Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 6)
Раптом наші коні захропіли, затупали, і Лобсин, кинувшись, ледве встиг схопити вуздечку і зупинити свого коня, який напирав на мене, силкуючись вискочити з фанзи. Очевидно, якийсь вовк в темряві підкрався до задньої стіни фанзи і налякав коней, можливо, намагався перелізти через стіну. Я схопив запалений кущ і перекинув його через фанзу.
Намір вовків був ясний. Якби вовкам вдалося вигнати коней з фанзи, тварини в паніці кинулися б врозтіч. Серед горбів, перетятих у різних напрямах лініями глибоких ям-шахт, коні легко могли б спіткнутись, попасти в шаленому скаканні передніми ногами в яму і негайно стати здобиччю хижаків, що переслідують їх цілою зграєю.
Я запалив другий кущик, обійшов з ним фанзу і помітив ще пару вовків, що зникли в темряві.
Потрібно було розігнати облогу, що ставала загрозливою. Я звелів Лобсину підкинути палива і, коли можна було розпізнати, крім очей, і контури тіл, прицілився і вистрілив картеччю у вовка, що стояв боком кроків за тридцять.
Він підскочив і впав, світні очі зникли, зграя відбігла. Але трохи згодом вовки повернулись і почали відтягати вбитого подалі, щоб розшматувати його. Скориставшись цим, я вистрілив ще раз в купу, що тягла свою жертву, і вовки розбіглись. На якийсь час залягла тиша, але потім звідти, куди вовки потягли труп, почулось плямкання, гарчання і хрускіт кісток.
Це дало нам змогу зберегти паливо. Але через півгодини в темряві знов в кількох місцях півкола засвітились очі. Перша жертва тільки роздратувала апетит. Я витяг годинник: було чверть на першу і до світанку залишалось годин з три. Купа палива у нас дуже поменшала, хоча куски жердин ще залишились.
— Підкинь кущик, Лобсин! — сказав я, готуючи рушницю.
Вогонь спалахнув і освітив вовків. Я цілився в двох, що сиділи один коло одного на задніх лапах. Один, мабуть поранений, відскочив з вищанням, другий, вбитий наповал, покотився по схилу горбочка і звалився в отвір шахти коло підніжжя.
Решта спочатку зникла, але потім один по одному пробрались в шахту, щоб поживитись вбитим. Це знову дозволило нам зберегти паливо.
Але тут коні знов захропіли, і ми обидва змушені були схопитись і загородити собою двері фанзи, щоб налякані тварини не вискочили з неї. Вони, хропучи, тиснули нас. За ними над задньою стінкою фанзи я розпізнав очі вовка, який, мабуть, стояв на задніх лапах. Момент був критичний. Хоча револьвер був у мене в кишені, але коні, вириваючись, не давали змоги звільнити руку і навіть, якби це вдалось, я не зміг би прицілитись і вистрілити біля самої морди коня. Від цього він би зовсім осатанів.
На щастя, кінь Лобсина підкинув задом і обома ногами вдарив по задній стінці. Очі вовка зникли. Ми насилу заспокоїли коней і, поки Лобсин тримав їх, я підкинув палива, взяв у ліву руку запалений кущ, у праву револьвер зі зведеним курком, обігнув фанзу і вистрілив у тікаючого вовка, коли він був ще кроків сім від мене. Я, мабуть, перебив йому задню ногу.
Щоб запобігти новим спробам вовків пробратися в фанзу із задньої сторони, ми запалили там друге маленьке багаття і підтримували його весь час. Але через це вже не було змоги підкидати більше палива в багаття спереду, щоб бачити силуети вовків і певніше цілитися в них. Довелось зрідка стріляти в темряву, цілячись нижче світних очей, крупним дробом, зберігаючи патрони з картеччю.
Нарешті, о пів на третю, перед світанком, ми розпалили багаття залишками палива, і я зробив два постріли один за одним у вовків, що зібрались купкою навколо одного, який, мабуть, здихав. Усім, очевидно, добре попало, бо вони відбігли і більше вже не підходили.
Та ось почало світати. З темряви помалу виступали горбочки, найближчі фанзи, відвал білого кварцу біля однієї з шахт, а зірки мерехтіли і зникали. Коні заспокоїлись. Ми насипали в кормушки чимало сухарів і почепили їм на морди. У нас залишилось ще трохи холодного чаю, його ми поставили на вогонь, що вже догоряв. Після такої тривожної ночі підживитись чашкою гарячого чаю було дуже приємно.
Тільки-но зовсім розвиднилось, ми знов почали розкопувати. Канавку, доведену напередодні до бокової стінки фанзи під віконцем, ми повернули вздовж неї, до передньої стінки, і відразу ж відкопали ще десять кусків кварцу з золотом і, нарешті, в самому кутку біля передньої стінки знайшли глиняний глечик з вузькою шийкою. Він лежав боком, а шийка була закрита шкіряною пробкою, залитою воском. Глечик був дуже важкий.
— Оце справжнісінький скарб! — вигукнув я, коли Лобсин відгріб розпушену землю і вийняв глечик.
