Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 46)

У двох великих тюках рукописів, які мені принесли для обміну, виявилось таке: китайські — кількох династій, монгольські, тібетські, санскритські, тюркські, в тому числі кілька уйгурських у вигляді невеликих книжок, центральноазіатські та брамінські. Тому що рукописи були різного походження і віку, деякі з них мали папір різної якості, товщини і навіть кольору і являли собою товсті і тонкі сувої різного формату. Всі вони писані тушшю названими вже різними мовами, деякі мали відбитки якихось печаток, інші були сувоями, які потрібно розгортати, щоб читати їх зверху вниз і одні справа наліво, другі, навпаки, або по горизонтальних рядках. Один сувій являв собою, з одної сторони, центральноазіатський брамінський рукопис, а з другої — китайський, але чи були вони однакового змісту, тобто чи китайський був перекладом брамінського, — лама не міг сказати. Попалося кілька рукописів, які мали форму книжок, можливо, друкованих, а не рукописних, а один довгий і вузький аркуш був відрізком листа якоїсь пальми, заповнений санскритськими письменами.

Старший лама заявив, що всі рукописи — в більшій або меншій мірі — стародавні. Доводилося вірити цьому, бо перевірити я не мав можливості через незнання; а Лобсин міг лише підтвердити, що серед них є монгольські, тібетські і, крім того, на різних незнайомих йому мовах. Колір і якість паперу, характер сувоїв підтверджували їх неоднаковий вік. На доповнення до рукописів лама запропонував нам кілька китайських шовкових хусточок з фігурами і написами, кілька паперових і шовкових картинок у вигляді згортків з дерев'яними лінійками вгорі і внизу, щоб зручніше було розгортати і підвішувати на стіні. Це були картинки буддійського культу. Загалом все, запропоноване нам старшим ламою в обмін на матеріал для ламського вбрання, релігійні і побутові об'єкти і згортки з стародавніми рукописами та картинками, становило лише діва не дуже важких в'юки, а ми мусили віддати за них шість добрих в'юків. Дрібні дерев'яні, металеві і глиняні фігурки божеств і героїв, а також мої рисунки фресок складали ще один невеликий в'юк. Загалом же я ніяк не міг поручитися не тільки за вигідність обміну в тому розумінні, що він покриє наші затрати товарами, роботою і часом хоча б з невеликим прибутком, але не міг бути певний навіть того, що він окупить вартість самих товарів, які ми маємо залишити храмові Тисячі будд. Лише торішній досвід з рукописами і старожитностями, вивезеними з Хара-Хото, які окупили наші витрати з невеликою виручкою, давав можливість сподіватися, що і цього разу наш обмін не буде збитковим.

Правда, в Хара-Хото ми вели розкопки в залишених людьми руїнах, які не були нічиєю власністю, хіба що китайського народу в цілому, і добули там, крім рукописів, монети різного віку і цінності, рештки тканин, одягу, посуду та інших речей, тоді як у печерах з Тисячею будд нам не дозволили розкопувати завалені й обрушені печери, взагалі провадити будь-які розкопки, а лише дозволили оглянути храми, зарисувати фрески й фігури і повезти з собою тільки рукописи та дрібні вироби самих лам у вигляді фігурок божеств і героїв.

Після трьох тижнів перебування в Дуньхуані я переконався, що більше нічого ми досягти не можемо. Треба було бути знавцем літератури й історії Індії, Тібету і взагалі Внутрішньої Азії та її народностей, щоб мати правильну думку про значення цих храмів Тисячі будд, зображень в них та пропонованих рукописів. Я міг лише догадуватися, що різноманітні щодо мови, віку і якості рукописи мають становити велику цінність, якщо тільки вони не були підроблені, а до цього вдавались лами храмів і продавали прочанам під виглядом старовинних. Однак підробляти рукописи санскритські, уйгурські, брамінські і навіть китайські було, звичайно, не легко, і різноманітність мови, паперу та загального вигляду пропонуваних рукописів усувала підозру щодо цього. Дрібні фігурки божеств із глини, металу і каменю лами, звичайно, виготовляли, і я брав ці вироби просто, щоб не образити лам. Те ж саме можна було сказати і про картинки по шовку та на папері, які здавалися мені сучасними. Словом, ми розійшлися з старшим ламою цілком дружелюбно, і він запропонував нам прибути ще раз. через рік, обіцяючи дістати для нас рукописи з найбільш давніх камер.

