Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 12)

Грициків татко обережно обмацав мою ногу і сказав:

— Ні, з ніжкою все гаразд. А якщо й болить, то твоєму Кудлатикові це на користь. Може, стане розумнішим, а не кидатиметься на що попало.

Він заходився загортати лаз до курника, що його вигребла Сестричка (а я їй помагав), а Грицик підхопив мене на руки і поніс до буди.

— Бідолашний мій Кудлатику, — побивався він і так притискав мене до грудей, що я мало не задихнувся. — Болить тобі, еге ж? Але потерпи трохи. Знаєш, одного разу я теж трохи не зламав ногу, і нічого…

Грицик уклав мене біля буди і сидів поруч, аж доки татко покликав його спати. Коли за ними зачинилися сінешні двері, дядько Бровко дзенькнув ланцюгом, аби я звернув на нього увагу, і поцікавився:

— А що там за ґвалт у вас зчинився?

— Та… — неохоче відказав я. — Сестричка до нас приходила.

— Яка сестричка?

— З лісу. Вона так себе називає.

Дядько якось дивно поглянув на мене.

— Ну-ну, — сказав він. — І яка ж вона з себе — руда?

— Ще й яка руда! І хвостом метляє туди-сюди.

— І що ж вона робила?

— Та нічого такого. Рила нору під курником.

— І ти їй допомагав?

— Авжеж.

— А чи не казала вона, що прийшла в гості до братика Півника?

— Казала. А ви, дядьку, звідкіля про це знаєте?

Дядько видобув із себе якийсь незрозумілий звук — чи то закашлявся, чи розсміявся.

— А звідтіля, що колись одна така сама лисичка-сестричка й мене пошила в дурні точнісінько так, як оце тебе. Вона теж рила нірку до братика Півника. Але не для того, щоб погомоніти з ним, а щоб згамати його!

— Оце так! — вжахнувся я.

І тут мені щось ніби тумкнуло в голові і перекинуло літ на п’ятсот назад. Я побачив себе поруч із Барвінком. Ми з ним неспішно трюхикали від Вовкулацького кута до лісу, за яким ховалася Воронівка, і неспішно гомоніли про своє. Ми бігли й навіть не озиралися, бо ж тут не було нічого, що могло б нам загрожувати. Навпаки, тутешні мешканці, угледівши, хто біжить, негайно поступалися дорогою. Не тому, що ми були такі страшні (вони знали, що дід Кудьма навчив нас нікого без потреби не чіпати), а тому, що з давніх-давен так було заведено — поступатися дорогою дужчому. Між тих створінь були й такі, що скидалися на теперішню Сестричку, як дві краплі води. Вони звалися лисицями і були такими полохливими, що коли наші погляди спинялися на них, вони припадали до землі й аж скавуліли зі страху. Я навіть дивувався, які вони були миршаві, немічні та полохливі.

І ось одне з цих миршавих і немічних створінь сьогодні вчинило зі мною, як з малим дурником! Ще й насміялося з мене з кущів. Леле, який сором!

Цієї ночі я довго не міг заснути. Виявляється, цей світ складався не лише з таких, як Грицик, його татко чи дядько Бровко, а й з таких підступних істот, як лисичка Сестричка. І це треба добре запам’ятати, щоб знову не пошитися в дурні.

Цей «неймовірний» письменник

Не знаю, як інші пси, а я на цю суботу чекав з особливим нетерпінням. Подумати тільки: сьогодні має прибути Письменник! Про це сповіщали афіші, вивішені на дверях клубу, сільської крамниці та сільради. Проте тітці Таксистці цього виявилося замало. Вона не лише знову оповістила на всю Воронівку про приїзд Письменника, а й розставила своїх друзів-вивідників від околиці аж до клубу, де мала відбутися зустріч. Вивідники мали здійняти гавкіт на все село, щойно машина з Письменником зупиниться біля клубу.

Проте Письменник біля клубу не зупинився. Машина, що везла його, загальмувала біля хати, де мешкала Наталя Петрівна зі своєю старенькою мамою. І, якщо подумати, так би повівся кожний із воронівських псів, бо з хати несло так смачно, аж у животах млоїло. Ох, які ж там пахощі буяли — і від ковбаски, смаженої на смальці, і від вареників із сиром та сметаною, і від пирогів з печінкою та шкварками!

Письменник виявився звичайнісінькою людиною. Таких навіть у нашій Воронівці хоч греблю гати. Не високий, але й не низький, не товстий, але й не худий. Хіба що на високому чолі з’явилася невелика лисина. У нього був приємний голос і жваві очі. А ще він був дуже… про таких Грициків татко каже «емоційний». Як тільки вийшов з машини, то одразу ж повів носом і з захватом проказав:

— Пиріжки… зі шкварками… Вареники… Неймовірно!

— Так, це вони, — підтвердив сільський голова. Він вийшов з іншого боку машини і теж нюшив повітря. — І борщ із пампушками… І ковбаска на смальці… А ось і наша Наталя Петрівна!

Наталя Петрівна розцілувалася з Письменником як давня приятелька. При цьому він увесь час примовляв:

— А ти геть не змінилася. Навіть ще краща стала. Неймовірно!

