Витольд Гомбрович – Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета (страница 20)

ГЕНРИК:

...І побалакати так просто я не можу, адже в цьому

Є патетичне щось і таємниче.

О саме так, неначе службу правлять тут!

Мене вже сміх бере: який ж я патетичний!

Піднесено звучать мої слова! Це курям на сміх,

Який я патетичний і бундючний!

Але водночас я тремчу, а тремтячи, засвідчую,

Що я тремчу, а внаслідок цього засвідчення

Тремчу ще дужче, ну а тремтячи ще дужче,

Я знов засвідчую, що я тремчу ще дужче...

Але кому? Кому я це засвідчую? Хтось мене чує...

Та я не знаю хто — і, власне кажучи,

Я сам тут, цілковито сам, бо вас усіх чортма.

О ні! Нікого тут немає!

І я тут сам-один

Я сам, я цілковито сам...

О плач, о плакати.

Так, сльози, бо я сам, я сам!

ВЛАДЗЬО: Ні, не кажи цього... Навіщо такі казати речі?..

ГЕНРИК: Якщо це все ж таки мої батьки, я мушу з ними якось порозумітися і щось сказати...

Батьку, мамо!

Татусю і мамусю! Я Генрик, син ваш!

Я прийшов з війни!

БАТЬКО (неприязно): Стара... таж то наш Генрик!

МАТИ: Генричку! О Господи мій Боже!

ГЕНРИК (рвучко): Ага, вони це вимовили!

МАТИ: І хто б то міг у передчутті святому передчувати щось таке, ти золотце моє, ти сонечко моє, ти щастячко моє, о, шо ж то я, стара, дурна, не зміркувала, де ж я ті очі заподіла, а я вже й виплакала очі, бо гадала, що вже тебе не взріють мої очі, о сонечко моє, а тут переді мною ти, о серденько моє, о пташеня моє, о щастячко моє, а як ти виріс, який ж то леґінь красний, о алілуя-алілуя, тож підійди, я обійму тебе, ти щастячко моє, ти пташенятко, сонечко, ти золотце моє, моє, моє...

ГЕНРИК: Ходи, я обійму тебе.

МАТИ: Так-так, то обіймімося.

БАТЬКО: Ну, то обіймімося.

МАТИ: Ходи, я обійму тебе.

БАТЬКО: Зара-зара... Бо так не можна.

ГЕНРИК (наївно): Таж це мама!

БАТЬКО: Мама там, а чи не мама — все ж здалека ліпшіш.

ГЕНРИК: Таж я... я син ваш.

БАТЬКО: Син чи не син, ліпшіше здалека... Певне, що син, але хто може знати, що з сина стало за той час. Зара би тіко обіймався. (Різко). А от мене ніхто не обійме, я вам не клунок їден, щоб кожен мене мняцькав по кутках, як йому ба́гнеться!

ГЕНРИК (до Владзя): Вони схибнулися.

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Схибнулися.

БАТЬКО: І я тут жадного запанібратства не дозволю, бо з цього потім тіко отака сволота свинська скінчена, яка по мор-р-р... або й щось інше, без пошанівку жодного, без стриму, тіко мерзота їдна з другою напхається, наб’є утробу (тяжко, склеротично) і, значицця, по писку масакрує, викатовує і, теє... як його, цькує жахливо, без жалості, без милосердя жадного, зневаживши мій вік, дружину, зі злостею такою безпощадною, пекельною...

ГЕНРИК: Схибнулися.

ВЛАДЗЬО: Схибнулися.

ГЕНРИК (розкуто, голосно, театрально):

Найочевидніше, вони не витримали і схибнулися

Впродовж тих довгих і трагічних літ.

Що ж тут удієш,

Адже світ цей

Роїться божевільними.

ВЛАДЗЬО (так само):

Роїться божевільними. І чи не половина

Батьків і матерів побожеволіли, не в змозі

Хвороби, муки й болісті знести́.

Я й сам багато знаю таких ви́падків.

ГЕНРИК: Я також знаю! (Змовкає, присоромлений.) Таж мушу якось з ними порозумітися. (Голосно, згідно з правилами доброго тону.) Направду, я вас спершу не впізнав.

МАТИ: Ми теж.

ГЕНРИК: Я не впізнав вас, бо... бо я... не сподівався... Та байдуже. Не в тому річ. І як вам велося?

БАТЬКО: Та якось так. А як тобі?

ГЕНРИК: Авжеж.

БАТЬКО: Ага, тоді...

ГЕНРИК: Так-так...

Мовчання.

То що робитимемо? Бо ж не годиться так стояти. Й нічого більше...

БАТЬКО: І нічого.

МАТИ: Нічого.

ГЕНРИК: І нічого.