Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 11)

Гості розказали мені також про навалу в 1878 р. кількох тисяч киргизів, що тікали в межі Китаю з Усть-Каменогорського повіту. Частина їх провела зиму на ріці Урунгу і зазнала страшного лиха через брак кормів для худоби, якої в них було багато. Худоба з'їла геть-чисто всю траву, очерет заростей і молоду шелюгу, після чого киргизи обрубали сучки всіх дерев в гаях, а потім почали навіть рубати дерева; кора їх ішла на корм баранам, а трісками деревини годували коней і корів. Від такої їжі худоба дохла у великій кількості, особливо барани, і навіть вовки не поспівали поїдати численні трупи.

Ця розповідь пояснила мені те, що ми помітили в дорозі по середній течії: спотворені стовбури дерев, які встигли частково уже випустити молоді короткі сучки на місці відрубаних, безліч гнилого хмизу в гаях і скелети або кістки тварин, розкидані всюди. Ми думали, що тут був великий падіж від якоїсь хвороби, але від чого дерева мали такий вигляд — цього пояснити не могли.

Провівши гостей, я знову повісив казанок, щоб як слід пообідати. На це пішло з півтори години. Уже звернуло за полудень, робити нічого, на сон клонить, а заснути боюсь через конокрадів, які можуть і на наші речі зазіхнути. Сиджу біля намету і куняю, а рушницю про всяк випадок зарядив картеччю і коло себе поклав. І раптом чую десь поблизу хрюкання і вищання поросяче. Я стрепенувся, поглядую. Недалеко від намету — зарослий очеретом видолинок, певно, стара протока ріки Урунгу. Там і вищать, мабуть, кабани, а очерет колихається. Схопив рушницю, підповз, притаївшись, між кущами чию поближче і заліг. Трохи згодом з очерету вийшов кабанчик однолітній, підвів морду і нюхає: певно, запах диму почув. Я прицілився і вистрілив, він відскочив з вищанням назад, очевидно був підбитий. Я побіг до очерету і знайшов його в кількох кроках, прикінчив прикладом, взяв за задні ноги і притягнув до намету. От і діло знайшлось — посмалити, випотрошити, розрізати і побільше зварити, а окороки присолити. Так до вечора і провозився. Добру вечерю Лобсииу приготував і сам наївся. Потім набрав хмизу і сушняку в гаю побільше, щоб вночі добрий вогонь підтримувати — і від вовків захист, і Лобсину маяк в темряві.

Стемніло. Сиджу біля багаття, рушниця під рукою, прислухаюсь і сон розганяю. Недалеко на дереві маленька сова тужливо кричить: «сплю, сплю», її через те сплючкою називають. Десь далеко вовк виє, а ще далі ледве чути собаче гавкання, — очевидно, юрти, і, звичайно, ближче, ніж сказали монголи. Півгодини доброї їзди — це верст вісім, а так далеко собак, мабуть, не почуєш. Інколи порив вітру налітає, і листя гаю вздовж ріки шумить. Вперше довелось одному проводити ніч в пустині, і трохи моторошно. Зірок не видно, небо заволокло хмарами, часом накрапає дощик. «Ось, — думаю, — піде дощ, вогонь погасить, доведеться в намет сховатись. Лобсина собака приведе по слідах, а як з вовками? Невже вони насміляться залізти в намет, свіжу свинину почувши?»

Нарешті, так о годині одинадцятій чую тупіт вдалині. Але не з сходу, куди поїхав Лобсин, а з півночі. Чи не конокради знову? Тупіт все ближче, їдуть риссю і кілька коней. Я зайшов у намет про всяк випадок, щоб не бути на видноті. Чую: Хомо-о-о! Лобсин звістку подає, щоб я з переляку не вистрілив. Я вибіг і бачу — із заростей шелюги вискочив собака наш, а через півхвилини Лобсин верхи і трьох коней за собою на аркані веде. Очевидно, відбив їх, молодець!

Під'їхав, зіскочив з коня, привітався, а я його поздоровив з успіхом. А собака покрутився навколо мене, землю навкруги нюшить, знайшов поблизу нутрощі кабана і давай їх пожирати. Натомився, бідолашний.

— Доведеться коней арканом прив'язати! — говорить Лобсин. — А чи вистачить їм на ніч паші?

— Я наготував, — кажу, — а повідки вже полагодив.

Прив'язали коней, щоб вистоялись. Казанок з супом і свининою стояв у мене біля вогню гарячий. Усілись. Лобсин уминає суп прямо з казанка, помітив свіже м'ясо замість в'яленого і питає: звідки? Я йому пояснив. Закипів і чайник. За чаєм він і розповів про свої пригоди.

