Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 47)

За цією копальнею на шляху до станції Лодун вітер посилився до ступеня бурі і примусив нас передчасно зупинитися, бо його стрічні пориви зупиняли навіть навантажених верблюдів. На станції Лодун ледве вдалося нап'ясти намет, який витримав уже немало вітрів під час наших подорожей. Але надвечір буря тут посилилась до того, що розірвала намет по швах, і нам довелося сховатися на заїжджому дворі і платити за воду для чаю та супу і за корм для тварин.

Наступного дня, незважаючи на сильний стрічний вітер, ми все-таки пішли далі, але дійшли лише до станції Чоглучай, де знову довелося сховатися на заїжджому дворі, бо в полі неможливо було розпалити вогонь та закип'ятити чай — вітер задував полум'я, а чайник розгойдувало так, що вода випліскувалась. Тут нам розповіли, що років з 20 тому на цю станцію, коли почалася буря, прибула валка з п'ятнадцяти китайських возів, тобто двоколісних і дуже високих. Їх попередили, що насувається дуже сильна буря і краще перечекати її на станції. Але візники дуже поспішали, сказали, що у возах буря їм не страшна, і поїхали. На дальшу станцію вони не прибули, очевидно, буря підхопила високі і не дуже важкі вози і понесла їх, людей і тварин.

Станція розташована в гирлі ущелини, там, де тільки починається невеликий кряж голих скелястих гір, що простягається на південний захід, відгороджуючи з півдня велику западину, витягнуту вздовж головного пасма Тянь-Шаню. Навколо станції нема ніякої паші, і нам довелося купити для коней та верблюдів по досить високій ціні соломи та кілька снопів сухої люцерни. За станцією дорога пішла по довгій западині Дунієнчже вздовж Тянь-Шаню; вона являла собою великий солончак з гаями тополь, тамариску, різних кущів і чию та окремими горбами сипучого піску. Але тополі в цій западині вимирають, очевидно, від засолення грунту, бо стоку води з неї немає і грунт дедалі більше насичується сіллю; а різнолиста тополя (тограк) не витримує сильного засолення, хоч і росте на солончаках. Обабіч дороги видно було мертві дерева, деякі ще з тонкими молодими гілками, а інші у вигляді пнів різної висоти й товщини, з спірально закрученою деревиною та рештками товстих гілляк, що вже, мабуть, давно засохли. Лобсин дивувався з того, як хтось недбало зрубував ці дерева: одні під саму крону, інші на половині висоти, залишаючи так багато дров на пні в цій безлісій країні, і мені довелося пояснити йому, що таке засолення грунту в западині, де вода не стікає. Та все ж було дивно, чому ці сухі стовбури так близько від станції Чоглучай, яка, звичайно, мала потребу в дровах, не зрубані. Мабуть, вони так були просочені сіллю, яка поволі нищила їх, що дуже погано горіли.

У цій западині на дорозі є три станції, і ми йшли нею три дні, бо поза станціями нема ні колодязів, ні джерел. Довелося знову купувати воду і корм для тварин, а також хліб та юшку для себе. Третя станція була просто маленьким пікетом, в якому жили два солдати, і ми могли б поминути її й зупинитися на дальшій, якби не знялася буря, коли ми наближалися до пікету. Вітер був такий сильний, що важко було вдержатися в сідлі, а зав'ючені верблюди під час поривів бурі зупинялись під натиском вітру. Я пробував кидати вгору плоскі плитки каменю, і буря відносила їх в сторону, не давала їм падати вертикально вниз. Біля пікету довелося зупинитися і під захистом гори поставити намет в самій ущелині. Тут наші тварини поголодували, бо в пікеті не було корму для продажу. В ущелині було порівняно тихо, але над наметом чути було гул і ревіння вітру і час від часу налітали шквали з тої або іншої сторони і на намет сипався пісок та дрібне каміння.

На дні цієї западини я помітив де-не-де голі вали, заввишки до піваршина, що складалися з дрібних камінців, завбільшки з кедровий та лісовий горіх. Їх, певно, намело вітрами, що виносили пил і пісок кудись далі. Під час бурі перед третьою станцією повітря в западині стало сірим від пилу, який стовпами зривався з солончака та піщаних горбів. Цей бурний день дав нам поняття про те, що відбувається під час найсильніших бур у Долині бісів.

За пікетом, біля якого ми через бурю зупинились, тракт перевалив у другу западину менших розмірів, але також з солончаком у середній частині. А по окраїнах її на схилах гір голі скелі привернули до себе мою увагу тим, що всі вони були цілком чорні і блискучі, наче їх вимазали дьогтем або якимось лаком. Це мене зацікавило, я під'їхав до одної з скель і помацав рукою її блискучий бік, — він виявився цілком сухим. Щоб дізнатися, чим він вимазаний, я дістав з черезсідельної сумки, в якій возив те, що потрібно було мати під рукою на всякий випадок, молоток і спробував відбити кути кількох чорних скель. Виявилось, що чорними вони були тільки зовні, а всередині деякі були темно-зелені, сірі, буро-червоні і, справді, здавалося, що їх хтось вимазав чорним лаком або фарбою[12].

