Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 11)

— Здрастуйте, — сказав я. — А що це ви робите в нашому дворі?

— Йой! — вереснув незнайомець і з усіх чотирьох сипонув від курника. Та побачивши, що перед ним просто малий цуцик, загальмував біля межі.

— Як же ти мене налякав! — поскаржився він і приклав лапу до білої плямки під шиєю. — В мене серце трохи не вискочило з грудей!

Звір був не набагато більший за мене. Він мав швидкі очі й маленькі гострі зубки.

— Вибачте, — сказав я. — Просто мені було цікаво, навіщо ви тут риєте ямку.

— Гм-м… — почав незнайомець. — А як тебе звуть?

— Кудлатик. А вас?

Незнайомець здивувався.

— Ти що, не впізнаєш мене? — запитав він.

— Ні, — відказав я. — Даруйте, але я вас уперше бачу.

— І не чув?

— І не чув, — згодився я. — Бо я ще маленький і мені не все поки що відкрилося.

— Тоді все зрозуміло, — хитнув головою незнайомець і всівся переді мною. — Можеш називати мене Сестричкою.

— Сестричкою? — перепитав я. — А до яких звірів ви належите? Розумієте, я вже знаю, що є на світі такі звірі, як коти, собаки, корови, кози. А ви хто?

— Хіба це так важливо? — крутнула Сестричка рудим хвостом. — Головне, що всі ми сестрички та братики. Зрозумів?

— Зрозумів, — відказав я, хоч це було й не зовсім так. — А де ви мешкаєте?

— В лісі, — відказала Сестричка. — Але там навіть побалакати ні з ким. А ще там холодно. Так холодно, що інколи навіть зуб на зуб не потрапляє. От я й пришла в гості до свого братика Півника та його сестричок. Думала, що, може, хоч вони пустять до себе погрітися. А тут, бач, усе зачинено. Тож я й вирішила прорити до них нірку…

Я уявив, як їй нелегко доводиться. У мене теж кілька разів від холоду зуб на зуб не потрапляв.

— Я вас розумію, — поспівчував я. — Може, вам допомогти?

— Та… — затялася Сестричка. — Хоча… Хоча це було б непогано. Бо в мене вже й лапки почали боліти.

— То ви трохи відпочиньте, а я замість вас покопаю!

— Дякую, — відказала Сестричка і чомусь захихотіла. — Одразу видно вихованого хлопчика.

На радощах, що мене похвалили, я з усіх сил запрацював лапами. А Сестричка сиділа поруч, приязно стукала об траву рудим хвостом і все вихваляла, який я роботящий. Раптом вона нашорошила свої гострі вушка і почала до чогось прислуховуватись.

— Це що? — поцікавилася вона.

— Де? — запитав я.

— Он там, — показала вона писком на сусідський двір. — Щось ніби дзеленькнуло.

— Не зважайте, — заспокоїв я її. — То, мабуть, дядько Бровко спросоння повернувся на інший бік.

Сестричка скліпнула очицями:

— Пес, чи що?

— Ага, вовкодав.

Я гадав, що Сестричка зрадіє від того, що з нами сусідить такий видатний пес, проте цього не сталося. Навпаки, Сестричка стривожилася і поглянула на небо.

— На жаль, мені час повертатися до лісу, — поспіхом мовила вона. — Роботи багато. Але наступної ночі я знову прийду, гаразд? А поки що нікому не розповідай про мене. Я дуже хочу зробити несподівану приємність моєму любому братикові.

— Не скажу, — пообіцяв я.

І лише зараз я завважив, що вже сіріло. А за хвилю з хати вийшов Грициків татко. У цей час він завжди рушав на роботу. Та перед цим озирав подвір’я, аби пересвідчитись, що за ніч нічого не сталося, — й одразу побачив розкидану землю біля курника.

— Ого, — сказав Грициків татко. — До нас, виявляється, вночі гості приходили! І, мабуть, ще спробують прийти. Що ж, доведеться приготувати для них гарного гостинця.