А за якусь годину Письменника, що важко відпирхувався після пригощання, знову посадили в машину і повезли оглядати Воронівку. І куди його тільки не возили! І на Барвінкову гору, і до Вовкулацького кута, і до найстарішого в наших місцях Сторожового дуба, і навіть на давнє Городище, звідкіля увесь світ було видно як на долоні. Дивився на все те Письменник, захоплено зітхав і примовляв:

— Яка краса… Яка історія… Неймовірно!

— Маєш рацію, — згоджувалася Наталя Петрівна. — Ще й України не було, а наші пращури вже проливали тут за неї свою кров.

— Неймовірно…

По тому Наталя Петрівна знову запросила письменника перекусити перед виступом, а оскільки мене не запрошували, то я подався до клубу подивитися, що там діється.

А там уже гриміла музика, і на її звук почали сходитися люди й собаки. Люди здебільшого прогулювалися перед клубом чи всідалися погомоніти на лавки, а мої одноплемінці зібралися на галявині під вікнами клубу і знічев’я затівали ігри. Коли я надбіг, собачі ігриська були в розпалі. Щоправда, галас стояв тут не такий, як у школі під час перерви, але все ж було що послухати і на що подивитися. Наймолодші цуцики ганяли одне за одним, боролися чи просто крутилися дзиґою, намагаючись зловити власний хвіст. Старші пси показували, чого вони вже навчилися. Один з них, на ім’я Живчик, показував, як треба хапати мух у стрибку, а не чекати, доки ті всядуться тобі на ніс. Неподалік від нього підстаркувата тітка-болонка вчила, як краще виманювати ласощі.

— Ставайте на задні лапи, а передні притискайте до грудей, ніби щось просите, — напучувала вона й показувала, як це робиться. — А ще коли танцюватимете під музику, тоді жодна хазяйка не встоїть перед вами!

— Пхе, — зневажливо кинув молодий Пірат із Ковалівського кутка. — Теж мені — задні лапи! Он я бачив по хазяйському телевізору, як собаки ходять у цирку догори дриґом. Ось так…

Він став на передні лапки і заметляв задніми в повітрі. Проте не втримався і беркицьнувся на спину.

— Я ще не зовсім навчився, — зніяковіло пояснив він, струшуючи з себе засохлі листочки споришу.

А в протилежному кутку галявини панна Таксистка вже вкотре розповідала, як вона довідалася про приїзд Письменника.

— Я саме пробігала повз сільраду, — торохтіла вона. — Аж чую: дзвонить телефон. Тоді бачу, як сільський голова бере слухавку. «Алло, — каже він. — Вас турбує Письменник, — почула я зі слухавки. — Справа в тому, що наступного року наш курс хоче зібратися з приводу двадцятиріччя закінчення університету. То я оце нещодавно довідався, що наша найкраща випускниця Наталя Петрівна Михайлюк мешкає саме у вашій Воронівці. Чи правда це?». «Правда», — відказує голова. А письменник його запитує: «То чи не могли б ви допомогти мені зв’язатися з нею?». «Нема проблем, — відказує голова. — Та перед цим я, користуючись нагодою, від імені своїх земляків хочу запросити вас у гості. Ми давно вже не бачили живого Письменника». «А вареники з сиром будуть? — поцікавився Письменник і засміявся, аби голова подумав, що це лише жарт. — Я ще й досі не забуду, які пиріжки привозила Наталя Петрівна, коли поверталася з канікул. Неймовірні! А які вареники вона ліпила в нашому гуртожитку!». «Будуть вам і вареники, буде вам і до вареників», — каже голова. «Тоді чекайте на мене. Найближча субота вас влаштовує?». «Влаштовує». І от цей Письменник приїхав, — закінчила панна Таксистка.

Атож, тут все йшло так, як і мало бути. Тож я розвернувся і знову подався до хати Наталі Петрівни. Прибіг вчасно — гості разом із Письменником саме виходили з подвір’я. Та перед тим, як залізти в машину, Письменник відвів Наталю Петрівну вбік і почав щось нашіптувати їй на вухо.

Я нашорошив свої і підкрався якомога ближче.

— Наталю, сонечко моє, — шепотів Письменник. — Мені дуже не хочеться, аби мене просто вислухали та й розійшлися. Я хочу, щоб від моєї зустрічі діткам хоч якась користь була. Може, в тебе знайдуться хлопчики чи дівчатка, які уміють бодай трохи віршувати чи щось писати?

— Про віршування не скажу, — відповіла Наталя Петрівна. — Скажу лише про тих, хто найкраще написав твір на тему «Мої канікули». В основному це дівчатка зі старших класів, але є й хлопчики. Наприклад, Гриць Сторожук. Тільки він дуже вже непосидючий.

Я завмер. Адже Сторожук — це прізвище мого Грицика.

— Зрозуміло, — кивнув Письменник. — А тепер подумаймо, як зіграти для них маленький спектакль. Згода?

І вони знову про щось зашепотіли. І хоч як я намагався дізнатись, що вони задумали, так нічого з того й не вийшло. Завадила вчителька математики. Вона підійшла, поправила окуляри, аби краще всіх бачити, і наступила мені на хвіст. Я заверещав, математичка з несподіванки підстрибнула так, що окуляри злетіли з її носа. Всі кинулися їх шукати, і я, аби знову не вскочити в халепу, прожогом вилетів на вулицю й подався до клубу повідомити всіх, що Письменник має от-от над’їхати. Та, схоже, там уже й без мене про це довідались, бо люди почали заходити до клубу.