Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 12)
Ми ночували поблизу юрт і дізнались, що до Алтин-Голу ще половина переходу і що рудник буде далі вгору по його долині, недалеко від впадіння струмка в Булгак, що біля рудника живуть вартові, які в рудник нікого по пропускають.
Наступного дня надвечір ми дійшли до гирла Алтин-Голу. Вгору по його долині йшла стежка, і ми легко знайшли рудник. Долина струмка була не широка, схили ж стрімкі і безлісі, навіть кущів нема. Вартові, очевидячки, поступово винищили все на паливо. Долиною біг чималий струмок, вздовж нього лужки, але дуже потолочені худобою вартових, так що ночувати в сусідстві з ними нам не хотілось. На лужку під горою стояли три юрти, досить благенькі, в них з сім'ями жили вартові. Позаду юрт на нижній частині схилу видно вхід в рудник. Жердинами, приставленими до скелі, він загороджений, жердини арканом перехоплені, одна з одною зв'язані, так що пробратись всередину непомітно і швидко вдень не можна, а вночі собаки голос подадуть. Три великі собаки лежали коло юрт і, коли ми під'їхали, зустріли нас лютим гавканням.
Монголи, звичайно, були раді гостям. Живуть вони осторонь від караванних шляхів, нудьгують, ні з ким словом перекинутись, степові новини взнати. Інших юрт по сусідству нема. Ми спішились, зайшли в юрту спитати, де поблизу можна переночувати, щоб була паша. Кажуть — поїдете трохи далі по Булгану, там друга долина праворуч буде, вода є і трава гарна. Засвітла доїхати встигнете. Нас, звичайно, спитали, звідки, куди і чого їдемо. Говоримо, із Зайсана в торгових справах в Улясутай. Думали на Алтин-Голі заночувати, а виявилось, що тут всю траву спашено.
— Із Зайсана їдете! — вигукнув монгол? хазяїн юрти. Російського прикажчика Первухіна чи не знаєте часом?
— Знаю! — відповідаю йому, бо цей Первухін, що мене в Чугучаці змінив, раніше в Зайсані проживав.
— Так от Первухін, — каже хазяїн, — мені два роки тому в Улясутаї дуже поганий крам продав у російській крамниці. Я для своїх жінок цілу штуку кольорового ситцю в нього купив, добрі гроші віддав. А ситець ось який виявився.
Монгол скочив, порився в скриньці, що стояла біля стіни юрти, і підніс мені сувій жовтого ситцю з великими квітками.
— Ось, попробуй сам, увесь гнилий!
Я розгорнув сувій, взяв в обидві руки за край і розтягнув, так як випробовують тканину. Ситець і розірвався, гнилизна справжня.
— Куди ж ти, — кажу, — дивився, купуючи, не пробував сам, чи що?
— Пробував, як же! Прикажчик розгорнув мені кілька ліктів, вони були добротні. Я й повірив, що увесь ситець такий самий. А переміряв він всю штуку сам на моїх очах.
Ці фокуси мені були відомі. І мені з Москви часом присилали гнилий крам. Пришлють аршинів 10–15 хорошого ситцю для видимості зверху, а решта в штуці або брак з плямами і смугами, або просто гнилий. І доводилось гнилий обмінювати покупцям, а брак продавати дешево і в Москву відписувати скарги.
— Ти їдеш в Улясутай, — монгол каже, — побачиш там Первухіна, поміняй мені цей мотлох на добротний крам. А може в тебе з собою є крам, то обміняй тут.
— Ні, ми з собою ніякого краму не веземо, тільки пошту, — пояснюю йому.
— А чи скоро назад поїдете?
— Через місяць або два. Але, можливо, поїдемо не цією дорогою, а через Кобдо. Як же бути тоді з обміном?
— Ну, однаково, бери з собою, мені він ні до чого.
Довелося взяти ситець з тим, щоб а Чугучаці Первухіну ніс втерти ним, а монголу повернути при першій можливості добротний хоч би з своєї комори.
Розпитали ми вартових і про рудник, довідались, що він уже років 10–12 не працює, але раніше працював досить довго. А жила йде далеко в глибину гори і високо вгору по схилу. Там подекуди теж копано, але золота мало, а в глибину, кажуть, багато було. Вартові самі не працювали, вони щороку міняються: монгольський князь наряджає їх по черзі на рік. Раніше бували спроби крадіжки: забирались в рудник добувати потихеньку золото Двох крадіїв вартові в перший же рік закриття рудника, коли ці спроби були, навіть застрелили і залишили в глибині нижньої штольні. З того часу спроби припинились.
Випили ми за розмовами чаю, вийшли сідати на коней. Я придивився, бачу, вгору по схилу навскоси від заслону з жердин білувата жила тягнеться, то ширше, то пужче і подекуди ями в ній видно, а в одному місці досить високо навіть отвір чорніє і через нього, можливо, можна в глибину рудника пролізти.