— Собачка добре по слідах повів. Затримка вийшла тільки за рікою Урунгу: перебрівши її, вони відразу повернули на захід ще по воді, через це собака довго шукав їх слід за рікою, але все-таки знайшов. Догнав їх тільки під полудень, верст за тридцять звідси. Вони зупинились чаювати: адже всю ніч не спали і проголодались. Розташувались в гущавині шелюги біля ріки. Я здалеку помітив дим від їх вогнища, відкликав собаку, прив'язав його у відлюдному місці в гущавині і дав йому сухарів, щоб не скавучав. Сам об'їхав гущавину, де вони засіли, великим колом і під'їхав до них із заходу. Вони, либонь, не чекали погоні, — не знали, що мій собака — слідопит. Бачать, приїхала до них людина беззбройна, не стурбувались. Привітались. Я сказав, що везу пошту із Зайсана в Кобдо російським торговцям нарочним. Розпитав про дорогу, про перевал через Алтай. Вони запросили чай пити, я дістав свої сухарі, цукор, щоб вони бачили, що я з російського місця їду. Їх було двоє, монголи з-за Алтаю. Я спитав, чи не по дорозі їм зі мною їхати далі разом. Ні, кажуть, вони їдуть в монастир Тулта на свято. Збираються ще годин три побути, поки спека не спаде, їдуть з раннього ранку, коні втомились. Я сказав, що теж почекаю, кінь відпочине. Розсідлав коня, пустив пастись до їхніх коней, які тут паслись; роздивившись, бачу — наші вкрадені тут-таки, але один з них, в'ючний вороний, який вчора трохи кульгав, зовсім поганий, на трьох ногах пересувається, четверта опухла. Вони його, мабуть, не шкодуючи, гнали. І думаю: «Як же мені з ним бути?» Повернувшись до конокрадів, спитав:

— Тож бо у вас один кінь кульгавий. Як же далі поїдете?

— Тут недалеко улус є, там його залишимо, — відповіли.

Я сподівався, що вони всю ніч не спали і тепер на стоянці здрімнуть, і я встигну забрати коней. Але вони, либонь, мені не довіряли, і один приліг, а другий сидить і розмовляє і за кіньми приглядає, а спати йому, мабуть, дуже хочеться. Так пройшло години з чотири. Я бачу, почне вечоріти, кажу, що пора б їхати, а перед тим ще чаю попити. Той погодився, казанок зігрів, другого розбудив. Я, поки що, свого коня засідлав. Випили чаю, вони стали збиратися. Я дістав з своєї сумки пляшечку і немовби приклався до неї, ковтнув. Вони питають — Ти що це п'єш? Це, кажу, російська горілка, бальзам називається, вона хутко сон розганяє, людину бадьорить. Мені сьогодні до півночі їхати треба. Вони й зраділи: — Почастуй і нас, нам теж довго їхати доведеться. Дуже просить той, що не виспався, наполягає. Ну, я йому налив півчашки, він випив, говорить: «Смачна яка, солодка!» Другий теж просить, я й йому даю, але наче неохоче.

Тут я не витримав, перервав Лобсина.

— Чим же ти їх пригощував і для якої потреби?

— А це в мене були добрі тібетські ліки, міцний сон дають, швидко людину з ніг валять.

— Ось воно що! Тепер я розумію. А то все невтямки, як ти сподівався коней визволити.

— Ну ось, — каже далі Лобсин. — Вони випили і присіли ще коло вогника останню люльку перед дорогою викурити і тут один за одним і звалились, поснули. Я трохи виждав, чи не проснуться, а потім побіг з своєю сумкою до коней, взяв у конокрадів аркан, щоб трьох коней наших вести, зібрав їх, а замість нашого кривого взяв одного з їхніх, такого ж вороного. Сів на свого, а трьох на аркані за собою веду, відв'язав собачку і риссю назад, але тільки зразу повернув до річки і перебрів її на наш бік, щоб слід не скоро знайшли, якщо проснуться зарано.

— Ну й молодець, — сказав я, вислухавши розповідь Лобсина. — Але звідки це в тебе тібетські сонні ліки були і навіщо ти їх з собою взяв?

— Це для варти при золотому руднику було приготовлено про всяк випадок. А дістав я їх у знайомого лами. Тільки тепер через цих конокрадів мало в мене залишилось, невистачить, мабуть, на всіх вартових.

— А я думав, що ти пристрілиш конокрадів з револьвера!

— Ну навіщо марно кров проливати! От коня доброго я в них взяв замість нашого кривого, — так їм і треба!.

— Уявляю собі, як вони лютуватимуть, коли прокинуться! — вигукнув я. — Крадених коней у них забрали і залишили кривого, тож і в погоню тільки один з них може поїхати. А чи скоро вони можуть прокинутись?

— Після цих ліків годин з вісім міцно сплять. Вони тільки зараз прокинулись, ніч глибока, сліду не видно, будуть сидіти до ранку і лаяти один одного за свою необачність. Але давай спати лягати, пізній бо час.

Ця ніч пройшла в нас спокійно, вранці поїхали далі і конокрадів більше не бачили.

У верхній течії ріка Урунгу утворюється з трьох рік — Чингілу, Цаган-Голу і Булган-Голу; перші дві течуть з південного схилу Алтаю, а третя зі сходу вже серед передгір'їв, і в неї справа впадає річка Алтин-Гол — мета нашої поїздки. Тому ми попрямували вгору по долині Булгану. Порівняно з Урунгу, доводилось думати, що ми піднялись уже досить високо; там літо було в розпалі, а тут ще кінець весни і ночі прохолодні. Гаїв з великих дерев не було, береги ріки були облямовані тільки високою шелюгою, зарості очерету і чию траплялись не скрізь. Гори, що оточували долину, були вже високі і бідні на рослинність. Траплялись і юрти монголів, які ще не відкочували на літування, бо не було ще спеки і комарі не надокучали. На Булгані їх взагалі мало.