Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 49)

В середині серпня ми вирушили в постійному складі — я, Лобсин і обидва хлопчаки, яким уже було по шістнадцять років; вони тепер стали добрими нашими помічниками і не тільки тоді, коли треба було збирати паливо, слідкувати за багаттям і чайником та пасти тварин, але й при нав'ючуванні та інших роботах. Ми йшли нічними переходами, щоб не втомлювати верблюдів.

У кінці серпня ми вирушили з Урумчі по знайомому і вже двічі пройденому шляху в Турфан. У Турфані я знайшов добрий вибір китайського шовку і закупив його в кількості, яка була потрібна для завантаження половини верблюдів, але не повністю. Звідси починався незнайомий нам шлях, а отже, і його описування мною.

У Турфані, на північній околиці глибокої западини, що лежить між Тянь-Шанем і Чолтагом, великий шлях із Східного Китаю в Сіньцзян ділиться на два розгалуження: праве йде в міста Урумчі, Чугучак та в Кульджу, ліве — в Токсун, Карашар і Кашгар. Праве було нам добре відоме, по лівому ми мали йти вперше. Але нас цікавили не Карашар і Кашгар, що розміщені на північній окраїні пустині Такла-Макан, а міста Черчен, Нія, Керія, Яркенд на південній окраїні тієї ж пустині, і я намагався взнати, чи нема туди прямого шляху з Турфана або Токсуна. Вияснилось, що великий шлях іде на захід до міста Карашар і Курля поблизу великого озера Баграчкуль, звідки можна поїхати вниз понад рікою Тарім до озера Лобнор і вгору понад рікою Черчен у Нію і Керію. Але при цьому довелося б зробити велику петлю на захід, втративши в дорозі зайвих днів десять. Карта ж, яку я скопіював у консула, показувала, що з Токсуна можна йти прямо на південь, до нижнього Таріму, зрізуючи цю петлю.

З розпитувань у Турфані я не міг дізнатись, чи їздять взагалі цим прямим шляхом. Нам, що звикли під час своїх подорожувань з товарами до всяких шляхів через пустині, досить було знати, чи є на цьому прямому шляху — паша і вода, наскільки великі безводні переходи, чи нема високих та важких перевалів, щоб зважитися його пройти. Про це можна було довідатися в Токсуні.

Від Турфана до Токсуна близько 60 верст і дорога йде по північно-західній окраїні Лукчунської западини. Праворуч підносяться плоскі горби і косогори червонуватого кольору з бідною пустинною рослинністю, а ліворуч розгортається окраїна цієї западини з селищами, садами і полями таранчів на кяризах і струмках, що відбігають з околишніх висот. Вони тягнуться вузькою стрічкою понад підніжжям цих висот, а трохи далі на південний схід поступаються перелогами, що вже заросли полином і колючкою й свідчать про те, що колись води для зрошення вистачало на більшу площу. А ще далі в цьому напрямі видніються зовсім голі бурі купини з білим нальотом солей, що нагадують груддя в посуху виораного поля і тягнуться ген до небосхилу. Це просочені солями і гіпсом сухі відклади на дні Лукчунської западини, поміж якими на південному сході синіла поверхня соляного озера Боджанте.

За пікетом Дадун селища й поля траплялися частіше, бо сюди заходили арики і розгалуження ріки, що тече з боку кряжа Даванчин, який ми перетяли з німцями, йдучи з Урумчі в Турфан. Він тягнеться далі на південний захід, відділяючи западину Лукчуну від западини Урумчі, пролягає від вічноснігової групи Богдо-Ули в Тянь-Шань до висот Кара-Узень, також увінчаного. снігами на південному заході. Там, де починалися ці поля і сади Токсунського оазису, ми заночували на краю зібраного кукурудзяного поля. Залишки стебел кукурудзи ми використали як паливо для багаття, а корм для тварин довелося купити у селищі. На другий день опівдні ми вже прибули в Токсун і зупинилися в передмісті на заїжджому дворі, який нам рекомендували ще в Турфані.

В Токсуні ми з задоволенням дізналися, що прямий шлях на південь до Лобнору і Таріму цілком доступний, що на ньому є поселення, вода, навіть річки, а перші два переходи збігаються з трактом в Карашар. Треба тільки зробити запас сухарів, щоб їх мати на. випадок ночівель далеко від поселень. Заради цього ми залишились ще на день у місті.

Перші два дні ми йшли по тракту з пікетами. Спочатку шлях піднімався по кам'янистій підгірній рівнині північного схилу хребта Чолтаг, потім поминув тісне і похмуре міжгір'я, де він вився поміж прямовисними скелями, серед яких стукіт копит наших коней віддавався голосною луною. Біля першого пікету серед скель можна було купити дрова і фураж, хоч і дуже дорого, проте ми мали запас того і другого й ночували, поминувши пікет, у верхів'ї ущелини біля джерела. Наступного дня дорога вийшла із скель, піднялася на плоский гребінь хребта за пікетом Агабулак і спустилася до пікету Узь-медянь; на всьому цьому протязі рослинність була дуже бідною — ми перевалили через Чолтаг; тут уже тракт пішов на захід, а ми продовжували спускатися по пологому горбкуватому схилу на південь, у пустинну долину, що відділяє Чолтаг від нижчого хребта Караксил. В долині — сліди озера, що висохло, піщані горби з тамариском, солончаки, зарості комишу, кураю, саксаулу. Заночували біля колодязя Шорбулак, де в заростях моє полювання видалося досить успішним — я підстрелив дзерена, а Очир, який наловчився стріляти з лука, добув зайця, поки я ходив по заростях, шукаючи дичини.

