Владимир Рутковский – Джури і Кудлатик (страница 10)
Нараз пролунав дзвоник на урок, і подвір’я миттю вимерло. Про всяк випадок я почекав ще трохи, тоді подався до волейбольного майданчика. Точніше — до підставки, з якої свистів суддя під час змагань. Я вже не раз вистрибував на неї й переконався, що звідтіля можна роздивлятися все, що діялося за шкільними вікнами. Вікон було багато, і за кожним виднілися голови школярів. Одні щось писали, інші підпирали руками підборіддя й дивилися хто куди — то на свого вчителя, то на стелю, треті мружились під сонячним промінням…
Я мигцем пробіг по них поглядом і зупинився на третьому вікні. За ним виднілося кілька голів, і поміж ними був мій Грицик. Він щось писав і час від часу перешіптувався зі своїм товаришем по парті Даньком Орлюком. Нараз вони перестали писати і втупились у свою вчительку Наталю Петрівну, яка походжала поміж парт. Кватирка була прочинена, і до мене долітало кожне її слово.
— Що таке художня література? — запитала вона начебто саму себе. — От, Дахно, у тебе край парти лежить підручник з математики. Хто мені скаже, чого нас навчає наука математика?
— Лічити! — водночас вигукнув клас.
— Можна сказати й так, — згодилася Наталя Петрівна. — А чого нас навчає наука фізика?
— Вивчати фізичні процеси! — вихопився Данько Орлюк.
— Молодець! — похвалила його Наталя Петрівна. — А чого вчить хімія?
— Знати хімічні процеси! — це вже вигукнула котрась із дівчаток.
— Теж правильно. А от хто мені скаже, чого навчає художня література?
Клас перезирнувся. І справді, чого вона вчить?
— Ну, читати, — невпевнено почав Данько Орлюк, перезирнувшись із Грициком. — Повісті всілякі, вірші…
— Відповідь дуже приблизна, — відказала на те Наталя Петрівна. — Хто може ще щось додати?
— Вона вчить, як треба жити, — сказав Грицик.
— Оце вже ближче до істини, — усміхнулася Наталя Петрівна. — Але й це ще не вся істина… Отже, ми з вами знаємо, що дають нам такі науки, як фізика, хімія, математика. Але вони не розкажуть нам про те, що таке любов і правда, що таке дружба і вірність. І лише художня література дає нам ті знання, які роблять людину людиною, а не придатком машини. А тепер скажіть мені, хто творить художню літературу?
— Письменники! — загув клас.
— Автори книжок!
— Поети!
— Правильно, — згодилася Наталя Петрівна. Вона знову пройшлася поміж партами, думаючи, що б його ще спитати. Але раптом зіщулилася і мовила:
— Щось у нас холодно стає. Ану, хто там ближчий до вікна, зачиніть, будь ласка, кватирку.
Кілька учнів зірвалося на ноги. Проте Грицик виявився найспритнішим. Він навіть устиг помахати мені рукою. І я порадів за нього, бо Грицик ще раз довів, що і в цьому житті він найпроворніший.
Але, на жаль, голос Наталі Петрівни вщух, і я не мав більше змоги послухати, про що вона розповідала і як їй відповідали учні. Я лише здогадувався, що Наталя Петрівна розповідає їм про щось цікаве, бо вони час від часу аж роти роззявляли. І ще я завважив, що Грицик при цьому кілька разів озирнувся туди, де виднілася русява голівка однієї дівчинки. Я вже знав, що її звуть Яринкою. А прізвище в неї — Гайова. Мешкала вона на сусідній вулиці, і ми з Грициком уже кілька разів крадькома проводжали Яринку аж до її хати. І в Грицика погляд був якийсь такий… ну, такий, який, мабуть, був і в мене, коли мені показували смачну кісточку.
Час від часу Яринка ніби випадково озиралася, і тоді Грицик миттю вдавав, що він нічого такого не робить, а просто прогулюється. Схоже, йому дуже не хотілося, аби вона подумала, що він її переслідує. А чого, питається, йому соромитись? Чому не підійти і просто сказати: «Яринко, ти мені подобаєшся. Давай дружити». І Яринка була не проти, бо я вже не раз помічав, як вона теж крадькома позирала у Грициків бік.
Отож я сидів на підставці й позіхав від нудьги. Коли нема кого слухати, час тягнеться надзвичайно повільно. Я вже кілька разів подумки подружив Грицика та Яринку, я вже полічив усіх галок та голубів, що вилися навколо школи. Я вже збирався перейти до горобців, коли нарешті дзвоник сповістив про закінчення уроків. Неймовірний вереск знову ледь не розірвав школу, а тоді учні почали вилітати з неї цілими гуртами. Проте цього разу я не полишав волейбольну підставку, бо знав, що це останній урок і на школярів чекають набагато цікавіші справи, аніж гасати подвір’ям. Нарешті поміж інших хлопців з’явився і мій Грицик.
— Кудлатику, а ти знаєш новину? — вигукнув він, як тільки побачив мене. — До нас їде Письменник!
Я аж вискнув від захвату. Отепер дядько Рябко вже не подумає про мене як про якогось дурника, не здатного навіть дізнатися про щось путнє! Зараз я знатиму все, що стосується людини на ім’я Письменник. Адже Грицик завжди ділився зі мною будь-якою новиною.
