Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 2)

— Ой, не можу!

— Та перестаньте, бо живіт мені лусне!

— Тікай, Мицику, бо Відбувайло зараз на воза вискочить!

— Хлопці, а чи не здається вам, що за якийсь тиждень ми всі переберемося на вози?

А от князя Глинського цап не чіпав. Навіть більше — коли староста черкаський спішувався, Відбувайло супроводжував його з таким виглядом, ніби теж був з княжого роду.

Затим знову брався за своє.

За такими веселими розвагами козаки й не зчулися, як дісталися до наймілкішого в цих місцях Переволочнянського Броду. Тут військо розділилося надвоє. Черкасці збиралися й далі рухатися понад Дніпром, а переяславці мали перебиратися через нього на свій бік.

Цілий день тривав розподіл майна, отар, табунів. Найбільше суперечок сталося через отару, в якій верховодив Відбувайло. І черкасці, і переяславці намагалися перехопити його собі, аби дорога була веселішою. Зрештою переяславці порадилися, і Грицик оголосив черкасцям:

— Можете брати це диво з собою. Бо невідомо, що буде, коли йому заманеться буцикатися під час переправи. Або він усіх нас потопить, або ми зо сміху самі булькнемо під воду.

На переправі

По обіді князь Глинський дав сигнал, і черкасці рушили своєю дорогою. Проте над Дніпром тихіше не стало. Голосно перегукувалися переяславські козаки, готуючись до переправи, ситі огирі зводилися на задні ноги і з пронизливим іржанням зводили між собою рахунки, цапи та барани гучним меканням-беканням умовляли свої отари далеко не розходитись.

Швайка з Грициком вигнали своїх коней на горбок, звідкіля було видно геть усе. Пилип причіпливим поглядом обвів галасливу стоянку, тоді поглянув на далекий лівий берег Дніпра і зауважив:

— З таким військом ми й за день не переберемося…

Грицик на це лише безтурботно чвиркнув крізь зуби.

— Встигнемо ще з нашими козами на торг, — відказав він. — Утім… Гей, хлоп’ята, — звернувся він до нас із Барвінком, — а чи не змогли б ви перебратися на той бік, щоб глянути, чи все там гаразд?

Двічі наказувати йому не довелося. Ми з Барвінком кинулися до річки, наче малі діти. Вода була така тепла, чиста й лагідна, що вік би не вилазив з неї! І якби не Грициків наказ, ми б так і зробили.

На цьому боці Дніпра все було так, як і тоді, коли ми навесні перебиралися з нашого берега на черкаський. Ген аж до обрію повільно пересувалися гурти овець, а довкола них неспішно роз’їжджали вівчарі. Від отар линув приємний дух овечого молока і вовни. Час від часу дехто з чабанів хвацько вихоплювався на найближчу могилу і з-під долоні довго видивлявся у степ. Проте, окрім татарських чабанів, що зі своїми вівцями бовваніли ген на овиді, не було нічого загрозливого. Татарські чабани, своєю чергою, час від часу теж вдивлялися у бік Дніпра, але й вони не могли завважити чогось підозрілого. Потому дехто з татарів (від них теж долинали звабливі пахощі молока та вовни) вітально махав рукою нашим пастухам. А тоді кожен повертався до своїх отар.

Та коли ми забралися далеко в степ, то побачили, що татарські чабани почали зиркати не тільки на Дніпрові плавні, а й позад себе. А також туди, де сонце зупиняється опівдні.

А ще за кілька гін ми завважили, що татари озираються і в той бік, звідкіля сонце ніколи не з’являється.

Це вже було цікаво. Тож ми з Барвінком вирішили збігати туди й дізнатися, що там їх непокоїло. Невдовзі на видноколі, ген за отарами, на мить вигулькнула й одразу щезла постать верхового. А ще за якийсь час ми зрозуміли, що ні до наших, ні до татарських чабанів цей вершник не має ніякого стосунку. Від нього тхнуло холодною самотою і залізом. Мабуть, він тримав при собі не одного ножа.

Ми з Барвінком перезирнулися. Так, то був один із тих, кого однаково боялися і над Сулою, і далеко в степу, — татарський розбишака-кайсак. Таких ні на мить не можна лишати поза увагою. Проте нам було заборонено чіпати будь-кого без дозволу. А от пожартувати — ніхто не забороняв. То чом би й не скористатися нагодою?

Здається, ця думка прийшла в наші з Барвінком голови одночасно. Ми ще раз перезирнулися і, скрадаючись, подалися до нього. Вершник виявився змореним, жилавим чоловіком з настороженим поглядом і відрізаними вухами. Так карали тих, кого впіймали на крадіжці чи розбої. На ньому був неймовірно брудний халат, якого він не знімав, мабуть, і серед літа. Від дозорця так відгонило потом, острахом і зажерливістю, що мені аж у носі закрутило.

Так само зморений був і його кінь. Мишастого кольору вуха обвисли йому ледь не на очі. Кінь широко розставив передні ноги і теж дивився у бік Дніпра. Ніздрі його ворушилися — мабуть, у них війнуло дніпровою прохолодою.

Ми з Барвінком розділилися. Він заліг у кущах за десяток стрибків від кайсака, а я нишком оббіг пагорб і теж зачаївся.

Нараз татарський кінь захропів і звівся на задні ноги.

Безвухий хитнувся в сідлі й огрів коня нагаєм.