Але поруч з цими чорними скелями видно було маленькі горбики з брудно-жовтого піску, не вкриті цим лаком, і контраст цих горбів та скель рядом був разючий[13].

З цієї западини ми виїхали по довгій і сухій ущелині через передове пасмо Тянь-Шаню на його південне підніжжя, яким повільно спускалися до вечора. Це була цілковита пустиня, усіяна галькою та щебенем, також цілком чорного кольору і блискучим. Лише подекуди, де в поверхню врізалися плоскі видолинки й сухі русла, де-не-де видно було маленькі й ріденькі кущики. Ми їхали і їхали, не бачачи попереду й позаду нічого, крім чорного каміння, яке застилало сірий грунт. Подібні площі пригадалися в Чорній Гобі на шляху з Баркуля на Едзін-Гол в Хара-Хото, де ми зустрілися з Чорним ламою. Вибрав же він для свого пристановища цю чорну пустиню! Лише надвечір сухі русла й видолинки почали траплятися частіше, і ми, нарешті, зупинилися на ночівлю серед якихось руїн, де виявили глибокий колодязь. Довелося зняти з в'юка вірьовку, щоб дістати води. Але тваринам довелося знову голодувати. Ми могли дати їм лише рештки сухарів, крихти хліба, а верблюдам — останнє борошно.

Наступного дня ця пустиня скоро кінчилась досить високим укосом, місцями з кручами, тут з галечника вибивалися джерела, а трохи віддалік було велике таранчинське селище Чиктам, де ми дуже рано зупинились, щоб дати тваринам спочинок і підгодувати їх після кількох важких і пісних днів. Корму, звичайно, довелося купити. Але можна було дивуватися з того, що тут пролягав великий тракт з Хамі в Турфан, Урумчі, Кульджу. Зіставляючи природу цієї дільниці тракту з усією іншою частиною і з тим, що я бачив у Долині бісів, а Лобсин на своєму маршруті, можна було зрозуміти, чому по Долині бісів все-таки колись проклали велику дорогу з Хамі в Лукчун і намагалися їздити по ній, хоча б у спокійні місяці. Дорога ця все ж була пряміша, коротша і більш рівна, ніж сучасний тракт, яким ми тепер посувалися.

Після Чиктаму місцевість позбулася свого сумного характеру, її оживила вода, що пробивалася багатьма джерелами з галечників підніжжя Тянь-Шаню. Тут були гаї, поля, окремі фанзи, селища таранчів, зарості тростин, кущів. Ми йшли цілий день по населеній місцевості з розкиданими серед неї горбами відрогів останнього пасма Тянь-Шаню. Побачивши це життя поряд з голою пустинею, якою ми йшли напередодні, я здивувався, чому таранчі не виявляють ніякої заповзятливості. В глибині галечників пустині було багато води, про що свідчили потужні джерела, що вибивалися з-під них. Адже воду можна було б дістати з допомогою буріння в самій верхній частині цієї пустині і перетворити її на оазис. Спробу знайти і використати підземну воду являли собою і кяризи, які ми бачили в Лукчунській западині і про які я згадав, описуючи її; але це були жалюгідні спроби з недосконалими засобами.

Наступного дня ми вийшли в оазис міста Пічан і зупинились на південній околиці. Місто та його сади і гаї лежали праворуч, а ми вибрали пустир, де наші тварини могли пастись у заростях чию та кущів. На південь від нашої стоянки, в далечині, видно було високі жовті горби з досить положистими схилами. Від проїжджого таранчі я дізнався, що це Кумтаг, тобто піщані гори. Це були ті самі великі піски, повз які я проїхав з півдня із селища Дигай перед вступом у Долину бісів. Отже, я побачив їх тепер з другої сторони, з півночі, і звідси вони здавалися вищими, ніж з півдня. Вздовж їх північної окраїни простягалося пасмо піщаних барханів звичайної висоти в три-п'ять сажнів, але з нашої стоянки ці бархани здавалися просто горбочками у порівнянні з високими Кумтаг, які були разів у десять вищими, тобто досягали тридцяти-п'ятдесяти сажнів над рівниною Пічану і являли собою справжні піщані гори.

Мені захотілося роздивитися їх ближче, і я надвечір під'їхав до них верхи. Це, дійсно, були цілі гори голого піску, які положисто піднімались над рівниною, що поросла досить гарною травою та полином. Подекуди на них видно було жмутки піщаної трави та кущики саксаулу, але вони мало пом'якшували вигляд цієї піщаної пустині. Мене цікавило питання, звідки ж нанесло сюди цю масу піску, і, зіставляючи з напрямом вітрів Долини бісів, я подумав, що пісок приносило з заходу, з Лукчунської великої западини, дно якої являло собою пустиню, за винятком смуги вздовж річок, що витікали з пасма гір і облямовували западину з півночі. Та й ці зовсім голі пасма, що складаються з піщаних порід, мали давати вітрам багато матеріалу для переносу на схід.