Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 44)
Далі місцевість стала більш нерівною, дорога йшла по кам'янистих горбах, огинаючи, стрімкі гірки, на яких часто виступали товсті пласти якихось сланців. Зустрічалися сухі русла з заростями очерету, ще зеленого, тоді як в інших місцях він був уже посохлий. Майже щодня ми бачили то праворуч, то ліворуч кількох диких верблюдів, які, помітивши наш караван, дуже швидко відбігали якнайдалі і, очевидно, були знайомі з людиною. На півночі ще довго видно було Карликтаг з його сніговою шапкою, що часом зовсім зникала в імлі, коли повітря ставало пильне. Але потім його заступили зубчасті скелі і схили Чолтагу. На п'ятий день довгого безводного переходу з заходу налетіла буря і хребет Чолтаг порадував нас випадінням снігу. Сніг падав досить густо близько півгодини, і цього було досить, щоб не тільки наші тварини, хапаючи на льоту пластівці або підбираючи їх з кущів полину і хармику, утоляли свою спрагу, але й ми самі змогли набрати снігу у велику клейонку, яку ми мали в запасі для такого випадку.
Слід зазначити, що через Чолтаг проходять дві дороги — одна трактова, з невеликими станціями, на яких тримали верблюдів і коней для проїжджих китайських чиновників, що мають право на перемінних коней. По цій дорозі навіть видно було стовпи телеграфу з трьома дротами, нерідко криві або похилені в ту чи іншу сторону. Це був тракт з міста Хамі в місто Аньсі, який недалеко за станцією Куфі почав відхилятися на схід і зник з» виду. На його станціях ми не зупинялись, бо не мали права на це і нам довелося б дорого платити за привезений здалека корм для тварин.
Друга дорога — караванна — за станцією Куфі відокремлюється від першої і йде прямо на південь до міста Сачжеу; на ній станції немає. По цій дорозі на останніх 150–160 верстах похил місцевості загалом став зворотний — на південь. Ми перетяли довгу ущелину кам'яного хребта, мабуть Куруктагу, надзвичайно пустинного і дикого, з сірим, чорним і білим камінням, яке стирчало в різні сторони, наче луска якихось дивовижних страховищ. За цією ущелиною гори почали розступатися в обидві сторони, але загалом ми ще більше одного переходу йшли серед горбів з дуже бідною рослинністю, потім обминули велике очеретяне урочище, місцями з сухими руслами і червоним глинистим грунтом, за ним — колодязь, зруйновану фанзу та маленьку кумирню і піднялися вузькою долиною в широку ущелину, якою перевалили через головне пасмо Куруктагу і просувалися ще цілий день по горах.
Коли ми спустилися з цих гір, рослинність стала багатшою, траплялося багато верблюдячих слідів, зустрічалися антилопи, зайці, сороки, ворони. Хамійська пустиня кінчалася, і вдалині на півдні вже видно було гірські вершини Наньшаню, що зникали в хмарах. Теплішало, і ми, нарешті, зупинилися в обширних заростях очерету, що облямовував русло і розливи ріки Сулехе, яка тече з. Наньшаню. Ця ріка круто звертає на захід, тече повз міста Юйминь та Аньсі і потім, ще далі на заході, впадає в озеро Хара-Нур, або Халачі.
У заростях цієї ріки ми зупинились, зробили днівки, щоб після бідних кормів і великих переходів через пустиню дати всім спочинок. Тут виявилось багато фазанів, і я успішно — полював. Ці зарості становили північну окраїну великої западини верст на 30–35 у поперечнику, яка відокремлює південне підніжжя Куруктагу від північного пасма Алтинтагу. У цій западині ми далі натрапили на ріку Данхе, яка теж тече з Алтинтагу і потім звертає на захід. Все ще йшли очерети, зарості різних кущів, тополеві гаї, яким на зміну приходили площі сірих солончаків, по яких то густіше, то рідше розкидані горби з кущами тамариску, голі ділянки гладеньких і блискучих такирів та в безладді розкидані фанзи й орні землі китайських селищ.
Наші верблюди раз у раз на ходу зривали кущики колючки, своєї улюбленої закуски, яка дістала назву верблюдячої колючки[11], і відправляли її в пащу, корінцем наперед; при цьому положенні довгі та гнучкі колючки лягають вістрям наперед і не впиваються в глотку та горло. А тут-таки на полях китайських селян часто видно було фазанів, що бродили собі спокійно, наче свійські кури в багатому поміщицькому господарстві або на промисловій фермі. Наш собачка забігав з гавкотом назад і вперед, лякаючи фазанів, які перелітали з місця на місце. Самці голосно кахкали, злітаючи в повітря, і скликали за собою курей. За два дні переходу по цій западині я настріляв десятків чотири фазанів і ввечері довелося влаштувати примітивну коптильню, щоб заготовити на майбутнє здобичі; обидва хлопчики були зайняті тим, що общипували пір'я, і найдрібнішим пір'ям ми обновили вміст китайських валиків, що заміняли нам подушки.
Велика дорога в Сачжеу, який інакше називають Дуньхуан, часто губилася серед заростей і. полів, розгалужувалась, і нам доводилося розпитувати жителів, щоб не губити загального напряму шляху. Китайці були зайняті обмолотом різних злаків на зиму та для вивозу на схід в Ганьсу, бо западина, зрошувана відгалуженнями рік Данхе і Сулехе, вважається родючою і зручною для зрошування полів. Селяни, побачивши наших зав'ючеиих верблюдів, звичайно, почали розпитувати, куди і навіщо ми. Їдемо, і багато хто цікавився нашими товарами. Під час обох ночівель довелося розпаковувати один з тюків з різною мануфактурою, щоб задовольнити селян. Приходили також торговці — дрібні перекупники, але діставали відповідь, що наші товари призначені для храму Тисячі будд в Дуньхуані.
