Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 9)

Цей примітивний курорт зацікавив мене, я спішився і зайшов у будівлю. Вода в ямі, завглибшки з аршин, була майже чиста, на смак трохи кислувата, досить холодна. Мінеральна вода, очевидно, вибивалася з дна цієї криниці і, проходячи під стіну будівлі, утворила біля неї калюжу, з якої пили тварини.

— Ось з цієї криниці хворі воду п'ють, — пояснив Лобсин, — а інші тільки занурюються в неї, бо вода дуже холодна, купатися не можна.

— А від яких хвороб лікуються?

— Котрі на шлунок хворіють, блювоту, печінка коли болить — теж помагає, кажуть. Поставлять поблизу намет на степу і живуть тижнів два-три. А хто приїде з бочкою, набере води і повезе до себе в місто і там п'є, склянок з десять на день. Помагає вода також у кого очі болять, сльозяться; водою цією кожної години очі промивають і теж п'ють.

Пізніше консул пояснив мені, що при належному обладнанні вода цього джерела — вуглекислого — стала б міцнішою.

— В китайське місто Дурбульджин ми приїхали вже ввечері і завернули на заїжджий двір, зберігаючи свої запаси.

— Чи далеко поїхали, хазяї? — спитай китаєць, що подав нам таріль з гарячими пельменями і чайник.

— В Зайсан в торгових справах, — сказав Лобсин.

— За перевалом на російському кордоні ваші речі будуть оглядати в митницькому караулі. Тепер за китайський шовковий крам велике мито беруть.

— Ну, в нас, крім припасу, нічого немає. Ми в Зайсан за крамом їдемо, — сказав я.

Китайця, мабуть, занепокоїли наші великі, хоч і не важкі в'юки. До Зайсана всього три дні їзди з двома ночівлями, так що багато припасів не треба возити з собою.

За Дурбульджином ми незабаром звернули з дороги в Зайсан і поїхали далі вгору по долині ріки Сариемель, яка становить праву вершину ріки Емель і тече між Тарбагатаєм і Уркашаром. Дорога перетнула відроги Тарбагатаю, а праворуч за річкою Сариемель простягався довгий і вузький гребінь з дивною назвою Джилантель, тобто «гадюче жало», його, справді, можна було порівняти з жалом гадюки, витягнутим вздовж величезної пащі, щелепи якої становили з одного боку Тарбагатай, з другого — Уркашар, що підносились вище. Цей гребінь Джилантель піднімався на схід зеленими уступами, на яких паслись де-не-де барани і корови, виявляючи присутність зимівель, розкиданих по долинах як ріки Сариемель, так і ріки Караемель, що тече між Джилантелем і Уркашаром, становлячи ліву вершину ріки Емель.

Години дві ми їхали, маючи перед очима це «гадюче жало», яке потім, стрімко підносячись вгору, перетворилось у високий хребет Коджур, що примикає з півночі до Уркашару. До долини Сариемель Коджур спускався крутим схилом, прорізаним вузькими балками з круглими купами козацького ялівцю, схожими на великі зелені клумби; по дну балок біліли ще рештки зимового снігу. Цей опуклий схил зовсім ховав від нас скелясті вершини Коджуру, які, як сказав Лобсин, були ще вкриті снігом.

Тарбагатай, як і досі, простягався ліворуч від нашої дороги, але був уже невисокий. Долина Сариемель звузилась, річка перетворилась в струмочок, що звивався по болотистих лужках, які рясніли жовтими квітами.

Ми проминули ворота Бай-мурза, де Тарбагатай круто обривається стрімчаками до широкої долини, яка відокремлює його від Сауру. В цій долині віддалік біліли будиночки російського митного поста Шаганоба, а за ним в далечині височів Саур, схожий на величезний рівний виступ, над яким повзли темні хмари і червоніли в промінні призахідного сонця.

Ми були біля самого російського кордону, але відразу ж звернули праворуч і вгору по долині невеликого струмка стали підніматися на гори Тепке, які з'єднують Коджур із Сауром. Тут на лужку зупинились ночувати. Розбили намет, розклали багаття. Лобсин вибрав місце тут, бо побачив поруч залишену зимівлю, навколо якої була обгороджена площадка з соковитою травою. Там можна було залишити на ніч коней, не боячись, що вони втечуть. Намет був поставлений біля огорожі, і собачка Лобсина могла стерегти і нас, і коней. ~ Наступного дня ми піднялися на гори Тепке, які відділяють западину ріки Шаганобу від широкої долини ріки Хобук. З перевалу на заході ми побачили вершини Коджуру, вкриті снігом, через які проглядали великі брили. Судячи з цього, Коджур був вищий від Уркашару і Тарбагатаю, на яких сніг уже зник.

З перевалу ми спустились в широку долину Кобу, що відділяє високий Саур від хребта Семистай, який становить продовження Уркашару.

Ліворуч, подібно до темної рівної стіни, тягнувся Саур; його схил подекуди розсікали глибокі ущелини, а вище серед пелени хмар біліли гострі вершини, суціль вкриті снігом. Я довго милувався ними, згадуючи Алтай та його вічноснігові вершини, і спитав Лобсина, чи лежить на них сніг все літо.

— Цілий рік лежить! Через те й гори називаються Мустау, тобто снігові. Ці сім вершин високо підносяться над Сауром.