Недалеко від того місця, де ми заночували, вздовж північного підніжжя Караксилу, тягнулося довге пасмо дрібного піску, заввишки 30–40 сажнів, що нагромадився навколо кам'яних і глинобитних мурів якогось укріплення, які добре збереглися. Але в долині не видно було житла, і не було кого запитати, яких часів ці будівлі. Проте ступінь їх збереженості давав підставу здогадуватися, що їм було не більше, як сотня-дві років, отже, цікавих для нас скарбів вони не мають.

Гори Караксилу ми обійшли із заходу і йшли далі на південь по неродючій долині весь перехід до хребта Ігер-читаг. Спустившись з нього, пройшли через зарості комишу, тамариску з поодинокими тополями вздовж невеличкого струмка. В заростях, судячи по численних слідах, водяться кабани. На березі струмка ми з подивом помітили велику піч, в якій раніше щось випалювали; судячи з того, що поблизу була купа шлаку, це, певно, випалювали свинець з руди, але залишків житла по сусідству не було; очевидно, рудокопи жили в наметі. Далі ми зустріли групу гірок і біля них джерело, що зрошувало площу довжиною до п'яти верст. Тут ми зустріли сім'ю монголів-торгоутів і заночували по сусідству, оскільки в них можна було дістати молоко. Лобсин, звичайно, розговорився з ними, дізнавшись, що вони того ж племені, що і він. Вони, за його словами, колись відбилися від орд Чингісхана і залишились кочувати в Куруктазі, виловлюючи диких верблюдів. Лобсин дізнався від них про те, що поблизу одного з джерел цієї долини, яка зветься Тунгузликом, є мури старовинного укріплення і біля них давні могили. Я на всякий випадок записав ці відомості.

З півдня долина Тунгузлик обмежована плоским хребтом Куруктаг, на якому підноситься група високих гір. Як розповідали торгоути, біля підніжжя цієї групи є джерела і пасовища, а при них і зимовища торгоутів. Схили цієї групи гір нібито такі круті, що навіть звірі не можуть на них здиратися. В цих горах часто можна чути гуркіт грому, стрільбу з гармат, звуки дзвону, музику, співи. Ці гори буддисти вважають святими. Розповідають, що якийсь святий піднявся колись на вершину, недоступну для людей, влаштував на ній обо, помолився і зник. Група називається Сайхан-Ула. За словами інших, святий залишився в горах і час від часу молиться, викликаючи ті звуки, що їх чують люди. Ці розповіді, після того як я відвідав Долину бісів, яка знаходиться в тих же горах далі на схід, наводять на припущення, що в цій високій, скелястій і труднодоступній групі сильні вітри і бурі, очевидно, і. створюють ці різні звуки, помічені людьми. Я записав ці відомості на доповнення до інших, які збирав про страшенні вітри Ібе.

Торгоути, що ми їх зустріли, кочували в долині вздовж північного підніжжя Куруктагу, займаючись переважно полюванням; добуті шкури вони збували в Токсуні і про дальший шлях до Таріму нічого певного не знали; вони порадили нам іти на південний схід, через старий рудник в поселення Кизилсенір, де знайдеться провідник до Лобнору. Ми так і зробили; перший перехід привів нас до старого рудника Кантбулак у північних передгір'ях Куруктагу. Тут ми знайшли лише сім'ю сторожа, який повідомив нас, що в руднику працюють кілька чоловік в зимовий період, коли вони вільні від польових робіт; робітники-дунгани приходять восени з Токсуна і добувають свинцеву руду, яку навесні виплавляють під наглядом китайського чиновника, що приїжджає з Урум-чі, куди він і вивозить виплавлений свинець. Рудник же, за словами сторожа, дуже давній, і деякі шахти мають більш як 100 сажнів завглибшки.

Наступного дня ми пройшли до селища Кизилсенір. Це маленький оазис біля підніжжя Куруктагу, з заростями комишу, тамариску, гаєм тограку, джигди, саксаулу і навіть плодових дерев, що їх розвели таранчі-мисливці, які сюди переселилися з Люкчуна років з тридцять тому. Один з них погодився провести нас до ріки Тарім, до якої ще лишилося близько 120 верст. Шлях ішов через плоскі верхів'я Куруктагу, над якими підносилися вище окремі гори. Провідник називав мені їх імена, але я відразу не записав цих назв, а потім забув. Місцевість була мілкогірна і пустинна, та на третій день подорожі ми зустріли цілий ліс із тополь, обмежований заростями тамариску і комишу; тут ще зберігся рукав ріки Кончедар'я, який тече з Південного Тянь-Шаню і вздовж південного підніжжя Куруктагу відхиляється від решти рукавів цієї ріки далі на схід. Недалеко від нашої зупинки на березі річища виднілися мури фортеці та руїни фанз давнього міста Емпень. Провідник повідомив нас про те, що хтось розкопував ці руїни, але нібито нічого цікавого не знайшов; я на всякий випадок записав цю назву міста. Проте ріки тут уже не було, тягнулося широке сухе русло, що його засипав пісок невисоких, заввишки в 1,5–2 сажні, барханів, звернених положистими навітряними схилами на північний схід. По старому руслу були розкидані сухі стовбури тополь, деякі з них ще стоять прямовисно, до половини засипані піском. Можна гадати, що пануючі північно-східні вітри, засипаючи піском русло-ріки, примусили її відсунутися на захід.