Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 8)
Через два з половиною місяці ми повернулись в Чугучак, розпродавши увесь крам і закупивши замість нього на місцях (дещо за гроші, а що й виміняли) вовну, шкіри, циновки. Сировину я відправив валкою в Семипалатинськ, де знайшов посередника, що скуповував цю сировину для відправки в Росію.
От я й описав свою першу подорож не в торгових справах. І мимохіть поставив собі запитання: для чого і для кого я зробив цей опис? Мушу признатись, що думку про це подав мені Сергій Васильович, консул Соков, Давно вже, після першої нашої з Лобсином поїздки на Алтай до забороненого рудника, про яку я йому розповів докладно за склянкою чаю, він сказав мені:
«А чому б вам, Хомо Капітоновичу, не записувати свої дорожні враження? Ви так цікаво вмієте розповідати, що хочеться вас слухати й ще слухати і задавати запитання про ту чи іншу з ваших пригод. Спробуйте записувати на зупинках вечорами при світлі багаття чи вдень під час дньовки все, що бачили в дорозі в нових місцях, що спостерігали, яка місцевість, яких людей зустрічали, що відчували з приводу тієї чи іншої зустрічі або події в дорозі. А повернувшись додому і перечитуючи ці побіжні записи в кишеньковій книжці, пригадувати все день за днем, що бачили і що чули, про що думали під час різних пригод, і записати докладніше. І на схилі віку вам самим буде цікаво перечитувати свої описи і пригадувати минуле чи навіть опрацювати ці записи як слід і надрукувати опис своїх подорожей. Адже цей край, де ми живемо, — мало відомий, ніким як слід не описаний, а ви об'їздили його вздовж и впоперек і добре знаєте його».
Умовив все-таки мене, і я почав вести записи під час переїздів з місця на місце, а взимку і навесні, сидячи в крамниці, куди за цілий день зайде тільки десяток покупців, я ці записи доповнював і переписував у зошит. Так і назбиралось з роками десятків з три зошитів, і на старості літ, коли я перестав шукати пригод і скарби давнини, я їх вирішив опрацювати, переписати і доповнити.
ВОСКРЕСЛІ РУДОКОПИ СТАРОГО РУДНИКА
Взимку я з'їздив знов у Семипалатинськ і відвіз туди скуплену в Монголії сировину, одержав за неї гроші, продав частину золота, що ще залишилось, закупив різного краму і привіз його в Чугучак. Тепер в моїй коморі повно було краму, і я міг торгувати потроху в нашому пригороді. Лобсин був у мене агентом, об'їжджав зимівлі киргизів і калмиків у Джаїрі, Барлику і Уркашарі, показував зразки краму і повідомляв, що все це можна купити у мене в коморі.
Але час уже розповісти, що за людина цей мій приятель і компаньйон, вирощений мною з біглого ламського вихованця, що жебракував у Чугучаці.
Йому було років з тринадцять, коли я взяв його до себе, навесні 1875 р. Він був в лахміттях, сам брудний, вкрай схудлий. Сидів він разом із старим китайцем коло воріт консульської садиби, читав молитви і протягував руку прохожим. У великі морози приходив іноді в мою комору погрітися. Я почав його розпитувати, дізнався, чому і як втік він з монастиря в долині Кобу, упевнився, що він ще не зіпсований жебрак, кмітливий, люб'язний, і вирішив дати йому притулок. Вимив, одягнув, привчив до роботи в коморі, діставати паки, розгортати їх, відміряти аршином. Покупців було небагато, і я почав вчити його російської мови, а сам практикувався з ним по-монгольськи. Він сили набрався в мене, на добрих харчах підріс, і наприкінці літа я взяв його підручним у торговому каравані. Ця робота йому сподобалась, і він виявився чудовим помічником, прив'язався до мене, як до рідного батька, та й я його теж полюбив.
Через кілька років він сам почав водити караван, вивчився російської грамоти і лічби, чудово вів торгівлю з монголами, часто заміняв мені провідника. Я довідався, де живе його батько, з'їздив до нього і помирив з сином. З того часу Лобсин став самостійним, повернувся в улус, одружився, але кожен рік восени обов'язково працював у моєму торговому каравані разом зі мною або ж вів частину його за моїм дорученням в інші місця. В інші пори року теж нерідко відвідував мене.
На зріст він був вищий від мене, плечистий, дужий, а з обличчя навіть менше монюлистий, ніж я, — успадкував від бабусі тангутську кров і тому мав мало випнуті вилиці, майже прямий ніс і досить густе волосся, невеликі вуси і борідку.
Так от, серед весни наступного року після описаної: знахідки золота Лобсин приїхав до мене та й каже:
— Знаєш, Хомо, я знаю ще одне місце, де можна накопати багато золота.
— Ач який ти жадібний став! — сміюсь. — В мене багато ще твоєї пайки залишилось. Чого тобі ще треба?
— Якщо хочеш знати, не в золоті самому справа, а в розшуках його. Знов поїдемо з тобою, нічого не взявши з собою, нові місця побачимо, людей подивимось і пошукаємо.