На місці першої ночівлі росло досить багато тополь, частково посохлих, і ми, звичайно, нарубали трохи дров для свого вогнища. Коли жителі сусіднього селища побачили, що ми рубаємо дрова, кілька чоловік підбігли і теж почали рубати дерева. На наше запитання, чому вони зайнялися цим, вони сказали, що ці дерева казенні, тобто державні, і їх взагалі заборонено рубати. Вони скористалися нашим прикладом, щоб потім заявити, якщо власті помітять порубки, що це зробили проїжджі, які не знають про заборону.
Загалом в оазисі Сачжеу вважається близько 35 000 жителів, а — в самому місті Дуньхуан 7000. Місто складається з двох частин — старої і нової. Кожна, звичайно, оточена глинобитним товстим муром з зубцями та кількома брамами кам'яної кладки, які замикають на ніч. У новому місті з кращими будівлями знаходяться начальство та загін манчжурського війська, а в старому — вся торгова частина. Воно дуже брудне, вулиці вузькі і криві, за винятком двох головних — поздовжньої та поперечної, що йдуть прямо і трохи чистіші. Але взагалі, як і в інших китайських містах, головні вулиці торгового міста цілком зайняті крамницями, майстернями, харчевнями та заїжджими дворами. Собаки й свині — це єдині санітари, що займаються очищенням вулиць від їстівних покидьків. Заповнені гряззю вибоїни, що висихають, мабуть, лише влітку, трапляються на обох вулицях, як і всяке сміття. До нього домішуються запахи харчевень та пересувних кухонь, в яких смажать на салі і кунжутній олії та варять всякі страви, що їх прохожі споживають тут же на вулиці.
У місті ми довідалися, що печері Тисячі будд знаходяться в кількох місцях за 25 і більше верст від Дунь-хуана. Тому ми лише переночували в заїжджому дворі в передмісті, закупили провізії і вранці пішли далі, щоб влаштувати свою стоянку поблизу печер, у спокійній обстановці, далеко від міста з його смородом, цікавими відвідувачами та властями.
Головні печери, які називаються Чен-фу-дун, знаходяться на південному сході від міста у кручах голої височини, яка становить одно з передових пасом Алтин-тагу. Вони були збудовані за династії Хань, зруйновані монголами, потім їх кілька разів відбудовували і руйнували. Ми застали лише частину їх в стані, доступному для огляду, і дізналися від лам-хранителів, що печери приваблюють прочан з першого по восьмий день четвертого місяця (тобто весняного місяця) в кількості кількох тисяч.
Разом з водою ріки Данхе закінчилась і зелень оазису Сачжеу, і дорога до печер ішла пустинею, порізаною балками, вздовж жовтого відслоненого пасма горбів і гірок. Вздовж дороги рослинність дуже бідна, хоч час від часу попадалися групи тополь, кущі тамариску, ефедри, хармику і біля них руїни фанз або невеликі житла.
Після п'яти годин пересування по такій сумній місцевості ми побачили, що на крутому схилі одноманітного пасма, оберненому в нашу сторону, з'явилися на висоті від 3 до 10 сажнів над підніжжям рештки мурів, і серед них чорніли отвори, які здалека здавалися норами дрібних і великих тварин. Далі серед таких руїн з'явилися відбудовані фанзи поодинці або по кілька одна біля одної. Це і були групи печер Тисячі будд Чен-фу-дун. В одному місці біля підніжжя пасма показався досить великий гай не тільки тополь, але й карагачу, джигди, з заростями чию та верблюдячої колючки на окраїні. В гаю було кілька руїн, а в одній з печер біля підніжжя пасма ми побачили групу лам. Після переговорів з ними ми дістали дозвіл отаборитися в цьому гаї, де соломинки, рештки аргалу і дрібне сміття свідчили, що тут іноді ночують люди.
Місця для нас і наших тварин було досить, але щодо матеріалу для вогнища і особливо підніжного корму, то умови були важкі. Хмиз, кущі полину та аргал місцями можна було збирати, але паша була погана, лише для верблюдів і в (невеликій кількості, тим-то довелося подбати про доставку його з інших місць. Вода у вигляді невеликого джерела текла недалеко від підніжжя височини. Ми влаштувалися на чистому майданчику в затінку дерев, а увечері наш намет відвідав старший лама печер — хешан. Він розповів нам, що печери були споруджені за династії Хаиь, яка царювала з 202 року до нашої ери по 220 рік нової. Потім вони були зруйновані монголами і відбудовані за династії Тан (з 618 по 907 рік), але згодом їх також не раз руйнували, останнього разу — дунгани в половині XIX століття. Прочани збираються з 1-го по 8-е число четвертого місяця в кількості до 10.000 чоловік. Головна статуя зображає великого бога Да-фу-ян в сидячому положенні; вона має заввишки 13 сажнів з чимось. Хешан скаржився, що китайський уряд не вживає ніяких заходів для відбудови печер, сподіваючись, що це зроблять на кошти прочан. Через це вдалося поки що відбудувати лише невелику частину, найбільш доступну, в якій міститься зображення Да-фу-яна і яка своїми розмірами приваблює прочан.