Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 14)

— Звичайно, немало, а в інші роки дуже багато і завжди в найбідніших, в яких худоба підупала, — підтвердив Лобсин.

— І лами могли б вчити аратів косити сіно, зрошувати, де можливо, щоб трава росла буйнйше, а для худоби будувати з хмизу, із землі загони, захисток від зимових холодів і хуртовини замість того, щоб розспівувати молитви з ранку до вечора, бубоніти «ом-мані-пад-ме-хум» в кумирнях і в своїх фанзах.

— Ну, дехто з них лікує бідних аратів, інші переписують богослужбові книги для нових кумирень.

— Від лікування лам, я вважаю, більше шкоди народові, ніж користі, навіть якщо рахувати лише прокорм І гроші, які вони від хворих дістають. І лікує мало хто, тільки ті, які цьому десь підучились, а більшість зайнята. пише богослужінням. Ти зміркуй, адже третина чоловічого населення у монголів перебуває в ламському стані і живе цілком за рахунок праці інших двох третин! Навіщо набудували стільки монастирів і кумирень:» десятками і сотнями лам? Яка користь народові від них?

— Розваги, свята народові з співами і виставами влаштовують! — захищався Лобсин.

— Саме так, свята і вистави всілякі, щоб привабити аратів і видурити в них подаяння і пожертвування на обстановку кумирень, на прикрасу богів, на богослужбові книги і, головне, на себе, на свій прожиток. Адже ламам теж щодня їсти-пити треба, а самі вони нічого не виробляють.

Ця розмова виникла в нас якось несподівано, коли ми піднялись крутим схилом долини і сіли перепочити на гребені, з якого ледве видно було в сутінках ночі юрти вартових на дні однієї долини і вогник біля нашого намету на дні другої трохи, ближче. Раніше мені якось не доводилося говорити з Лобсином так відверто і різко про буддизм і ламський стан, його існування за рахунок бідних монголів: я, звичайно, щадив його релігійні переконання.

Відпочивши на горі, спустились потихеньку до свого намету. В Очира чай був готовий, ми поїли і вклались спати, стомлені після роботи в руднику і сходження в темряві на гору. Ніч пройшла спокійно. Вранці вирушили назад тією самою дорогою. Хлопчика посадили на одного з в'ючних коней поверх в'юка. Він почав звикати до пас і допомагав при збиранні палива. За 15 днів тією ж дорогою без особливих пригод ми повернулися н Чугучак.

По дорозі питали у всіх улусах про батьків хлопчика, але нічого не дізнались. Я вирішив залишити його в себе, як колись дав притулок Лобсинові.

В серпні ми знову спорядили великий караван і вирушили з Лобсином вести його. Очира взяли з собою на випадок, якщо знайдемо його батьків. І на цей раз добре торгували і повернулись з прибутком.

Кварц з золотом, добутий в старому руднику, ми потовкли, промили і добули з нього фунтів 4 золота, Взимку я знову з'їздив в Семипалатинськ з сировиною і продав це золото в банку, закупив новий товар і повернувся в Чугучак. З прикажчиком московських купців Первухіним в мене була різка розмова. Я показав йому гнилий ситець, взятий у вартового, і зажадав обміняти на добрий. Він, звичайно, відмовився, божився, що це не він продав гниль, що такого краму в нього не було і нема. Я здав ситець консулу і заявив йому про скарги на прикажчиків московських купців. Він обіцяв написати в Москву і пригрозив довести до відома міністерств торгівлі і промисловості і закордонних справ про це шахрайство.

СКАРБИ В РУЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО МІСТА КАРА-ХОДЖА

Навесні наступного року консул запросив мене в спішній справі та й каже:

— Хомо Капітоновичу, вам немов сподобались мандрівки з пригодами?

— Та може й так, Сергію Васильовичу. А звідки ви знаєте про пригоди?

— Авжеж, чутка, кажуть, йде по всьому світу. Про ваші подорожі з особливими завданнями в Чугучаці говорять, певно, дуже перебільшують. Навіть китайський амбаиь питав мене, чи правда, що ви в Алтайських горах заборонений золотий рудник відвідали.

— Але, Сергію Васильовичу, я ж в торгових справах подорожую, дізнаюсь, де краще збувати крам.

— Я так і сказав амбаню. А на золотому руднику ви теж в торгових справах були?

— Аякже! Вартові рудника мені скаржились, що прикажчик Первухін, який мене змінив у московських купців, продав їм гнилий крам. Пам'ятаєте, я вам про це доповідав і навіть гнилий ситець показував, який вартові віддали мені, щоб я обміняв його на добрий.

— Аякже, пам'ятаю. Я в Москву і в міністерство про цс писав.

— Так от! І пригоди різні в подорожах, звичайно, трапляються. То вовки нападуть, то конокради заподіють шкоду, то верблюд захворіє, — без цього не буває.

— Так-так. Ви любите мандрувати і навіть з пригодами. І ось тепер добра нагода трапляється. Сюди приїхав один німецький учений, який розкопками різних старожитностей займається. Він хоче проїхати в Турфан, розкопати руїни якогось стародавнього міста, йому потрібний добрий перекладач і провідник, що допомагав би роботі.