Так сталося й тепер.
— Ти, Кудлатику, навіть не уявляєш, як це цікаво, — жваво почав Грицик, коли ми виходили за ворота. — Адже ніхто у Воронівці ще не бачив жодного живого Письменника, розумієш? А цей Письменник не тільки живий, а ще й одного віку з Наталею Петрівною. Вона каже, що вони навіть навчалися разом…
— Сторожук! — почулося позаду. Ми озирнулися. Нас наздоганяла Яринка, розмахуючи якоюсь книжкою.
— Наталя Петрівна сказала, щоб я тобі передала цей підручник, — промовила вона. — Ти забув його на парті.
Грицик почервонів і закліпав очима. І я його розумію: дівчинка, яку він крадькома проводжав аж додому, сама підійшла до нього! І треба їй щось відповісти…
— Дякую, — врешті знайшовся він. — Я…
Він, здається, не знав, що казати далі. І в мене аж серце зайшлося в тривозі, бо я вже знав, що дівчатка люблять потішатися з тих, хто перед ними червоніє, ніяковіє, і взагалі, починає мекати. Проте Яринка виявилася не такою. Вона просто стріпнула русявою кіскою і пішла поруч з нами.
— Тобі подобаються вірші цього Письменника? — запитала вона.
— Дуже, — відказав мій Грицик і облизав пересохлі губи.
— Мені вони теж дуже подобаються, — сказала Яринка. — Особливо той, який Наталя Петрівна прочитала першим. Я навіть початок запам’ятала…
Вона набрала в себе повітря й почала:
— А далі я не пам’ятаю, — зізналася якось винувато.
— Далі було про те, як його сестричка впала в маленьку криницю і він її витягав звідтіля, — підказав Грицик, який почав уже оговтуватись. — А мені подобається ще й такий його вірш…
І з цієї миті вони забули про мене. Вони йшли плече до плеча, і вітер куйовдив Яринчині кучерики. Розмовляли не тільки про Письменника, а й про що завгодно: про те, яка чудова цього року весна і якою цікавою була новорічна екскурсія до Києва; про те, як Яринка торік злякалася їжака і скільки разів Грицик може присісти на одній нозі; про те, яка в них гарна Наталя Петрівна, а от математичка — навпаки, дуже сувора, і це, мабуть, від того, що вона носить великі окуляри. За такою розмовою вони й незчулися, як дійшли до того місця, де наші дороги розходились.
І тут вони наче отямились. Яринка зупинилася, позирнула на Грицика, і в її очах промайнуло збентеження: вона ж уперше йде з хлопчиком! Не просто з однокласниками, а з окремим хлопчиком. Це ж який сором!
А про Грицика й казати годі — йому не тільки обличчя, а й вуха почервоніли. А раптом хтось побачить, що він проводжає дівчинку! Який жах!
— Ну, я піду, — спохопилася Яринка, не дивлячись на Грицика. — Мені в цей бік.
— А мені в цей, — силувано мовив Грицик, старанно обминаючи поглядом Яринку.
І вони розійшлися з таким виглядом, наче ніколи й не бачились. Наче й не Яринка злякалася їжака і не Грицик присідав на одній нозі.
— Ну, що вибігав? — поцікавився дядько Бровко, щойно ми відчинили хвіртку. — Збрехала ця Таксистка чи ні?
— Здається, ні, — неуважно відказав я. Мені все ще бачилися Яринка й Грицик, які стояли на розі й соромилися поглянути одне одному в очі. І чого, питається, їм соромитись?
Сестричка i братик Півник
Так вже повелося, що наше сторожове життя починається десь під вечір. О цій порі люди влягаються спати, і ми починаємо сторожити їхній сон. А це не така вже й проста річ. Передусім треба пильнувати, аби у твій двір не завітав якийсь чужак. А що деякі дворища обходяться без сторожових собак (наприклад, через дорогу від нас), то треба й туди зазирнути. Потім (на прохання дядька Бровка) я повинен збігати до діда Барбоса, аби довідатись, чи все у нього в порядку. Бо дід той вже слабує на задні лапи та очі. Потому завітати до його молодших сусідів і запросити їх до себе, аби ті пересвідчились, що й у нас із дядьком усе гаразд. А ще ж треба позмагатися з ними в бігові чи помірятися силами. Та й просто погратися теж не завадить. Тому й не дивно, що я повертаюся до своєї буди лише під ранок, і такий натомлений, що засинаю, ледь забравшись до неї.
Проте цього разу спати майже не довелося. Не встиг я й повіки склепити, як мої вуха, що ніколи не сплять, донесли, нібито в кінці двору, за кущами смородини, щось шкребеться. Миші чи ще якась дрібнота? Я нашорошив вуха. Ні, навряд щоб це були миші, бо вони шкребуться тихенько. А тут хтось працює так, що аж груддя злітає над кущами. А це вже зовсім підозріло…
Я тихенько прокрався межи кущів, виглянув з них і остовпів: переді мною був якийсь незнайомий звір. Він мав гостреньку пичку, пишний рудий хвіст і дуже працьовиті лапи. Щомиті озираючись навколо, він підкопувався під наш курник.