Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 4)
Потім поїхали далі вгору по цій долині. Подекуди це була ущелина між червоно-ліловими скелями. Одна скеля була схожа на величезну голову з пустими орбітами, з яких вилетіла пара голубів. Далі на схилах появився молодий ліс, підйом став крутішим, і долина перетворилась в широку плоску луку з чудовою травою і дзюркотливим струмком. Положисті схили були добрими пасовищами. Це були джайляу — літування.
Спереду кілька киргизів розв'ючували верблюда. Жінки в білих ковпаках ставили ґратчасті основи кибитки (юрти). По схилу вже розсипалась отара овець, кілька корів і коней. Кричали і бігали діти, гавкали собаки.
Коли ми під'їхали до киргизів, що прибули на літування, довелось почати звичайну розмову, обмін новинами, запитали про здоров'я худоби, повідомили, звідкіля і куди їдемо. Я, звичайно, не сказав, що ми їдемо шукати золота, а сказав, що їдемо полювати на архарів в гори Кату.
З верхів'їв цієї долини ми виїхали на поверхню Джаїру. Я був здивований, що цей хребет має зовсім рівний, широкий гребінь, суціль вкритий дрібною, проте досить густою травою. Ніде не видно було скель, і по цьому гребеню можна було їхати не тільки верхи, а навіть на возі в будь-якому напрямі. Лобсин повернув на схід, і ми їхали близько години по гребеню, який подекуди являв собою плоскі горби і видолинки. Потім гребінь повернув на південь, і ми спустились в плоску широку долину, схожу на ту, на якій застали прибулих на літування, але тільки розташовану на південному схилі Джаїру.
В цій долині стояло три юрти, і Лобсин попрямував до них.
— Ось і мої перекочували на джайляу, — сказав він. — Ми в них переночуємо, а завтра поїдемо на ближчий рудник. Але, Хомо, не говори, для чого поїхали!
— Само собою, базікати нічого! — погодився я.
Одна з юрт належала родині Лобсина, друга — його батькам. Нас зустріли привітно, обступили, засипали запитаннями.
— От, я приїхав до вас із своїм хазяїном Хомою, — сказав Лобсин батькам, — ми завтра поїдемо далі на полювання, а сьогодні погостюємо у вас.
Юрта Лобсина була чиста і добре обставлена, — адже він добре заробляв у мене. Повстини були білі, товсті. Вздовж стін стояли сундучки, а в одному місці поличка з бурханами і мідними перед ними стаканчиками для курильних паличок. На стінах висів одяг, бурдюки з олією, тарасуном, чюрою (сухим сиром).
Посеред юрти — вогнище з чавунною триногою, на якій у великому казані варився чай, заправлений молоком, сіллю і олією, як суп. Ми дістали сухарі, цукор і баурсаки, чайні чашки. Нам запропонували варену баранину на дерев'яному блюді, сушені пенки на другому.
Населення всіх трьох юрт зібралося в юрту Лобсина, і розмови за чаюванням були дуже жваві. Потім палили маленькі монгольські люльки, а мене угощали нюхальним тютюном, який з маленького пузатого флакона висипають на ніготь великого пальця, щоб піднести до носа.
Ночували в цій юрті на повстинах, розісланих навколо вогнища. Проте ніч не була такою спокійною, як напередодні в степу. Поряд хропли люди, знадвору доносилось мекання овець, гавкання собак, форкання коней, рев верблюда. Проснулись рано, але нас не відпустили без чаю, який варили цілу годину.
Долина, де стояли юрти, становила верхів'я одного з витоків ріки Дарбути. Ми поїхали вниз по цій долині, вона поволі врізувалась в гори глибше і, нарешті, з'єднавшись з другою, подібною ж, вийшла до старого золотого рудника Ва-Чжу-Ван-цзе.
— Це був крайній західний рудник Джаїру, — сказав Лобсин. — Спробуємо перевірити прикмети, що в книжці написані.
Правий схил долини був крутий і скелястий, а лівий — більш положистий і порослий травою. В кількох місцях на ньому сіріли стіни покинутих фанз рудокопів, всі без дахів, віконних і дверних колод, давно вже взятих кочовиками на паливо. На дні долини серед галькових площадок і заростей кущів звивалось русло досить великої ріки Дарбути; там-таки біліли купи піску. Це були відвали розмеленого кварцу золотоносних жил. Рудокопи добували його в шахтах на схилі і носили вниз до ріки, де його роздрібнювали і промивали у воді ріки.
В нижній фанзі ми склали свої речі, розсідлали коней і пустили їх пастись по схилу. Я став серед фанзи, дістав книжку з планом і, повертаючи його, дивився, чи не попадуть показані на ньому дві стрілки на гірські вершини, схожі на зображені. В напрямі однієї стрілки на гребені схилу було видно плоску вершину, проте форма її не така, як на плані; в напрямі другої стрілки ніяких вершин не видно було.