— Тпру! — вереснув він. — Ти що, здурів?

Проте кінь не вгамовувався. По його шкірі забігали дрижаки. Він мотнув головою і заіржав, ніби перед смертю. І не дивно: Барвінок вибрав таке місце, щоб вітер відніс його запах до кінських ніздрів.

— Стій, кажу! — не на жарт розлютився татарин.

Тепер настала моя черга. Коли татарин повернув голову у мій бік, я вигулькнув з високої трави. Безвухий вереснув ще голосніше, ніж його кінь, і, водночас розвертаючи коня, вихопив лука. Я шаснув за ожиновий кущ. І вчасно — стріла з коротким посвистом увігналася в те місце, де я щойно побував. І в ту ж мить з іншого боку пролунало приглушене гарчання Барвінка. Татарин загорланив так, наче йому в шию вже вп’ялися ікла. А коли я визирнув з-за куща, він був уже далеко.

Ми, намагаючись бути непоміченими, подалися слідом. Нас цікавило, що саме змусило такого боягуза опинитися там, куди далеко не кожен татарський відчайдух насмілювався зазирнути.

За кілька гін нам стало все зрозуміло. В невеликій улоговині, серед зелених мочарів, зачаїлася ціла ватага татарських розбишак-кайсаків. І саме до неї щодуху поспішав вершник. Він на повному скаку злетів з коня і хрипко заволав:

— Вовкулаки!

Татарва схопилася на ноги. Спокійним лишився тільки найповажніший із них. Мабуть, то був їхній ватаг. Деякий час він жував шмат м’яса, тоді з натугою проковтнув його і аж по тому звелів безвухому:

— Розповідай, де ти їх бачив.

Власне, розповідати було майже нічого. Він, прикидаючись одним із татарських пастухів, підкрався якомога ближче до Дніпра і навіть устиг побачити темну рухливу смугу, що понад лівим берегом прямувала на північ. Очевидно, то були череди, що їх козаки переправили через Дніпро. А далі він нічого розгледіти не встиг, бо між кущами буркуну майнула вовча спина. Не встиг він послати туди стрілу, як з іншого боку прогарчав інший вовкулака…

Вислухавши його, ватаг подлубався пальцем у зубах, тоді перезирнувся з найближчим сусідою і сказав:

— Не вигоріло наше діло, Максуде. Кляті гяури навіть біля власного дому не втрачають пильності.

— Атож, — згодився сусіда. — Навряд чи нам вдасться відхопити бодай частку їхнього ясиру. Тож найкраще буде знову повернутися назад.

— Правду кажеш. А то, чого доброго, вовкулаки не самі…

Далі ми не слухали. Все було ясно. Тепер ця ватага не озирнеться доти, доки не опиниться за сотню гін від плавнів.

Коли ми знову дісталися Дніпра, переправа вже закінчувалася. Мокрі козаки розкладали багаття й готували вечерю. Швайка з моїм Грициком стояли біля воза із Саньком і сперечалися.

— Нічого зі мною плуганитися, — вмовляв їх Санько. — Краще вже розвертайте коні і їдьте до Рашита. Бо ще, не приведи Боже, Фуза візьме та й передумає виходити заміж, — силувано усміхнувся він.

— Ще чого! — чмихнув Грицик. — Ні, друже, спочатку ми переконаємося, що тобі в діда Кібчика буде непогано, а тоді вже й поїдемо, куди треба… — Хоч з усього було видно, що йому над усе кортіло негайно скочити на коня і погнати туди, де випасала отари родина Швайкового побратима.

Пилип теж хотів щось додати, проте не встиг. Барвінок з розгону тицьнувся носом йому в ногу й усівся, огорнувши себе хвостом.

— О, наші вовчики прибули! — засяяв Швайка і почухав Барвінка за вухом. — Ну, що вибігали?

Ми з Барвінком знуджено позіхнули. Мовляв, нічого аж такого особливого нам не траплялося.

Проте Швайку обманути було нелегко. Він узяв Барвінка за обидва вуха і підняв його голову до себе.

— Бачу, що хитруєте, — промовив. — Когось зустріли, еге ж?

— Мабуть, якогось їхнього вивідника, — здогадався мій Грицик. — Чи не так, Куценький? — звернувся він до мене.

Я з байдужим виглядом ударив хвостом по землі і заходився лизати лапу. Так, зустрівся якийсь там один, ну й що з того? Він сам собою, і ми самі собою…

Проте Грицик теж був не з лопуцька зроблений.

— Схоже, ви вчинили з ним якусь капость, — здогадався він.

— І не більше, ніж просто капость, — підтримав його Швайка. — Бо якби щось було серйозне, наші вовчики поводилися б зовсім інакше. Чи не так?

І він знову почухав Барвінка межи вух. Я з докором поглянув на Грицика: бач, як Швайка до свого друга ставиться, а ти…

Грицик наче відчув, про що я думаю. Він засміявся і притис мою голову до себе. І за це я пробачив би йому всі гріхи на світі.

Звісно, я дуже вдячний Санькові, що колись умовив мене не вмирати з горя на могилі мого першого хазяїна Коцюби. Проте й тоді мені було ясно, що для Санька я не єдиний у світі друг. Нас, вовчиків, у нього було ще кількаро. А от коли він наказав мені заприязнитися з Грициком, я одразу здогадався, що це — надовго. Назавжди.