— Швендя ти такий! Не сидиться тобі в юрті. Дружину, дітей маєш, юрту гарну, худобу всяку. Жив би собі приспівуючи.
— Нудно жити так, без діла. Мабуть, душа в мене волоцюги. Через те й по зимівлях їжджу без всякої потреби.
— Ну, почекай, восени знову з караваном поїдемо.
— З караваном це не те, робота все однакова, а дороги і місця вже знайомі. А от без нічого з тобою, як минулого разу, поїхати куди-небудь по нових місцях і подалі.
— А новий скарб цей далеко закопаний?
— Далеко, в Алтайських горах.
— Знов план з описом роздобув?
— Ні, не план, а в розмові довідався. До батька приїхав за подаянням старий лама і розговорився. Батько йому сказав про золоті рудники в Джаїрі, і він тут пригадав; ось, каже, недалеко від мого монастиря на річці Алтин-Гол в Алтаї є багатий золотий рудник. Колись в ньому золото добували, але богдихан заборону наклав, і наш князь рудокопів прогнав, сувору варту виставив, щоб ніхто не міг брати це богдиханське золото.
— Як же ми туди полізем, якщо рудник стережуть?
— Спритна людина обійде варту. Адже ми з тобою не злякались вовків, що стерегли золото в Чий-Чу, а добули його. Поїдемо, Хомо, спробуємо.
— Скільки ж часу на це треба?
— За місяць може й не обернемось. Клади шість тижнів. Потепліє, з'їздимо, нові місця побачимо. Ти в Алтайських горах не бував, а я їх так мало знаю.
— Коли так далеко — треба взяти намет, запас всякий, виходить, цілий в'юк і верблюда.
— Ні, верблюда не треба, пора буде тепла, спину йому зіпсуємо. І в разі погоні із зав'юченим верблюдом далеко не втечеш. Візьмемо пару в'ючних коней і поїдемо.
Умовив-таки Лобсин мене. Згадав я, як нудно в Чугучаці влітку — духота, пилюка, роботи майже немає, торгівля погана, а в кочовиків на літуванні ні грошей, ні сировини ще нема на обмін. Вирішили — в половині травня поїдемо.
— Заготуй чаю, цукру, сухарів собі на два місяці, — наказав Лобсин. — Я привезу баурсаки, масло, пенки сушені (чура), м'ясо в'ялене. І от ще — поший два чорних: халати собі й мені.
— На хутрі чи на ваті? — розсміявся я. — Навіщо вони, пора буде тепла.
— Ні, халати найлегші з міткалю, чи що, але з ковпаком для голови. І розмалюй їх фарбами, як робиться для вистав на святі Цам.
Я пригадав, що під час цього свята лами маскуються, удають з себе фантастичних тварин, лютих божеств і дають великі вистави для розваги богомольців, що сходяться на свято і жертвують монастирям продукти та гроші.
Лобсин розказав, як треба розмалювати халати, але на моє запитання, навіщо вони потрібні будуть нам, відповів з посмішкою:
— Там довідаєшся! Може, і не потрібні будуть. А про всяк випадок треба мати їх.
До половини травня в мене вже все було. Я знайшов надійного старика, який мав поселитися в моєму будиночку і стерегти двір і комору. Крам в коморі і будинок були застраховані, а золото закопане у відлюдному місці на подвір'ї, тож в разі пожежі під час моєї відсутності я не рискував втратити свої багатства. В призначений день приїхав Лобсин і привів двох верхових і двох в'ючних коней і собачку-вартівника.
Ми виїхали рано-вранці шляхом на схід вгору по долині ріки Емель. Як і минулої поїздки, ліворуч від нас тягнувся крутий південний схил Тарбагатаю, а праворуч трохи далі пасмо Барлику. Але ми їхали цього разу ближче до підніжжя Тарбагатаю по дорозі на перевал через цей хребет. Степ уже зеленів молодою бідною травкою і полином, серед яких червоніли, немов плями крові, чашечки дрібного степового маку. Чубаті жайворонки раз у раз злітали спереду нас і заливались в синяві неба під промінням сонця, що піднялося з-за темних похмурих відрогів Уркашару, розділених стрімкими ущелинами.
В одній з балок, які простягались з Тарбагатаю і які перетинала дорога, я побачив невелику глинобитну будівлю і біля неї калюжу, оточену грязюкою, стоптаною копитами багатьох тварин. Людей і свійських тварин не було видно.
— Що це за будівля? — спитав я.
— Це аршан, цілюще джерело, — сказав Лобсин. — Сюди з Чугучака в жаркі дні приїжджають лікуватись хворі.
— Що ж, у цій брудній калюжі купаються чи воду з неї п'ють! — вигукнув я з жахом.
— Ні, там в будиночку яма є, наче криниця. Зайдемо, подивимось.
Ми під'їхали до будівлі; вона була без вікон, з вузькими дверима, загородженими товстою жердиною. Я заглянув всередину і побачив біля бокової стіни квадратну яму з грубими цямринами з товстих дощок, до краю наповнену водою. Нічого більше на долівці не було, будівля не мала й даху.