З першої ущелини в стіні Сауру виходила і простягалась далеко в долину Кобу вузька стрічка лісу, яка кінчалась біля якоїсь білої будівлі.

— Це що за будівля тут? — спитав я.

— Кумирня Матеня називається. Але при ній монастиря немає. На початку весни сюди приїжджають лами з нашого монастиря і правлять молебство, щоб трава буяла, щоб худоба всієї долини була в доброму стані. Долина Кобу — моя батьківщина, тут киргизів нема, живуть тільки калмики. Там далі під Сауром — монастир, де я вчився, і ставка нашого князя Хобук-бейсе.

Мене здивувала стрічка лісу, що простягалась з ущелини Сауру аж до кумирні Матеиі в долині Кобу, де лісу більше ніде не було видно. Я спитав Лобсина, що це за ліс.

— Модрина, вона по всьому Сауру росте.

— Як на Алтаї! — згадав я.

— А тут це останні дерева модрини. В Тарбагатаї, який підходить близько до Сауру, модрини нема, росте тільки козацький яловець; те саме в Коджурі та Урка-шарі, а в Барлику ліс чудовий, але тільки ялиновий.

Пізніше консул потвердив, що модрина перекидається з Алтаю на південь через широку долину Чорного Іртиша і утворює ліси в Саурі, кінчаючись біля кумирні Матені в долині Кобу, а тянь-шаньська голуба ялина від Тянь-Шаню поширюється на північ в Джунгарський Алатау і Барлик, але не далі. В проміжку між Сауром і Барликом в горах нема ні модрини, ні ялини, а трапляються козацький яловець і трохи берези, осики та верби.

Краєвид з долини Кобу на південь був цікавіший. Хребет Семистай простягався тут, як висока зубчаста напівзруйнована стіна. Гострі вершини гір обривалися на північ високими скелями червоного кольору; до них примикали нижчі скелясті гори, мов складені з величезних брил, що звалилися зверху. В різних місцях височіли окремі крутобокі скелі, схожі на руїни башт і замків. Вузькі ущелини стрімко підносились вгору, а внизу відкривались на похилу рівнину, яка становила немов підніжжя цієї стіни. Вона являла собою сухий полиновий степ і різко відділялась від зелених лужків дна долини Кобу.

Ми довго їхали окраїною цього підніжжя, милуючись скелями Семистаю праворуч ї зеленою долиною ліворуч, замкнутою на півночі темною стіною Сауру, над якою виблискували під промінням сонця снігові поля на піках Мустау.

— Мальовниче місце твій рідний край, Лобсин! — сказав я.

— І багате, — додав він. — Тут чудові луки для зимових пасовищ, в Саурі багато лісу для дров і гарні місця для літування.

— А в Семистаї літують?

— Ні. Це зовсім дикі гори: скрізь каміння, скелі, ущелини, трави мало, і місця для худоби незручні. Але у нас холодніше, ніж в Чугучаці, добрих урожаїв тут не збереш, ячмінь — і той іноді вимерзає, не доспівши.

— А Ібе-вітер взимку теж дме?

— Ні, такого вітру тут немає. Бачиш, кругом гори: Саур з одного боку, Семистай — з другого, а Коджур — з третього.

Долина Кобу замкнена, вітрові виходу нема, і взимку в нас тихо.

В міру того як ми їхали на схід долиною Кобу, вона ставала горбкуватою. Плоскі горби серед неї стали вищі, і далі злились в довге пасмо скелястих гір Караадрик, яке закрило від нас північну частину долини вздовж: підніжжя Сауру, де, як сказав Лобсин, була ставка князя Хобук-бейсе і монастир, куди батько віддав його ламам в науку.

Пасмо Мустау кінчилось, але стіна Сауру своїм продовженням, як і досі, закривала краєвид на північ. З другого боку Семистай став значно нижчим, залишаючись скелястим і диким.

— Тут теж не літують, — відповів Лобсин на моє запитання. Та зате тут легко дістатись на той бік, дороги: є. А там через високий Семистай тільки гірські козли і архари можуть перебратись.

— І багато їх там водиться?

— Багато. Семистай — найкраще місце для полювання на цих тварин. І наші калмики добувають їх потроху.

Ввечері ми зупинились на великому лужку поблизу того місця, де ріка Хобук повертає на південь, врізується в дно долини і проривається через Семистай. Мене здивувало, що за цілий день, поки ми їхали долиною Кобу, нам не зустрілась жодна людина. Я спитав Лобсина, де ж його одноплемінники калмики, чому їх не видно.

— Всі наші зимівлі стоять під Сауром і їх з цієї дороги не видно. Нашим калмикам тут робити нема чого. Бачиш, який сухий степ під Семистаєм. А під Сауром багато джерел, струмків, трава соковита і літування в горах теж недалеко. Зустрітися нам міг тут лише мисливець на козлів по дорозі в Семистай.

На другий день ми поїхали далі на схід долиною Кобу і бачили зимівлі калмиків під Сауром, бо пасмо Караадрик кінчилось, і вся долина показалась перед нами. Надвечір гори з обох боків розпались на горби, а долина уперлась в широку западину великого озера Улюнгур. Ми зупинились на його західному березі. Паші тут було досить — очерет у воді і трава на березі. Але вода озера нам не сподобалась на чай; вона була трохи солонувата. Нам і нашим коням надто надокучали комарі, що літали величезними роями.