Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 3)
— Не дозволено, щоб при крамниці жила стороння людина, — пояснив він. — Або наймайтесь до мене в підручні супроводити караван, або виселяйтесь.
Довелось мені перебратись по знайомству в поганеньку фанзу у дворі одного китайського купця.
Ледве ми закінчили справи по здачі залишків, приїхав Лобсин і насилу розшукав мене на новій квартирі. Зайшов до мене в фанзу та й каже:
— Ось де ти знайшов притулок, Хомо! Брудно, темно, вогнища немає, вікна нема, ліжко на кан поставив через тісноту. Бачиш, так жити не годиться, треба поїхати і щастя свого шукати. Чи готовий запас?
Я на цей час уже заготував сухарів і баурсаків[3] на 10 днів, плитку чаю, топленого масла, цукру. Нашвидку зібрав одяг. Лобсин привів мені доброго коня. Прив'язали за сідлами весь припас. Я взяв двостволку з патронами і револьвер про всяк випадок. Казанок, чашки, звичайно, і кайло, щоб землю колупати.
Виїхали з міста на схід по дорозі в Дурбульджин степом по долині ріки Емель. Місцевість тут така: на півночі ліворуч по дорозі темніє хребет Тарбагатай, гребінь у нього рівний, схил на південь крутий, увесь зелений від чагарників; снігів на вершинах нема. На півдні трохи далі хребет Барлик уступами піднімається, на них ліси темніють, а вдалині на головному пасмі Кертау біліють сніги. Широка долина Емелі зеленіє, ще тільки початок літа, трава не вигоріла. Спереду долину замикають гори Уркашару, теж зелені, стрімкі. Простір, сонце пече, небо чисте, жайворонки злітають, заливаються.
Їхали ми то ходою, то підтюпцем до заходу. Ночували на річці Маралсу; вона з гір Уркашар біжить, в Емель впадає. Вздовж неї лужки, густа трава. Стриножили коней, пустили пастись, зібрали аргалу, розпалили багаття, зварили чай, закусили. Стемніло. Ми коней привели, біля себе до кілочків прив'язали, трави на ніч нарвали їм трохи і полягали спати. Я, звичайно, міський житель, дуже стомився, цілий день в сідлі, ноги ломить, заснути не можу. Лежу з відкритими очима і любуюсь: небо чисте, зірки мерехтять, одна з одною переморгуються. І все це, як вчені люди гадають, сонця, подібні до нашого, а навколо них непомітні для ока планети кружляють, і якісь живі істоти на них проживають. Але я здавна, бачачи зоряне небо, про велику загадку всесвіту роздумував. І починаєш міркувати, де ж той рай, про який попи розказують, де він притулився — на зірці чи на планеті? Зірки — це сонця, на них має бути страшенно гаряче, там вже скоріше могло б бути пекло для грішників, де їх підсмажують. А рай, можливо, на якійсь планеті? Але всі вони страшно далеко. Адже до нашого сонця налічують сотні мільйонів верст. Скільки ж часу душі померлих мусять летіти до раю чи пекла — цілі століття? І сумнів тебе бере, чи вірогідне біблійське сказання про створення світу, про всемогутнього і всюдисущого творця. І згадав я свого батька, який був невіруючим, і попа, який зрідка приїжджав в наше глухе село з далекої станиці для похорон, хрестин і вінчання, але до нас не заходив і називав батька безбожником. Батько говорив, що якби на небі був всевідаючий і всюдисущий творець, він не потерпів би, щоб на створеній ним грішній землі робилось стільки злочинів і панувала нерівність людей.
Зібрали всі речі.
Наша Русь, міркував батько, все ще стоїть на трьох китах — самодержавстві, православ'ї і народності. Ми, декабристи, задумали було скинути самодержавство, але цього не вдалось зробити, бо було передчасно. Православ'я саме захиріє і скасується, коли народ стане освіченим, а народність залишиться, як єдиний наш кит, коли народ прокинеться і стане господарем своєї держави і своєї долі, самодержавним і всемогутнім. Я, звичайно, не доживу до того часу, розмірковував він, а ти, можливо, доживеш.
Довго лежав я, розмірковуючи про цих трьох китів. Чув, як коні траву жують, як на недалекій китайській заїмці собаки гавкають, а ще далі в степу вовки виють. Подумав навіть, чи не підкрадуться вони до нас. Але собака Лобсина спокійно лежав біля нас. Нарешті, сон прийшов.
Проснулись, певна річ, на зорі, бо під халатами змерзли. Схопились, розклали багаття, коней пустили на росисту траву. Сидимо біля вогню, чекаючи чаю, гріємось.
І надумався я спитати Лобсина.
— Що тобі говорили лами в монастирі про душу людини і майбутнє життя?
— За нашою вірою, — відповів він, — душа людини після її смерті переселяється в іншу істоту — в новонароджену дитину, якщо небіжчик був добрий, або в тварину — бика, барана, собаку, змію, черв'яка, якщо він був лихий. І сам Будда, творець світу, перевтілюється в багатьох людей одночасно. Адже ти знаєш, Хомо, що майже в кожному монастирі є геген, якого шанують як нове втілення Будди, як духовного главу монастиря. А хамбо-лама в Лхасі — найголовніший з цих втілювачів. І коли якийсь геген помирає, лами його монастиря по тібетських книгах і різних прикметах дізнаються, в яку дитину душа гегена переселилась, відшукують її і привозять в монастир.
