Владимир Обручев – В нетрях Центральної Азії (страница 2)
Хома влаштувався прикажчиком в Усть-Каменогорську в купця, що торгував крамом у Монголії, став у нього підручним і звик до мандрівок. Але висиджування в крамниці весною і влітку залишало багато вільного часу, і він не кинув читати книжки, які брав у бібліотеці, а в купця вів усе листування та звітність. Через кілька років він перебрався у Чугучак, де служив також перекладачем в консульстві при розгляді торгових справ між монголами і китайцями.
— Через це я його добре знаю, — зауважив консул Соков. — Він освічена людина, бере в мене газети й журнали, які я одержую, а сам купує книжки, коли їздить в Семипалатинськ за крамом, навіть виписує їх з Москви. На старому руднику в горах він відкопав золото, забуте під час дунганського повстання, поставив собі будиночок, який ви бачили, сам розвозив крам по монгольських улусах і монастирях з допомогою молодого монгола[2], що втік хлопчиком з буддійського Монастиря, куди батько віддав його в науку до лам. Хома його виховав і навчив навіть російської мови, удвох вони здійснили вже багато подорожей, під час яких займались також розшуками різних скарбів в руїнах стародавніх міст. З моєю допомогою Хома відсилав свої знахідки в музеї Петербурга і Москви і став знавцем цих старожитностей буддійського культу і китайської старовини взагалі.
Через кілька днів я спорядив свій караван і поїхав у гори на південь від Чугучака, повернувся звідти в липні і вирушив через північні гори в Зайсан, де й закінчив на цей раз експедицію, не побувавши ще раз в Чугучаці. Список і карта Кукушкіна майже не торкались тієї частини Джунгарії, яку я вивчив цього року..
На початку літа 1906, р. я знову приїхав у Чугучак, щоб продовжити дослідження вже в тій частині Джунгарії, яка була на карті Кукушкіна. У консула я спитав, як він поживає.
— Кукушкін помер цієї весни, — повідомив Соков. — Перед смертю він викликав мене і передав товстий зошит з описом своїх подорожей. Останні роки він весь час писав їх, згадуючи старе.
«Візьміть цей твір, — сказав мені старик, — дружина моя по-російському не письменна, і в неї зошит пропаде. А ви, можливо, знайдете в ньому цікаві речі, виправите і надрукуєте розповіді про те, як Хома Кукушкін в пустинях Азії шукав і знаходив скарби. Адже я більше виходив глибину Азії, ніж генерал Пржевальський, хоча не побував у Лхасі, столиці Тібету, куди й Пржевальського не пустили. А різних скарбів я вивіз немало, як ви добре знаєте».
Записки Кукушкіна зацікавили мене, я взяв їх у консула, проглянув і знайшов, що, літературно опрацювавши, їх можна опублікувати. В них було багато відомостей про природу, людей і пригоди шукача скарбів у різних частинах обширної Внутрішньої Азії.
Можливо, що він дещо вигадав, дещо прикрасив, відновлюючи з пам'яті зустрічі і події за двадцять років свого мандрування.
Я сказав Сокову свою думку про записки Кукушкіна.
— Візьміть їх з собою, — сказав він. — Ви досвідчений мандрівник і вмієте описувати свої спостереження, як показують ваші праці. А я, крім консульських донесень в міністерство і протоколів розгляду торгових позовів і дрібних злочинів, нічого ніколи не писав і писати не вмію. Ви опрацюєте ці записки, і яке-небудь наукове товариство надрукує їх.
Таким чином записки Кукушкіна потрапили до моїх рук. Я почав опрацьовувати їх у вільний час. Але такого часу було в мене дуже мало, і опрацювання затяглося на багато років. Нарешті, воно завершене, і я передаю цей твір молодим радянським читачам з надією, що вік зацікавить тих, кому подобаються описи подорожей і пригод у маловідомих країнах в глибині Азії.
ЗОЛОТО НА СТАРОМУ РУДНИКУ
Це була моя перша подорож не в торгових справах і недалеко, верст за 150 від Чугучака в Джаїрські гори.
Я незадовго перед тим посварився з московськими купцями, в яких служив прикажчиком в торгових справах з Монголією, Вони були невдоволені тим, що я занадто мало продавав їхнього краму, і написали мені догану з попередженням. А я згарячу відписав їм, що їх крам поганенький і дорогий, що в Монголію почав надходити крам з Індії, більш барвистий і дешевший за московський. Радив поліпшити якість і зменшити ціну, інакше конкуренції не витримати, і збут з року в рік буде меншати. Ну, товстосуми образились: звикли збувати монголам всю свою заваль. Прислали мені відставку і наказ здати залишок краму і крамницю прикажчикові, якого призначать замість мене.
Ну, от, сиджу я в своїй крамниці, чекаючи приїзду наступника, якому повинен здати справу. Все з'ясував, підрахував готівку, підбив баланс, і більше робити нічого. Сиджу та й думаю, як далі бути, чим зайнятися? Самому почати торгівлю в Монголії не під силу. Наскладав я за сім років торгової служби тисяч дві. Цього мало, щоб спорядити караван хоча б з п'яти верблюдів. А взяти в кредит московську заваль — новий прикажчик, певно, відмовить, і буде мені ще більша образа. Лице загубиш, — як кажуть китайці. Самому найнятись до нього в підручні і вести його караван — ще образливіше.