— Як же я з ним розмовлятиму? Я по-німецьки не розумію.

— Він російську мову розуміє і сам сяк-так говорить по-російськи.

— А чи надовго їхати з ним? До половини серпня я мушу повернутися сюди, щоб споряджати свій караван.

— Ну, значить, три місяці часу у вас є. Він їде на 2–3 місяці.

— Він з доброї волі приїхав чи за чиїмсь дорученням?

— Посланий якоюсь німецькою академією. Має рекомендацію від нашого міністра закордонних справ, просять всіляко сприяти йому. Тому він і прийшов до мене.

— Він один чи з прислугою? Старий чи молодий?

— Середніх літ. З ним молода людина, ніби секретар. Цей по-російськи — ні слова, але по-китайськи говорить.

— Ну, що ж, я поїду, якщо домовимось. Я в Турфані не бував, цікаво подивитись, що він буде розкопувати! — сказав я і схаменувся, що натякнув на свої пригоди з розкопками.

Консул розсміявся. Він, мабуть, знав більше про мої справи, аніж сказав мені.

— Де ж мені шукати його? Як його звати? — питаю.

— Звуть його професор Шпанферкель. Чудне прізвище, тільки в німців такі бувають. По-російськи це значить — порося-сисунець. Приходьте до мене після обіду, і ми підемо до нього. Він на заїжджому дворі зупинився, а зараз до амбаня пішов познайомитись, дістати паспорт і розпорядження на відпуск коней по поштовому тракту в Урумчі.

Після обіду пішли ми з консулом до професора-сисунця. Знайшли його на заїжджому дворі в номері, тобто просто в одній з кімнат в глинобитній фанзі, що займала одну сторону великого подвір'я. Як і в усіх заїжджих дворах Китаю, в номері долівка, задню половину займає лежанка — кан. Двері прямо знадвору, поруч з ними вікно, білим папером заклеєне замість скла. Меблі — тільки простий стіл та дві табуретки. Стіни небі-лені, стеля з хмизу, вкритого зверху глиною. На кані німець розклав багаж — кілька чемоданів, саквояж, ліжко складане розставлене, пуховою ковдрою вкрите. Сам він сидів коло стола, папери переглядав.

Консул мене відрекомендував. Німець говорить:

— Прошу вибачайт, пан консуль, приймайт вас такой перлога, де я тільки два табуретка маю. Прошу сісти!

Консул зайняв другий табурет, я присів на край кана.

— Душе примітив китайски отель! Я думаль, такий стари культур отеля лючше. Навіщо ця гора, — він показав на кан, — половина кімната займайт!

— Це кан, лежанка. Взимку її топлять і вона тепла, на ній китайці сплять як на ліжку, — сказав консул.

— На цій пиль? Шахливо!

— Далі гірше буде. Тут є вікно, а на станціях тракту в Урумчі кімнати без вікон.

— О, майн гот! Треба сидіть в темряві.

— Чи держати двері відчиненими!

— Шше лючше! І китайси стоять коло двер і дивитись, що ми работайт ціли день.

— Вони дивляться і через паперове вікно. Висуне язик, намочить папір, зробить дірочку і дивиться одним оком в кімнату. Потім другий, хретій, так весь папір продірявлять. Всі хочуть подивитись ян-гуйцзе, заморських. чортів, як називають іноземців. Тому навіть краще без вікна. Замкнули свої двері і сидите спокійно.

— Але китайси починайт двер відкривайт. Ось мій двер, ключ чи забор зовсім нема!

— Ваш помічник вийде і попрохає їх не заважати. Скаже їм, що ви працюєте або спите. Китайці ввічливий народ. А де ж ваш секретар?

— Другий кімнат поруч. Спить. Душе стомивсь розмовляйт амбань. Моя помічник знайт китайси нанкін діалект, південний, амбань знайт пекін діалект. Один одну похано розумійт, довго коворили.

— Вам потрібен другий перекладач, що знає пекінське наріччя, яким розмовляють манчжури. Наш амбань манжчур і в Урумчі генерал-губернатор теж манчжур. Ось я привів вам перекладача, пана Кукушкіна. Він знає і тюркську мову. В Турфані народ таранчі, тюрки, і вам доведеться мати справу з ними.

— Душше карашо! Шше треба кароший шоловік нам помогайт, обід готовляйт, чай варит, крамниця провізіон купувайт, речі вартуйт. Душше прошу знаходить такий шоловік.

— Хомо Капітоновичу! — звернувся консул до мене, — чи не погодиться ваш підручний і компаньйон Лоб-син теж поїхати? Він людина надійна, і вам з ним легше буде, ніж одному, з іноземцями.

— Зі мною він поїде куди завгодно! Він теж любить подорожі з пригодами, як ви зволили назвати їх.

— А як його викликати з гір сюди? Треба скоро, професор через два-три дні хотів би виїхати.

— Він кожного місяця в цей час приїжджає до мене по крам. Я чекаю на нього сьогодні або завтра.

— Ну й чудово. Тепер будемо говорити про платню та інші умови. Професор хоче найняти два китайських вози до Турфана і поїде змінними кіньми по станціях, так що вам брати своїх верхових не треба.