— Треба, — підтакнув я і аж хвостом закрутив від захвату. От який у нас із Грициком гостинний татко! Тож ви навіть не здогадуєтесь, як мені закортіло розповісти йому про нашу зустріч із чарівною Сестричкою! І Грицикові, і дядькові Бровкові, і Гребінчикові.

Проте я вчасно прикусив язика. Адже я дав Сестричці обіцянку!

Увечері перед сном Грициків татко закріпив під курником якусь чудернацьку залізячку і примостив усередині шматочок сала. Потому оглянув свою роботу і підморгнув мені:

— Гадаю, цей дарунок влаштує нашого гостя, — сказав він і почухав у мене за вухом. — А ти, Кудлатику, дай обіцянку, що не чіпатимеш його. Домовились?

Ну, звісно! Тим більше, що на вечерю мені дали стільки, що я й дивитися на те сало не хотів.

Сестричка надійшла опівночі. Мені навіть здалося, ніби вона навмисне чекала того часу, коли дядько Бровко перестане гриміти ланцюгом і вкладеться спати.

— Сестричко! — вигукнув я, щойно вона з’явилася межи кущів. — А Грициків татко тобі гостинця приготував!

— Гостинця? — не повірила вона.

— Ага. Ондечки під курником лежить.

— О, сальце! — вихопилося у Сестрички. Я чекав, що вона одразу вхопить його, проте помилився. Сестричка всілася на задні ноги і, облизуючись, довго дивилася на гостинець, а тоді обережно обійшла навколо і знову всілася.

— Вам що, не подобається це сало? — здивувався я.

— Та ні, — сказала вона й підвелася. — Але…

Більше вона не встигла нічого сказати, бо її ліва передня нога зненацька підвернулася і Сестричка, мов підкошена, впала на землю.

— Ой-ой-ой! — застогнала вона. — Бідна моя ніженька!

— Сестричко, що з вами? — кинувся я до неї.

— Ой, як болить! — не слухаючи мене, продовжувала вона. І я повірив, що їй таки болить, бо вона аж очі заплющила від болю.

— Сестричко, — у розпачі вигукнув я, — скажіть, що мені робити, чим вам допомогти?!

— Та вже й не знаю… — не розплющуючи очей, ледь чутно простогнала вона. — Хіба що… Може, прикласти це сало до моєї бідолашної лапки? Кажуть, що після цього біль одразу минає.

— То я вам зараз його дістану! — вигукнув я і повернувся до сала. Проте взяти його не встиг, бо залізячка зненацька підстрибнула, схопила мене своїми лещатами за лапу і здавила її так, що я аж знетямився від гострого болю.

— Допоможіть! — зарепетував я.

Сестричка кинулася до мене. Проте замість того, щоб допомогти мені звільнитися від лещат, вона схопила сало, і я її тільки й бачив.

А біль у лапі ставав дедалі нестерпніший. Я спробував вивільнити її від лещат, проте вони не піддавалися. Навпаки, лапа заболіла ще дужче.

— Допоможіть! — знову вихопилося з мене. — Рятуйте!

Проте ніхто не обізвався. Лише з кущів, за якими щезла Сестричка, долинуло кілька коротких смішків.

І все ж мене почули. В хаті спалахнуло світло, грюкнули сінешні двері і на ґанок вибіг мій Грицик. За ним з’явився тато.

— Кудлатику, ти де? — злякано вигукнув Грицик. Він крутив головою на всі боки, але мене не бачив. — Що з тобою?

А от Грициків татко відразу здогадався, де мене шукати. Він поквапився до курника і схилився наді мною.

— Зачекай, дурнику, — сказав він і заходився звільняти мене від лещат. — Ну чого ти поліз у капкан раніше тої лисиці? Хіба тобі мало було вечері?

Нарешті Грициків татко вивільнив мою ногу. Я ступив на неї. Проте вона підігнулася точнісінько так, як нещодавно у Сестрички.

— Татку, в нього, мабуть, ніжка зламана! — нажахано вигукнув Грицик. — Його треба негайно лікувати!