Уже минув жовтень, коли ми попрощалися з ламами печер і вирушили в зворотну путь. Лобсин використав наше перебування тут, щоб докладно розпитати у деяких лам, які бували у Лхасі, про умови паломництва, спорядження, самого шляху по Тібету і Цайдаму, а також перебування у Лхасі, про тамтешнє життя та звичаї святого міста. Старшин лама побував у Лхасі років з двадцять тому, але оживляв свої спогади щороку бесідами з прочанами, що поверталися звідти. Лобсин, розмовляючи з ними, проймався думкою, що років через п'ять-десять він мусить побувати у Лхасі і поклонитися далай-ламі. Коли ми поверталися назад з невеликими в'юками, тобто без великих турбот по розв'ючуванню та нав'ючуванню, мені часто доводилося чути, як Лобсин напучував наших хлопців у питаннях буддизму і знайомив їх з його принципами. Мої не дуже шанобливі зауваження щодо перевтілення душ, всепрощення, споглядальне і по суті самовдоволене і малодіяльне життя буддійського духовенства він скромно заперечував, але більше за все ухилявся від обговорення, повторюючи слова буддійської молитви «ом-мані-пад-ме-хум».

Від печер ми подалися не в місто Дуньхуан, а прямо на північний захід до броду через ріку Сулехе, бо я побоювався, що китайські власті, які, звичайно, знали п|ро наше перебування біля печер і торгівлю з ламами, захочуть перевірити, що ми вивозимо звідти і можуть накласти заборону на вивіз старих рукописів, затримати нас під приводом, ніби треба проглянути ці рукописи, а може бути — і просто, щоб одержати від нас хабаря за пропуск покупок.

Ми пішли по рівнині з пустирями, заростями чию, очерету, гаями тограків і тамарисків, розгалуженнями ріки Данхе і через Шицуер та якісь руїни стародавніх міст, що являли собою башти з цегли-сирцю, огорожі, стіни фанз різної величини. Можливо, що розкопки в інших місцях дали б що-небудь інтересне, але я боявся затримуватися тут в районі властей Дуньхуана з викладених вище причин. Про день від'їзду ми не казали ні ламам, ні населенню печерного міста і, попрощавшись лише увечері з старшим ламою, ми вдосвіта знялися з стоянки і пішли не великим шляхом до міста, а прямо до броду через ріку Сулехе.

Цей брід не викликав утруднень, бо літнє танення льодовиків в Алтинтагу та Наньшані вже припинилось і щодобового прибування води в ріці не було, її можна було переходити в будь-яку пору дня і ночі там, де вона розливалась кількома рукавами, тоді як по дорозі в Дуньхуан нам довелося б чекати спаду води на світанку. Від броду ми пішли великим шляхом через Хамійську пустиню в гірські пасма Куруктаг і Чолтаг, як описано вище.

Характер місцевості, дуже одноманітний своїми то скелястими, то заокругленими, згладженими пасмами, плоскими широкими зниженнями, щебеневими полями та глинистими такирними майданчиками в зниженнях, які тимчасово заливає водою, був малоінтересний. Вчений геолог, можливо, виявив би багато різноманітних гірських порід та мінералів, знайшов би серед них особливо інтересні. Але для мене всі вони являли те, що ми, неосвічені хлопчаки долини ріки Бухтарми на Алтаї, колись називали «собакитами» та «швиркитами», відповідно до головного призначення цих каменів для нас. Вигляд місцевості, яка загалом піднімається від ріки Сулехе на північ, до пасом Куруктагу та Чолтагу, поділених зниженням, і потім знижується на північ до міста Хамі, вже описано вище.

Біля броду через ріку Курук-Гол, яка тече з Карликтагу, ми звернули з великого шляху, що йде далі на Хамі, бо відвідувати це місто не було потреби. Поповнити наші харчі хлібом, м'ясом, динями, виноградом після тривалого шляху через пустиню ми змогли вже в селищі на названій річці і. попрямували тепер майже на захід, наближаючись до великого тракту з Хамі в Лукчун і Турфан. Ми могли б піти трохи коротшим шляхом, яким у вересні з Лукчуна прибув з нашим караваном Лобсин. Але в селищі Елмек, де від цієї дороги відокремлювалась та, якою нам треба було вийти на великий тракт, нам сказали, що вже почався період дуже сильних вітрів у Долині бісів і сполучення по дорозі через Кара-Тюбе, Опур і Сарикамиіи днів на десять-п'ятнадцять припинилось. Тому ми звернули на північний захід і біля селища Тогуча вийшли на тракт, яким і продовжували просуватися до Лукчуна і Турфана.

Цей тракт іде від Хамі, поступово наближаючись до підніжжя Тянь-Шаню, який на протязі майже 300 верст між меридіанами Хамі та Чиктаму значно знижений і не несе вічноснігових вершин. Дорога нерівна, перетинає численні зниження, яри та балки, що йдуть з Тянь-Шаню на південь; по них розташовані казенні станції, невеликі заїжджі двори, селища таранчів, окремі фанзи, поля, гаї. В одному місці, за джерелами Джигди коло тракту, знаходяться копальні, в яких майже біля самої поверхні землі видобувають кам'яне вугілля доброї на вигляд якості. Це вугілля вивозять в Хамі та по всьому тракту в Сачжеу для опалення станцій, де й ми тричі користувалися ним.