Я підняв його: на воску пробки було видно печатку з китайським ієрогліфом. Глечик важив фунтів десять.
— Не будемо відкривати його тут, — запропонував Лобсин. — В ньому, звичайно, чисте золото, яке чиновник одержав від рудокопів і не зміг завезти в місто, боячись, що по дорозі туди дунгани спинять його і золото віднімуть.
— Треба ще покопати, — запропонував я, — щоб потім не жалкувати.
Ми прокопали канавку далі вздовж передньої стінки, але нічого не знайшли. Так само і розкопка в другому кутку кімнати і в двох місцях серед неї нічого не дала, крім дрібного щебеню, такого ж, як і взагалі буває в грунті горбів.
— Ну як, Хомо? — спитав Лобсин, викопавши останню ямку і кинувши лопатку. — Бачиш, я тебе не обдурив. Старий китаєць залишив тут золото, а в книжці правильно записав, де його закопано. Тепер у тебе будуть гроші, щоб купити добротного краму і послати мене з караваном.
— А в тебе будуть гроші, щоб купити добрих верблюдів і найняти собі в поміч погонщика, — сказав я.
— Мені не потрібне це золото! — заперечив Лобсин. — У мене гарна юрта, трохи скотини, дружина. Я буду водити твій караван, ти будеш платити мені більше за роботу, і я житиму ще краще, аніж досі. Адже ти мене з жебрака і бродяги людиною зробив: всім, що в мене є, я завдячую тобі.
Дуже здивував мене Лобсин своєю безкорисливістю і порадував своєю відданістю. Але я не міг погодитись взяти собі все золото і заявив йому рішуче:
— Половина цього скарбу належить тобі. Ти купиш добрих верблюдів, коней, биків, баранів і станеш великим баєм. У тебе буде кілька гарних юрт…
— І як тільки наш князь Кобук-бейсе, — перебив мене Лобсин, — дізнається про моє багатство, він усе відбере, а мене засадить в тюрму при монастирі. Ти не знаєш цієї людини. Я не можу відразу розбагатіти, а багатим неробом бути не хочу.
— Чого ж ти хочеш, Лобсин?
— Я люблю водити каравани нашими степами і горами, люблю бути хазяїном каравану, дивитись нові місця, нові міста, людей.
— Розумію! Ти хочеш, щоб твоє багатство об'явилось не відразу, а зростало поволі від торгівлі. Добре. Твоє золото я буду зберігати в себе і віддавати тобі потроху, коли захочеш. Ти згоден?
— Коли вже ти так хочеш, Хомо, щоб половина скарбу була за мною, вважай мене своїм компаньйоном в караванній торгівлі ї користуйся золотом, як тортовим капіталом. Будемо вдвох працювати, як і досі. Ніколи в нас сварки не було, жили ми з тобою дружно, один одному помагали, так будемо й далі, щоб це золото нас не розділило. А то я буду шкодувати, що знайшов книжку і затіяв цю справу.
Міркування Лобсина були розумні. Я вже знав умови життя в провінції Синьцзян, чув про сваволю китайських амбанів і монгольських князів. Якби купівлею-худоби і речей виявилося, що в Лобсина завелися гроші, князь почав би вимагати їх силоміць під різними приводами і різними способами. Повідомити китайські або монгольські власті про нашу знахідку нам і на думку не спадало, бо тоді просто б конфіскували наше золото. Адже ми не знали, чи був китаєць, що закопав золото, чиновником, який збирав його в рудокопів, щоб здати в казну, чи то був він орендарем, який одержував золото від своїх робітників. У першому випадку золото належало китайській державі, в другому — китайцеві, що жив і помер у батька Лобсина. Не зміг би цього з'ясувати і амбань Чугучака і в кращому випадку, при втручанні консула, він завів би переписку з Пекіном для вирішення цього питання, що затяглося б на кілька років.
Тому найбільш розсудливим було не говорити нікому про знахідку і використовувати її поволі й обачливо.
Закінчивши розкопки, ми зарівняли канавки, вириті в фанзі, засідлали коней, куски кварцу і глечик розклали по наших засідельних сумках і поїхали назад. Через годину ми зупинились на ріці Ангирти, пустили голодних коней на пашу, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали, а тоді по черзі поспали годин по дві.
Добре відпочивши, близько полудня ми поїхали далі. Лобсин повів іншою дорогою — вгору по Ангирти.
— Хіба ми не заїдемо ночувати на твоє літування? — запитав я.
— Ні, їдемо прямо в Чугучак. В юрті ми б зняли сумки, дітлахи допитливі, побачили б кварц з золотом, пішли б розпити, де були, де саме накопали. А степове вухо, Хомо, сам знаєш, довге. Сьогодні сказав в одній юрті чи одній зустрінутій людині, а завтра знатимуть на сто верст навкруги, що Лобсин та Хома знайшли золото в Джаїрі. Мене викличе князь до себе, а тебе — амбань через консула, щоб з'ясувати, де й що знайшов. Адже копати золото без дозволу не можна.
Довелось визнати, що Лобсин зробив правильно, не заїжджаючи до своїх. В Чугучаці ми могли краще затаїти знахідку.