Сиджу і сушу собі голову. Іншої справи не знаю, з молодих років у торгових справах працював на Алтаї в Усть-Каменогорську і в Чугучаці десять років.
І ось прийшов до мене монгол Лобсин, який не раз водив наші московські каравани по Монголії і заслужив цілковитого довір'я. Він, так би мовити, мій вихованець. З юних років батько віддав його в монгольський монастир в учні до лам. Але так йому тібетське богослов'я набридло, що він напередодні посвячення в лами втік з монастиря і в Чугучаці жебракував.
Я дав йому притулок, взяв підручним у крамницю, привчив до роботи; виявився тямущим і старанним. Потім став брати його робітником при торговому каравані. Він скоро запам'ятав усі дороги і почав заміняти провідника. Помирився з батьком, повернувся в свій улус, одружився, проте служби в мене при каравані не залишив. Уподобалось йому кочове життя: півроку вдома, півроку в дорозі.
Так от Лобсин, дізнавшись, що я дістав розрахунок і більше не буду споряджати каравани, дуже засмутився.
— Прийшов кінець моїм мандрівкам! — говорить він, зітхаючи.
— Ось приїде новий прикажчик, — кажу йому, — влаштуєшся в нього, я тебе добре атестую.
— Яка ще буде людина? З тобою у нас ніколи сварки не було. Завжди все гаразд, і я, що належало, одержував без суперечки. А інший обрахує та ще облає або поб'є.
Я його умовляю, підбадьорюю.
— А сам ти що будеш робити? — спитав він. — Поїдеш до себе на Алтай, чи що? І мені сумно буде. Здружились ми з тобою, Хомо, ти мене людиною зробив.
І запропонував він мені працювати спільно так: я мушу дістати крам, а він в улусі найме верблюдів.
— Грошей в мене мало! — кажу.
Він пішов засмучений. Через кілька днів прийшов знову і показує мені стару китайську книжку.
— Ось, — говорить, — тут написано, де знайти гроші, щоб купити крам і спорядити караван.
Я повертів книжку.
— Нічого не розумію, по-китайськи читати не вмію. Поясни як слід.
Лобсин показав мені останню сторінку. На ній щось намальовано і збоку написано тібетською мовою. І написано, каже, ось що:
«Гори Джаїр, старий рудник, тут закопано золото».
— Я знаю, що в горах Джаїр були золоті рудники. Сам можу написати таке, — кажу йому.
— Ні, — відповідає, — тут і місце зазначене точно. Ось, дивись. Намальована китайська фанза; від однієї стіни її йде стрілка до напису щодо золота, а від даху в дві сторони йдуть стрілки до гірських вершин. За цим рисунком можна знайти фанзу, в якій золото, сховане.
— Звідкіля ти дістав цю книжку?
— У батька взяв. Згадав, що в нього під час дунганського повстання рятувався китайський чиновник, що втік від дунганів з Джаїрських гір. Жив він у батька років з п'ять, все чекав, коли повстання закінчиться, та так і помер, не дочекавшись. Він говорив, що на руднику в нього залишилось золото. Це його книжка. Я тоді вчився в лам, і батько велів мені написати по-тібетськи про це золото. «Покажи, чи навчився ти тібетської грамоти?». Ось я й згадав про цю книжку і відшукав її. Чи не допоможе вона приятелю Хомі, думаю собі.
— І ти впевнений, що там в горах біля якоїсь фанзи золото закопане?
— Мабуть так. Для чого китаєць беріг цю книжку і батькові велів зберігати її? — «Згодиться тобі коли-небудь, як настане мирний час», — сказав він якось.
— Золото, можливо, було закопане, але давно вже взяте, дунгани шукали, гірники повернулись за ним. А фанза ж, мабуть, згоріла або розвалилась.
— Чого ти боїшся? — розсердився Лобсин. — Доля тобі скарб посилає в найпотрібніший час, а ти вагаєшся. Підемо, пошукаємо. Робота твоя кінчена, робити тобі нічого. Я приведу коня, візьмемо припасу на тиждень. Я дорогу знаю, старий рудник недалеко від нашої джайляу (так літнє кочів'я називається).
— Ну, гаразд, переконав! — кажу йому. — Приїде новий прикажчик, здам йому крамницю й товар, тоді буду вільний і поїдемо твоє золото шукати, Навідайся через два тижні.
Тижня не минуло, — прибув новий прикажчик і привіз п'ять возів з московським крамом із Зайсана — міста, звідки хазяї перевели його мені на зміну. Ну й завдав він мені клопоту. Увесь крам, що залишився у мене в крамниці, він власноручно переміряв, моїм записам не повірив. Навіть штуки з московським ярликом, незаймані, на вибір перевіряв. Аршинів з тридцять нестачі в мене виявив, і довелось мені повністю заплатити за них. Квартиру, яку я займав при крамниці, велів звільнити, хоча інша поряд, де жив підручний, якого я вже звільнив, була вільна.