Ми сіли і поїхали; скоро зустріли худобу вартових, яку з пасовища пастушок гнав, — три корови, десятків три овець і кіз, сам на старій конячині їде. Зразу видно, що бідняки в караулі служать. Виїхали з долини Алтин-Голу в долину Булгану і повернули вгору, на схід, проїхали трохи і побачили другу долину, з якої струмок витікає. Мабуть, в цій долині зручне місце для ночівлі, яке вартові вказали. Звернули в неї, вздовж струмка росла трава, але мало, пробираємось далі і бачимо, що долина в горах круто на захід повернула. «От це добре, — думаю собі, — вона нас назад ближче до рудника підведе». Проїхали нею з півверсти, поки вона знову в глибину гір не відвернула. Тут знайшлось місце для ночівлі гарне, трави досить, кущики для вогника є та й аргал трапляється. Розкинули намет, набрали палива, коней пустили пастись. Сонце вже заходить. Сидимо коло вогника і бачимо, — долиною зверху чвалає до нас хлопчина. Підійшов. Увесь обірваний, босий, худий, років десяти чи дванадцяти. Простяг руку і шепче: — Дайте поїсти, я три дні не їв.
— Сідай, — сказав Лобсин. — Погодуємо, скоро чай буде.
Він сів біля вогню. Ноги в нього в синяках і дряпинах, брудні. Голова гладенько обстрижена, дивиться лякливо.
— Ти чий хлопчина? — питаю. — Звідки і куди йдеш один?
Він мовчить: видно, боїться сказати, нас побоюється.
— Ти не бійся. Ми тебе не скривдимо, нагодуємо, відпочинеш і завтра підеш, куди тобі треба.
Чай поспів. Ми у вартових трохи молока купили і зварили справжній монгольський — з сіллю і молоком. Налили йому чашку — в нас запасна була — дали баурсаків. Він їв жадібно, чаєм запивав. Другу чашку попрохав, випив, потім тримає її в руці порожню і, видно, боїться попрохати ще.
Лобсин налив її та й каже:
— Більше не дам, після голодовки не можна відразу багато їсти, захворієш.
Він хитнув головою і питає:
— Чи не в наш монастир ви їдете?
— А як називається твій монастир, де стоїть?
— Залхачин-Суме називають, стоїть на великій річці Дзабхан-Гол. П'ятсот лам живуть там. І геген є, старий, ледве живий.
— Знаю я цей монастир, — сказав Лобсин. — Ми туди не їдемо, і нам він не по дорозі. Він за Алтаєм. То ти біля цього монастиря у батьків жив?
На це запитання хлопчик не відповів, а спитав:
— Чи далеко до річки Шара-Гол?
Лобсин розсміявся:
— Шара-Гол річок в Монголії сотень дві буде, якщо не більше. Яку з них ти шукаєш? Чи нема біля неї якої-небудь гори з назвою?
— Гори Баїн-Нуру близько стоять. На них велике обо є, а на річці п'ять дерев.
— Ну, гір Баїн-Нуру і обо великих в Монголії теж багато, і дерева на різних річках трапляються, — каже Лобсин.
Хлопчик, видимо, збентежився і схлипнув.
Помалу ми з нього витягли, що батько привіз його минулої осені в монастир і віддав у науку ламам, щоб він сам, коли підросте, ламою став. Їхали вони туди три дні через гори. У лам йому не сподобалось, погано годують, примушують півдня аргал збирати, а півдня вчити незрозумілі молитви, писати і завчати якісь знаки. Прийшла весна, стало тепло; він втік від лам і пішов через гори додому. Йшов уже чотири дні, на перший день мав з собою ще кусок м'яса і трохи дзамби (підсмажене ячмінне борошно, що заміняє хліб у монголів), а потім голодував, тільки воду пив, коли траплялась річка або джерело, і їв зелену траву. Юрти де-не-де бачив, ллє обходив стороною, боявся, що затримають і відведуть назад в монастир.
— Адже він такий самий, як я, втікач! — сказав Лобсин. — І дуже мені його шкода.
— Що ж ми будемо з ним робити? — питаю. — Як лішити його батьків, якщо Шара-Голів, Баїн-Нуру багато, а імен батьків, які він назвав, теж багато у монголів?
Хлопчик уже міцно спав, забравшись в намет. Я послав йому пітник і вкрив ситцем, що дав вартовий для обміну.
— Завтра він побуде в нас, — кажу. — Поки ми пробиратимемось в рудник, він з собакою буде наш стан і коней стерегти, а там подивимось, — поїдемо назад і якось дізнаємося про батьків.
Ніч пройшла спокійно. Вранці хлопчик з нами поснідав, став довірливішим, розказав, що батьки в нього бідні, юрта погана, худоби мало, дітей кілька, старший син пасе їхню худобу, а батько служить пастухом у багатого сусіда, одержує молоко, іноді барана, живуть бідно, а все-таки краще, ніж в монастирі у лам. Звуть його Очир.
Залишивши його біля намету з дорученням стерегти намет і коней, ми полізли вгору правим схилом долини, досить стрімким і високим. Піднявшись на гребінь відрога Алтаю, що відділяв цю долину від долини Алтин-Голу, ми побачили внизу під собою трохи нижче по течії струмка, біля рудника, юрти вартових, а пройшовши по гребеню кроків сто на південь, натрапили на вихід самої жили — це були брили жовтуватого кварцу. Ми прилягли, щоб вартові не помітили нас на гребені, роздивились, що трохи нижче по схилу видно невеликий відвал породи, який уже заріс бур'янами, і чорніє отвір старої виробки. Через нього, мабуть, можна пробратись у виробки рудника, коли стемніє і вартові нас не побачать.