Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 16)
— Ні, професоре, це фаланга, павук.
— Він теж кусайт? Вісім ніг, як у павук! Гидкий.
— Кусає і боляче, якщо його придавити і зачепити. Рука пухне, сильний жар буде.
— Донерветтер! Шше один бігайт, — скрикнув професор, показуючи на другу стіну, по якій з-під очеретяної стелі вискочила і швидко побігла фаланга середня завбільшки.
— Це жахливо! Тут спайт не мошна. Вночі ці павук покусайт нас. Виймайт наша намет, розбивайт надворі, пошалста!
В багажі на нашому возі, справді, був великий тюк з наметом, який експедиція взяла з собою. Довелось нам перевернути весь багаж, витягти і розв'язати тюк і ставити намет незнайомого нам фасону. Професор тримав свічку, на щастя, було тихо і вогонь не тушило. Секретар показав нам, як ставити стояки, натягувати полотнища, вкривати брезентом долівку, де забивати кілочки. Намет мав форму будиночка з низенькими прямовисними боковими стінками і високим дахом; до переднього стояка прикріплювався маленький столик. Всередині помістились обидва ліжка вздовж бокових стін і між ними залишився ще прохід з аршин завширшки.
Загалом провозились ми з півгодини, поки не влаштували вченим намет і не вклали у возі решту багажу, на якому спали самі. Німці, мабуть, спали погано, по-перше, з незвички в наметі і, по-друге, тому, що на дворі станції не було тихо. Під повіткою жували солому і форкали коні, в селищі гавкали собаки, іноді чулись голоси. І коли ми за звичкою прокинулись на світанку, в наметі вже розмовляли.
Виглянувши з воза, я побачив на півдні пишну картину. На горизонті тягнувся Східний Тянь-Шань довгою темною стіною, що була розрізана глибокими ущелинами і увінчана рядом великих зубців, немов величезна пилка. Ці зубці з верху до низу були вкриті снігом, що червонів у промінні сонця, яке вже сходило. Я вперше бачив такий високий сніговий хребет на всьому його протязі і з такої віддалі і милувався ним разом з Лобсином, який, проте, не раз бачив і інші снігові хребти, але не такі високі й довгі.
Німці, вийшовши з намету, побачили, що ми стоїмо на возі і дивимося на південь, і звернули на це увагу.
— Це який великий гора? — спитав професор.
— Це північне пасмо Східного Тянь-Шаню. Воно називається Ірен-Хабірга, а також Боро-Хоро, — відповів я.
— Турфан місто там, за цим гір?
— Ні ми поїдемо вздовж цих гір, поки вони не кінчаться.
Секретар приніс з намету карту і великий бінокль, потім витяг з фанзи стіл, вони розгорнули карту і по черзі дивились в бінокль і на карту, жваво розмовляючи. Від консула я також одержав карту, на якій було видно весь наш шлях і назви всіх станцій, щоб я міг називати їх професорові.
Я перелічив йому всі назви вчорашніх станцій, а він стежив по своїй карті і хитав головою, промовляючи: іст, іст, ріхтіх.
В цей день ми проїхали шість станцій, бо дорога була рівна, вона перетинала цю широку западину Джунгарії. Місцевість була одноманітна, часто траплялись солончаки, які подекуди не просохли після зими і були досить грязькі. По сірій і голій поверхні їх були розкидані плоскі горбики, що поросли зеленіючими кущиками різних солелюбних рослин. Солончаки замінялись плоскими підвищеннями сухого степу з полином або жмутами чию.
Хоча ми весь час наближались до Тянь-Шаню, але його вже з восьми годин ранку було видно гірше, ніж рано-вранці; навколо білих зубців почали згущатись хмари, які після полудня зовсім закрили їх, повиснувши кучерявою пеленою над темною стіною хребта. На останній вже можна було розрізнити хвойні ліси, що переривалися світлими і темними гребенями скель.
Сонце вже заходило, коли ми піднялись на підніжжя Тянь-Шаню, і на ніч зупинились в пригороді міста Шихо, або Кур-кара-усу, на великому заїжджому дворі. Тут тракт з Чугучака зімкнувся з великим трактом Бейлу, що йде вздовж підніжжя Тянь-Шаню з Урумчі в Кульджу і через те значно жвавіший, ніж перший, де ми коли-не-коли зустрічали легкові і вантажні вози з крамом і людьми.
Заїжджий двір був просторіший і кращий, ніж на тому тракті. В кімнаті, відведеній панам, було вікно, стіл і крісла; в стінах не видно було тріщин, де могли б ховатись фаланги, і вчені зважились спати в кімнаті. Надворі їм було б неспокійно: крім нас, були й інші проїжджі; розмови, різні вигуки порушували тишу до півночі.
Вечерю довелось готувати знову з баранини, але до чаю я дістав свіжі китайські парові булочки. На вигляд, вони не дуже апетитні — в тонкій скоринці кольору тіста, бо їх печуть не в гарячій пічці, а варять парою; тісто їх круте.
— Це який хліб, основ бурсак? — спитав професор, розрізавши і обнюхавши булочку.
— Це китайський хліб, — пояснив я, — мо-мо називається, він бараном не тхне, бо вариться на парі, а не смажиться в салі, як баурсак. Я гадаю, що він сподобається вам. У вас є масло або мед, щоб помастити це мо-мо?