Лобсин стояв біля мене і дуже уважно до всього придивлявся. Він швидко зміркував, у чому справа, і ми погодились, що в фанзі, де ми були, золота не закопано. Потім ми обійшли руїни майже десяти фанз на схилі, в кожній прикидали план, але жодна не справдила надій; в напрямі то однієї, то другої стрілки, а іноді й обох, не було вершин, схожих на показані на плані.
— Лобсин, — сказав я на останній верхній фанзі, — це рудник, певно, не той, який нам потрібен. Де є ще рудники?
— Три найближчі — це Чий-Чу. Вони недалеко звідси, за річкою Ангирти під горами Кату. Потім в горах Кату були рудники Бель-Агач. Ці я теж знаю. А на найдальших я не бував: там ні води, ні паші немає.
— Поїдемо на рудники Чий-Чу.
— Спочатку треба пообідати. На Чий-Чу річки нема, довелося б брати гнилу воду в старій шахті. І паша там погана для коней. Нехай вони попасуться тут.
Порада була слушна. Ми спустились до нижньої фанзи. Лобсин побіг до річки по воду, я набрав аргалу і хмизу. Поки грівся чайник, ми оглянули розробки коло цієї фанзи.
По жилі білого кварцу, яка тяглася навскоси по схилу, чорніли одна коло одної глибокі ями. Це й були китайські шахти. Вони йшли вглибину стрімко і далеко, а відокремлювались одна від одної стінками кварцу, тобто ділянками жили, залишеними для того, щоб підтримувати висячий бік жили від обвалювання. Ніякого кріплення не було, як не було й чогось схожого на драбину. Тільки в лежачому боці, тобто в породі під кварцом жили, були вибиті виїмки або площадки; ставлячи на них ноги, рудокопи спускались в глиб шахти і так само піднімались наверх з вантажем виламаного кварцу в мішку чи корзині на спині.
Ями шахти були такі глибокі, що дно їх зникало в темряві. Камінь, кинутий туди, котився кілька секунд, і ми почули плеск тільки тоді, коли він упав у воду. Отже, шахти мали не менше 10 сажнів глибини.
Я уважно оглянув кварц жили в стінці, залишений між двома сусідніми ямами, але не побачив у ньому золота. Мабуть, рудокопи заглиблювали свої ями по тих ділянках жили, де в кварці було видно золото, залишаючи ділянки, де його не видно, хоч і в них, мабуть, теж було золото, тільки недосвідчене око не бачило його.
Напившись чаю і відпочивши, ми поїхали далі. Стежка піднялася лівим схилом повз шахти і перекинулась у суху балку, яка відкривалась в долину Дарбути нижче рудника. Ми проїхали вгору цією балкою, ще двічі перепилювали в інші балки, де-не-де бачили неглибокі старі ями. Алё фанз біля них не було. Через години півтори ми виїхали в досить широку долину з лужками, гаями, заростями по берегах чистої річки Ангирти.
— Тут треба напоїти коней, — сказав Лобсин. — На руднику Чий-Чу річки нема. Ми там до ночі, можливо, Г не упораємося, і доведеться ночувати без води.
Ми напоїли коней, напились самі і налили води ще й у велику пляшку, яку Лобсин взяв із своєї юрти. За річкою пішли плоскі, майже голі горби. Ліворуч від них підносились стрімкі схили гір Кату; видно було ущелини, скелясті вершини. Гори простягалися вздовж дороги на схід.
— Ось перший рудник Чий-Чу! — сказав Лобсин, показуючи на руїни фанз, що біліли на плоских горбах, коли ми проїхали версти чотири від річки..
Місцевість тут була мало приваблива. На горбах ріс лише полин та інший бур'ян дрібними кущами, трави майже не було. Вздовж і впоперек тяглись китайські шахти, тобто такі самі ями по жилах, а біля них то тут, то там стіни фанз, теж без дахів і з пустими віконними і дверними отворами.
Ми зупинились біля першої ж фанзи і спішились. Коней не можна було відпускати — шукаючи паші, вони могли зайти далеко. Лобсин тримав їх, а я, вийнявши книжку, почав прикидати план з малюнком фанзи і стрілками. На плані не було стрілки, що вказувала полуденну лінію. Я, звичайно, держав його перед собою так, щоб фанза стояла дахом вгору, і при цьому сам дивився на північ.
При такому положенні в моїх руках плану стрілки від фанзи йшли на південний захід і південний схід. Але в цих напрямах ніяких помітних гірських вершин не було. Місцевість на південь від рудника Чий-Чу являла собою одноманітні плоскі горби.
— Нічого не виходить! — сказав я Лобсину, що стояв поруч. — Бачиш, ніяких гір в тій стороні, куди йдуть стрілки, нема. І в інших фанзах буде те саме. Мабуть, золото не на руднику Чий-Чу.
— А гори Кату ти не бачиш? — вигукнув Лобсин, показуючи на пасмо скелястих гір, яке закривало увесь північний горизонт і тяглося недалеко від рудника. — Поверни план, і стрілки покажуть тобі гори Кату.
Я повернув план, залишаючись в тому ж положенні. Стрілки тепер, справді, йшли до гір Кату на північний захід і північний схід. Але фанза була на плані передо мною дахом вниз. Дивно!