— Знаю я це! Привозять дитину, а доки вона виросте, старші лами самі правлять монастирем, як заманеться. І потім дорослий геген у них не більше як лялька, для показу народові, а керують лами.
— Правду кажеш! Ось через це я і втік з монастиря. Бачив, як старші лами кривдять учнів, примушують працювати на себе, а геген ні в що не втручається, їсть, спить, молиться і народ благословляє.
Поснідали, засідлали коней і поїхали далі голим степом на південь, повернули між горами Уркашару і кінцем хребта Барлику. По цьому проходу невисокі гірки розкидані, Джельдикара називаються, це означає «чорні, вітряні».
— Чому їх так охрестили? — питаю.
— Тому що взимку, тут інколи страшний вітер дме, Ібе-вітер, холодний. Від нього ввесь сніг на цих гірках тане, і стоять вони голі, чорні. А поряд на Уркашарі і.
Барлику сніг лежить собі, біліє. Про Ібе-вітер ти, мабуть, чув.
— Чув розповіді. Кажуть, що він дме не тільки тут, а ще сильніше за горами Барлик, в проході, де озера Алаколь і Ебі-Нур лежать. Там, кажуть, ні киргизи, ні калмики не живуть через те, що влітку дуже жарко, трави погані, корму мало, а взимку Ібе часто дме такий великий, що встояти не можна, зав'ючених верблюдів несе немов сухі кущі перекотиполя, а люди замерзають.
— І ще кажуть, — сказав Лобсин, — що на озері Алаколь є острів з кам'яною горою, а в горі велика печера. З цієї печери Ібе-вітер зі страшною силою вилітає. Одного разу киргизи цілим аулом зібрались тихого дня, вхід в цю печеру заклали бичачими шкурами і завалили камінням, щоб Ібе більше не вилітав звідти. Дуже надокучив їм цей Ібе. Але прийшов час, і Ібе розлютував, вирвався, каміння відкинув, шкури розкидав і дме як завжди.
— Ну, це вже вигадки! — кажу йому. — Мені консул якось розповідав, що років з сорок тому якийсь учений з Росії приїхав, щоб оглянути цю печеру на острові, про яку такі чутки ходять. І ніякої печери в горі не виявилось, гора суціль кам'яна. А Ібе зовсім не з острова починається, а дме по всій широкій долині від озера Ебі-Нур. Це холодне повітря з Джунгарської пустині по долині між горами Майлі і Барлик з однієї сторони і Алатау— з другої на північ стікає у вигляді Ібе.
— Тутешній вітер називають Кулусутайський Ібе, — пояснив Лобсин. — Через нього в горах Джельди кочовики теж не живуть. Лише біля самого підніжжя Уркашару туляться китайські заїмки. Там і проходить зимова дорога з Чугучака, щоб подорожній, захоплений Ібе, міг сховатися від нього. Тільки незрозуміло мені, чому люди від Ібе замерзають, а сніг тане.
— Тому що вітер хоч і не морозяний, але холодний і при своїй силі пронизує людину до кісток; людина не замерзає, а дубіє, — пояснив і я Лобсину.
Години дві їхали ми цим проходом чорних вітряних гірок, а потім вибрались в широку долину, де трава стала вища і густіша.
— Це місце називають Долон-Турген, — сказав Лобсин.
— Тут зимові пасовища чудові. Як тільки кінчиться Ібе і зжене сніг із степу, сюди з усіх навколишніх улусів приганяють худобу пастися.
— А я думав, що Ібе дме всю зиму.
— Ні, він дме в холодні місяці день, два, три, рідко коли тиждень, а потім кілька днів погода тиха.
Спереду вже виступав хребет Джаїр довгою, майже рівною стіною, що далеко простяглася зі сходу на захід. Праворуч від нашої дороги незабаром показалась довга червона круча; вздовж її підніжжя сріблилась річка.
— Це Май-кабак, — пояснив Лобсин.
«Сальний укіс», в думці переклав я і спитав, чому його назвали так.
— Нещодавно тут загинула ціла отара баранів. Вони паслись в степу над цією кручею. Налетів сильний буран, отара кинулась за вітром вниз по укосу, загрузла в глибокому снігу і замерзла. Навесні сніг розтав, сонце пригріло трупи, з курдюків стало витоплюватись сало і просочило всю землю. З того часу і звуть це лихе місце Май-кабак.
— Що ж, багато калмиків втратили всіх своїх баранів і зубожіли? — спитав я.
— Ні, отара належала багатому баю. Хіба в звичайного кочовика може бути стільки баранів! А бай примусив своїх пастухів, коли сніг розтав на укосі, зняти із здохлих баранів шкури з вовною і забрати протухле м'ясо, щоб годувати своїх собак.
В міру того як ми наближались до Джаїру степом Лолон-Турген, його рівна стіна почала розпадатися на відроги, розділені глибокими долинами. Ми спустились в одну з них. По дну дзюрчав чистий струмок; вздовж нього росли кущі шелюги, черемхи, боярки, подекуди тополі. Один лужок вабив на відпочинок. Розклали багаття, повісили чайник; коней, трохи придержавши, пустили пастись, а самі прилягли в тіні перечекати спеку.