Мед у німців був ще в запасі, вони покуштували і. були задоволені.
— Це мо-мо покупайт кошни день! — надійшла ухвала.
Вранці виявилось, що в секретаря під подушкою переночував великий жовтий скорпіон.
— Шше один гидкий паразит! — вигукнув професор, побачивши його. — Це теш отрутна кусак?
— Щось подібне до фаланги! — утішив я його.
— Шахлива це країна! Не розумійт, як китайси шивуть. Моше і отрутна хадюк в їх будинки водиться?
— Ні, гадюки в будинках не живуть, а фаланги і скорпіони водяться, — пояснив я і хотів було докинути, що бувають ще отруйні багатоніжки, але роздумав заздалегідь засмучувати професора. При вивченні руїн в Турфані він сам з ними познайомиться.
А втім, секретар показав себе не таким боягузом. Він дістав у багажі скляну баночку і з моєю допомогою-посадив в неї скорпіона на обурення професора, який щось спитав у нього по-німецьки, а потім випалив:
— Молодий шоловік башайт увозит додому цю комах, дружина показайт, якой бивайт небезпечни експедиціон!
Цього дня ми їхали трактом Бей-лу на схід. Чергувались китайські селища, поля з зеленими сходами хлібів та інші, на яких копали або орали селяни в широких солом'яних брилях, оголені до пояса і босі.
Дорога перетинала арики, по яких струмувала вода, виведена з гірських річок для зрошення полів. Та більше місця займали пустирі з степом, невеликими гаями, заростями чию або чагарників. Праворуч простяглись пасма передгір'їв, а за ними стіна Тянь-Шаню. Рано-вранці над нею ненадовго показались снігові шпилі, які згодом сховалися в хмарах.
Зустрічались часто легкі вози з пасажирами, вантажні з товарами, невеликі каравани верблюдів, ослюки, нав'ючені в'язками хмизу, мішками, корзинами з вугіллям, вершники на конях та ослюках.
В селищах ми бачили китаянок, які шкутильгали на своїх спотворених ніжках, напівголих і голих дітей, що грались в пилюці, стариків, що грілись на сонці.
Ввечері нам довелося зупинитись в невеликому селищі на березі великої ріки Манас, бо ми не потрапили в місто на другому березі цієї річки. Велика й бистра ріка ця тече з висот Тянь-Шаню, і перебрести через неї навесні і влітку можна тільки рано-вранці. Вдень багато прибуває води від танення льодовиків і снігів, а за ніч талої води меншає і проїхати можна, проте не завжди — тільки в суху погоду. На заїжджому дворі були юрби проїжджих, що чекали ранку, і професорові насилу вдалося випросити брудну і темну кімнату. На дворі ніде було поставити. намет, бо багато стояло возів, та й було б тут занадто неспокійно.
Я пішов шукати харчів на вечерю і біля єдиної крамниці побачив натовп покупців; продавали м'ясо верблюда, який нібито зламав собі ногу на броді через ріку, і тому його закололи. М'ясо було свіже, але не жирне — навесні верблюди худі після зимової роботи. Проте іншого не було, і я купив, зварив суп і підсмажив м'ясо кусками, подав його за баранину, бо запах не дозволяв видати його за яловичину. Кісток, звичайно, я не подав — вони могли виявити мій обман.
Професор був уже невдоволений поганою кімнатою і, покуштувавши м'ясо, пробурмотів:
— Снов баран, душше старий, сухи як тріска!
Все-таки вони поїли його; та коли я потім приніс чайник, професор сказав сердито:
— Моя секретар каварив сусідні китайса, яка вечеряв і сказайт — ця м'ясо не баран, а камель, руски мова верблюм називайт. Купець вас обманивайт, або ви мене обманивайт. Друхий рас секретар ходить с вами покупайт м'ясо.
— Ніякого іншого м'яса не було, — заперечив я, — і якби я не купив його, ви б не вечеряли.
— Чому ми не їхать далі, за ріка велика місто; каварят, баран покупайт мошно було!
Довелось вдруге пояснити, що ріка ввечері не дозволила доїхати до міста.
Боячись фаланг і скорпіонів, появою яких погрожували тріщини в стінах кімнати, вчені лягли спати, не роздягаючись, на руки натягли рукавички, а голови замотали рушниками. Спали, очевидно, погано, бо тільки-но розвиднилось — вони вже встали і зажадали чаю.
Ще до схід сонця ми виїхали далі. Всі проїжджі, що ночували в цьому дворі, теж поспішали, і кілька возів поїхали один за одним. Ріка текла тут кількома широкими рукавами, що були розділені голими гальковими островами. Це дало змогу перебрести її, бо навіть в рукавах течія була бистра і вода доходила майже до кузова возів.
Ми проїхали благополучно, якщо не зважати на те, що бризками води, які здіймались біля коліс, підмочило матраци і черевики професора та секретаря. На броді ми зустріли цілий ряд возів і караван верблюдів, що ночували в місті. Гортанні крики возіїв, що підганяли своїх тварин, стоячи на голоблях, шум води, скрегіт коліс по гальці, рев верблюдів, які не люблять глибокого броду і інколи навіть лягають на дно, коли вода омиває їхнє черево, — все це дуже пожвавлювало переправу протягом півгодини, за яку ми переїхали через всі рукави ріки.