойно до неї увійшли козаки.

— Які ще козаки?

— Ті, що загнали татар до Криму і відбили у турків Очаків. То невже ви гадаєте, що вони злякаються вашого паліччя?

У натовпі запала мовчанка. Челядники дружно втупилися очима в товстуна, чекаючи, що той скаже. Однак товстун теж мовчав. Схоже, звістка про козаків, які увійшли до Воронівки, неабияк його приголомшила.

— Погані ваші справи, — з удаваним співчуттям похитав головою Грицик. — Ох, і погані ж! Хоч бери й повертай голоблі назад.

— Не можна нам назад, — глухо озвався хтось із гурту. — Його ясновельможність звелить тоді засікти нас до смерті.

— Так уже й до смерті, — засумнівався Грицик.

— Істинне слово, — запевнив той самий голос.

— Коли щось не по його, то він не дивиться, хто свій, а хто ворог, — підтримав його інший.

— Він і палі вже поставив, — повідомив третій. — Збирався посадити на них воронівських заколотників, а тепер, виходить, там стримітимуть інші…

— Еге ж, вам не позаздриш, — ще раз поспівчував Грицик. — І туди верть, і сюди смерть. То що, вашмосць, збираєшся робити? — звернувся він до товстуна.

На того було тяжко дивитися. Він наче поменшав на зріст. Його обличчя вкрилося дрібними краплями поту.

— Єдиний вихід — чкурнути у плавні до козаків, — у співчутливому голосі Грицика проскакували глузливі нотки. — Тільки там вас теж не з обіймами приймуть. Бо, мабуть, за душею чимало гріхів, еге ж?

Швайка тим часом про щось думав. Нарешті підвів голову і сказав: